Печера ідей

— А чому ти, Діагоре, вважаєш, що… оце з моїм сином та його старим педагогом Евмархом скоїв Менехм?

Філософ знову провів язиком по губах.

— Він сам скаже нам це, благородний Праксіною. Якщо буде потрібно, то на тортурах. Але не сумнівайся в його вині: це однаково, що сумніватися в сонячному світлі.

Менехмове ім’я опинилося у всіх на вустах: його вимовляли на різні лади, із різними інтонаціями. Стали пригадувати його обличчя, зовнішність. Хтось щось викрикнув, але його негайно зацитькали. Урешті-решт Праксіной попустив віжки шанобливій тиші й промовив:

— Шукайте Менехма.

Гнів здійняв голови й руки, неначе лише чекав на умовний знак. Одні закликали до помсти, інші присягалися богами. Дехто, не знавши Менехма і навіть ніколи його не бачивши, уже вимагав для нього щонайлютіших тортур. Ті ж, хто знали його, хитали головами й погладжували бороди, либонь міркуючи: «Хто б міг подумати!» Єдиним, хто, здавалося, не розумів до пуття, що діється, був службовець Одинадцяти. Він розпитував то одного, то іншого, про що мовиться, хто цей покалічений старий поруч із юним Анфісом, і хто звинуватив скульптора Менехма, і що всі кричать, і ще багато всяких «хто» і «що».

— Де подівся Геракл? — запитав Діагор Крантора, смикнувши його за плащ. Рейвах стояв несосвітенний.

— Не знаю, — стенув плечищами Крантор. — Якусь хвилю тому він, наче пес, нюшив біля трупів. А де він тепер…

Діагор бачив у майстерні самі лише статуї: одні були нерухомі, інші ледь-ледь рухалися. Він узявся незграбно пропихатися повз них. Його штовхали; він чув, як хтось кликав його крізь гамір; плащ тягнули у протилежному напрямку; він обернувся: ворушачи губами, до нього наблизилося обличчя одного з Праксіноєвих людей.

— Тобі треба поговорити з архонтом, якщо хочеш висунути звинувачення…

— Гаразд, я поговорю, — відповів Діагор, не надто розуміючи, що йому кажуть.

Він позбувся всіх перешкод, протовпився крізь юрбу й вибрався до виходу. Зовні стояла чудова днина. Раби та вільні громадяни немовби закам’яніли перед портиком, либонь беручи приклад зі скульптур усередині. Присутність людей надгробком лежала йому на грудях: тільки лишивши майстерню далеку позаду, Діагор зміг вільно відітхнути. Він спинився й роззирнувся навсібіч. Нарешті він із безмежною полегкістю помітив віддалік розгадника, що замислено простував своєю вайлуватою, повільною ходою. Філософ озвав його.

— Я хотів подякувати тобі, — сказав він, наздогнавши Геракла. У його голосі чути було якийсь дивний примус. Він говорив як погонич, що підганяє волів, намагаючись не кричати. — Ти добре виконав свою роботу. Я більше тебе не потребую. Сьогодні ж увечері я заплачу тобі домовлене, — пообіцяв він і, немовби неспроможний більше терпіти розгадникове мовчання, додав: — Урешті-решт, все було так, як ти мені пояснював. Ти мав рацію, а я помилявся.

Геракл щось пробурмотів. Діагорові довелося майже нахилитися, щоб зрозуміти слова, хоча говорив розгадник дуже повільно.

— Чому цей дурень так учинив? Ясна річ, ним оволодів страх чи божевілля… Але ж… обидва тіла понівечені!.. Це безглуздо!

Діагор відказав йому з дивною жорстокою втіхою:

— Він сам розповість нам чому, добрий Геракле. Тортури розв’яжуть йому язика!

Вони мовчки простували залитою сонцем вулицею. Геракл почухав гостре тім’я.

— Мені шкода, Діагоре. Я помилився щодо Менехма. Я був певен, що він намагатиметься втекти, а не…

— Це вже не має значення, — Діагор говорив, наче людина, яка відпочиває, досягнувши мети після повільної і тривалої подорожі безлюдною пусткою. — Це я помилився і аж тепер зрозумів це. Я ставив честь Академії над життя цих бідолашних хлопчиків. Та це вже не має значення. Я свідчитиму і звинувачуватиму!.. Звинувачуватиму й себе як ментора, бо… — він потер скроні, немовби силкувався розв’язати складну математичну задачу, а тоді мовив далі: — Бо коли щось змусило їх шукати опіки в цього злочинця, то це моя провина.

Геракл хотів був щось сказати, але передумав і не став перебивати Діагора.

— Це моя провина… — повторив філософ, неначе прагнув завчити ці слова напам’ять. — Це моя провина!.. Менехм — лише божевільний шаленець, а я… Хто я?

Цієї миті сталося щось дивне, хоча жоден із них спочатку цього не усвідомив: вони заговорили одночасно, немовби розмовляли, не слухаючи, тягнучи поволі фрази, один — із запалом, другий — рівним, холодним тоном:

— Я винен, насправді винен я!..

— Менехм несподівано натрапляє на Евмарха, лякається і…

— Бо що ж, власне, означає бути вчителем? Скажи мені!..

— …Евмарх йому погрожує. Нехай. Тоді…

— …це означає вчити, а вчити — це священний обов’язок!..

— …вони б’ються, і Евмарх, ясна річ, падає…

— …учити означає виліплювати душі!..

— …Анфіс, мабуть, хоче захистити Евмарха…

— …добрий учитель повинен знати своїх учнів!..

— …гаразд, але навіщо тоді їх так нівечити?..

— …бо якщо це не так, навіщо тоді вчити?..

— Я припустився помилки.

— Я припустився помилки!