Печера ідей

— Не знаю. Розум каже мені: «Геракл має рацію», але… Можливо, твій товариш Крантор зумів би пояснити це краще за мене. Учора ввечері, в Академії, ми багато про це говорили. Може бути, що Істину неможливо осягнути логічним мисленням… Я маю на увазі… Якби я зараз сказав тобі щось безглузде, наприклад: «У твоєму садку, Геракле, пасеться корова», — ти взяв би мене за божевільного. Але хіба не могло би статися так, що для когось іншого, не для тебе й не для мене, це твердження було б істинним? — Діагор порухом руки спинив Геракла, який хотів був щось відповісти. — Я знаю: стверджувати, що у твоєму садку — корова, це нераціонально, бо її там нема й не може бути. Але чому істина повинна бути раціональною, Геракле? Хіба не можна припустити, що існують… ірраціональні істини?*

__________

^{* Поза всяким сумнівом, «корова в садку» — так само, як «звір» у четвертому розділі чи «змії» в другому — це суто ейдетична з’ява, а тому й невидима для головних героїв. Однак автор використовує її як аргумент на користь Діагорових сумнівів: бо ж для читача це твердження справді істинне. Серце калатає мені в грудях. Мабуть, через утому.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— То ось, що вам учора розповідав Крантор? — Геракл насилу тамував гнів. — Ця філософія доведе тебе до божевілля, Діагоре! Я тобі кажу про логічні, пов’язані між собою речі, а ти… Загадкова смерть твого учня — це не якась філософська теорія! Це ланцюжок раціональних подій, які…

Він урвався, помітивши, що Діагор знову хитає головою і дивиться не на нього, а далі на порожній садок.**

__________

^{** Щойно виконавши свою ейдетичну функцію, образ корови щезає, зокрема й для читача, і садок лишається «порожнім». Це не магія, це лише література.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Філософ промовив:

— Пригадую, ти якось сказав: «У цьому світі є багато вкрай дивних місць, у яких ні я, ні ти зроду не бували». Це правда… Ми живемо у дивному світі, Геракле. У світі, де нічого не можна осягнути чи зрозуміти самим лише раціональним мисленням. У світі, що іноді підкорюється не законам логіки, а законам марень чи літератури… Сократ, великий прихильник раціонального мислення, стверджував, що даймон[62], дух, надихав його і допомагав збагнути щонайглибші істини. А Платон вважає, що божевілля — це, у певному розумінні, таємничий спосіб досягнути пізнання. Саме це зараз і відбувається зі мною: мій даймон — чи моє божевілля — підказує мені, що твоє пояснення хибне.

— Моє пояснення логічне!

— Але хибне.

— Якщо моє пояснення хибне, тоді все хибне!

— Можливо, — з гіркотою погодився Діагор. — Хтозна.

— Пречудово! — пробурчав Геракл. — Про мене — занурюйся собі в драговину філософського песимізму, Діагоре! Я доведу тобі, що… О, хтось стукає у двері. Це напевне Евмарх. Лишайся тут, споглядай собі світ Ідей, любий Діагоре! Я принесу тобі Менехмову голову на блюді, а ти заплатиш мені за роботу!.. Понсіко, відчини двері!..

Але Понсіка вже встигла відчинити, і гість саме заходив на терасу.

То був Крантор.

— О Геракле Понторе, розгаднику таємниць, і ти, Діагоре з дему Медонт. Афіни збурені до основ, і всі громадяни, які ще не втратили мови, гучно вимагають вашої присутності в певному місці…

Усміхаючись, він заспокійливо погладив Цербера, який несамовито виривався з його рук. Так само всміхаючись, немовби приніс якусь добру звістку, він додав:

— Сталося дещо жахливе.

Статечна, поважна постать Праксіноя немовби відбивала світло, що густими хвилями накочувало до майстерні крізь вікна без віконниць. М’яким рухом він відсторонив одного з чоловіків, що супроводжували його, і водночас ще одним жестом попросив допомоги в іншого. Відтак опустився навколішки і завмер так, здавалося, на цілу вічність. Люди, що стояли довкола, уявляли собі ті почуття, які мали б з’явитися на його обличчі: скорбота, біль, бажання помститися, лють. Але Праксіной ошукав їх усіх: його лице залишалося спокійним і відображало тільки спогади, переважно приємні. Симетричні чорні брови контрастували зі сніжно-білою бородою. Ніщо наче й не вказувало на те, що цієї миті притан споглядає покалічене тіло свого сина. Ніщо, крім одного поруху: Праксіной спроквола кліпнув, уп’яв погляд кудись між двома трупами, і його очі стали немовби западати всередину, поволі-поволі закочуючись під повіками, доки очні яблука не перетворилися на два щербатих місяці. Відтак очі знову розплющилися. Та й по всьому. Із допомогою тих, хто його оточував, Праксіной підвівся й мовив:

— Боги покликали тебе раніше за мене, мій сину. Вони позаздрили на твою вроду і схотіли забрати до себе, дарувавши безсмертя.