Печера ідей

Юнак мав на собі блакитний хітон, пустотливо відкритий по боках. Його призначили головним виночерпієм, і його чоло за звичаєм прикрашав вінок із плюща, відстовбурчуючи світляві кучері, а з плечей кольору слонового бивня спадала іпотиміда, себто гірлянда з квітів. Тої хвилини він прислуговував Евдоксові, потім мав підійти до Арпократа, а далі — до решти бенкетарів, чітко дотримуючись належного порядку.

— А що ти пишеш, Філотексте? — запитав Платон.

— Усе… — долинув із сутіні голос старого. — Поезію, трагедії, комедії, прозові твори, епос. Пишу у найрізноманітніших жанрах. Музи прихильні до мене й не чинять багато перепон. Утім, хоча Евдокс казав про мої начебто «видіння» і навіть порівнював їх із передбаченнями Дельфійського оракула, я маю пояснити, Платоне, що не «бачу» майбутнього, а вигадую його. Точніше, пишу про нього, а для мене це однаково, що вигадувати. Суто для втіхи я вимислюю світи, які відрізняються від цього, і голоси, які промовляють з інших епох, минулих чи майбутніх. Завершивши свої творива, я читаю їх і бачу, що добрі вони. А якщо вони погані — таке теж частенько трапляється, — я викидаю їх у сміття й беруся за нові, — коротко розсміявшись по останніх словах, він додав: — Звісно, іноді Аполлон дозволяє мені висновувати те, що може статися в майбутньому, і мені справді здається, що колись чоловіки й жінки виконуватимуть однакову роботу, як це припускаєш ти у «Діалогах». З іншого боку, я не думаю, що будь-коли з’явиться ідеальний уряд чи «золоті»[60] урядники, що працюватимуть на благо міста…

— Чому? — запитав Платон зі щирою цікавістю. — Авжеж, у наші часи важко уявити собі таку владу. Але в далекому прийдешньому, коли минуть сотні чи тисячі років… Чому б ні?

— Тому що люди не міняються й ніколи не поміняються, Платоне, — відказав Філотекст. — Хоч як прикро нам це визнавати, але людина керується не досконалими незримими Ідеями, і не логічними міркуваннями, а лише своїми поривами, ірраціональними бажаннями…

Ураз зчинилася суперечка. Прагнучи висловити свою думку, бенкетарі заговорили навперебій. Але один голос, шорсткий, наїжачений чужоземним акцентом, здійнявся над усіма іншими:

— Я з цим згоден.

Обличчя обернулися до Крантора.

— Що ти маєш на увазі, Кранторе? — запитав Спевсіпп, один із найшанованіших менторів: усі гадали, що він успадкує керівництво Академією після Платонової смерті.

— Що я згоден з цим.

— З чим? З тим, що сказав Філотекст?

— Атож.

Діагор заплющив очі й подумки змовив молитву.

— Отже, ти гадаєш, що люди керуються не очевидною присутністю Ідей, а нераціональними поривами?

Замість відповісти, Крантор сказав:

— Коли вже тобі так до вподоби сократичні запитання, Спевсіппе, то я поставлю тобі ось таке: якби тобі довелося говорити про мистецтво скульптури, то що ти взяв би за приклад: зображення прегарного юнака, намальованого на амфорі, чи жахливу й понищену глиняну фігуру жебрака, який лежить при смерті?

— У своїй дилемі, Кранторе, — відказав Спевсіпп, навіть не намагаючись приховати невдоволення, викликаного цим запитанням, — ти не лишаєш мені вибору: я змушений взяти глиняну фігуру, адже зображення юнака на амфорі — це живопис, а не скульптура.

— У такому разі, — усміхнувся Крантор, — говорімо про глиняні фігури, а не про гарні малюнки.

Промовивши це, кремезний філософ узявся далі потягувати вино великими ковтками, анітрохи не зважаючи на те очікування, яке створив своїми словами. З-під його ложа долинав невпинний хрумкіт: то Цербер, потворний білий пес, поглинав залишки господаревої вечері.

— Я не зовсім зрозумів, що ти хочеш сказати, — озвався Спевсіпп.

— Я нічого не хочу сказати.

Діагор закусив губу, щоб не втрутитися, адже знав: якщо він заговорить, гармонія симпосію розкришиться, наче медовик на гострих іклах.

— Гадаю, Крантор хоче сказати, що ми, люди, — лише глиняні фігурки… — устряв ментор Арпократ.

— Ти справді так вважаєш? — запитав Спевсіпп Крантора.

Той лише стенув плечима.

— Дивно, — мовив Спевсіпп, — ти стільки років подорожуєш далекими землями… але й досі ув’язнений у своїй печері. Адже, гадаю, тобі відомий наш міф про печеру, чи не так? В’язень, який усе життя провів у підземеллі, спостерігаючи лише тіні від реальних предметів та істот, раптом дістає свободу й виходить на сонячне світло… І розуміє, що доти бачив лише обриси і що реальність значно прекрасніша й складніша, ніж він те собі уявляв… Ох, Кранторе, мені шкода тебе, адже ти досі ув’язнений і не бачив осяйного світу Ідей!*

__________