— Ми прочитаємо Монталів текст разом, — урвала вона мене, стоячи у дверях. — Мені байдуже, будеш ти перекладати далі чи ні. Але я хочу, щоб ти викинув цю дурницю з голови.
Обоє босі й голі, ми пішли до вітальні. Пригадую, я йшов за Єленою і до голови мені спала безглузда думка: «Ми хочемо пересвідчитися, що ми — людські істоти, матеріальні тіла з плоті й органів, а не лише персонажі або читачі… Невдовзі дізнаємося. Ми хочемо дізнатися». У вітальні було прохолодно, але на ту мить це не мало для нас значення. Єлена першою підійшла до столу і схилилася над оригінальним текстом. Я не здобувся на силі наблизитися і став за нею, дивлячись на її блискучу, вигнуту дугою спину, плавні лінії хребців, м’які подушки сідниць. Запала тиша. «Вона читає моє обличчя», — пригадую, подумав я. А тоді я почув, як вона охнула, і заплющив очі.
— Ох, — сказала Єлена.
Я відчув, що вона підійшла й обійняла мене. Її ніжність мене жахнула.
— Ох… ох… — повторювала вона.
Я не хотів запитувати. Не хотів знати. Я щосили притулився до її теплого тіла. І тоді почув її сміх: м’який, дедалі сильніший, він народжувався в її животі, немовби радісна присутність іншого життя.
— Ох… ох… ох… — стогнала вона, не перестаючи сміятись.
Пізніше, значно пізніше, я прочитав те, що прочитала Єлена, і зрозумів, чому вона сміялася. Я вирішив перекладати далі. Відновлюю роботу над текстом починаючи від речення: «Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї».
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї. Він нахилився ще трохи й подивився на нього.
Його риси були…*
__________
* Із цього місця в тексті прогалина. Монтал стверджує, що наступні п’ять рядків неможливо розібрати.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Хитрющий чоловік, — промовив Геракл, коли вони вийшли з майстерні. — Лишає фрази незавершеними, як свої скульптури. Поводиться відразливо, щоб ми сахнулися, затиснувши носи, але я певен, що перед своїми учнями він уміє бути чарівливим.
— Гадаєш, це він?.. — запитав Діагор.
— Не варто поспішати. Істина може бути далеко, але в неї безмежний терпець, і вона чекатиме на нас стільки, скільки треба. Наразі ж я хотів би знову порозмовляти з Анфісом…
— Якщо не помиляюся, ми застанемо його в Академії: сьогодні там відбудеться учта на вшанування Платонового гостя, і Анфіс буде за виночерпія.
— Чудово, — усміхнувся Геракл Понтор. — Схоже, Діагоре, настав час мені познайомитися з твоєю Академією.**
__________