Після того як хлопець побіг геть, чоловік іще довго стояв нерухомо.
— Він був наляканий до смерті, — сказав Діагор після глибокої мовчанки.
Геракл узяв з миски ще одну інжирину. Удалині грім струснув тишу, наче хвиляста тріскотня гримучої змії.
— Звідки ти знаєш? Він тобі це сказав?
— Ні. Я ж розповів тобі, що він утік, а я так розгубився, що не встиг промовити більше ні слова… Але хоч мені й бракує твого хисту читати людські обличчя, та я не раз бачив страх і гадаю, що можу його впізнати. Такого жаху, як у Трамахових очах, мені ще не траплялося. Погляд хлопця був виповнений ним. Коли я це усвідомив, то не знав, що робити. Немовби… немовби його очі власним переляком обернули мене на камінь. Коли я нарешті роззирнувся, хлопець уже зник. Більше я його не бачив. Наступного дня один його друг сказав мені, що Трамах пішов на полювання. Мене це дещо здивувало, адже той душевний стан, у якому я бачив його напередодні, видавався не надто відповідним до такого дозвілля, але…
— Хто тобі сказав, що він пішов на полювання? — перебив його Геракл, беручи за головку ще одну інжирину з-поміж тих багатьох, що були з вершком накладені у миску.
— Евней, один із двох його найкращих друзів. Другий — Анфіс, син Праксіноя…
— Вони теж навчаються в Академії?
— Так.
— Добре. Розповідай далі, будь ласка.
Діагор провів рукою по лисій голові (тінь на стіні ворухнулася — наче слизькою поверхнею кулі ковзнула гадина) і мовив:
— Того самого дня я вирішив поговорити з Анфісом та Евнеєм. Я знайшов їх у гімнасії…
Вигинисті, вологі руки здіймаються, звиваючись наче змії, бавляться з краплинами, що крихітними лусочками сповзають по них; лунає багатоголосий сміх, жарти перериваються шумом води; повіки — міцно стулені, голови закинуті назад; поштовх — і сміх знову розливається довкола. Якщо дивитися зверху, то на думку спадає образ квітки, утвореної тілами юнаків, або ж образ одного багатоголового тіла; руки — наче хвилясті пелюстки; пара пестить численну лискучо-слизьку голизну; вода вистромлює воложистий язик із рота жолоба; квітка з плоті звивисто рухається… Ураз важке дихання пари застилає нам зір туманною поволокою*.
__________
* Цей дивний абзац, який видається поетичним описом юнаків, що миються під душем у гімнасії, містить у синтезованій, але виразній формі майже всі ейдетичні елементи другого розділу, зокрема «вологість», «голова», «звивистий» або «хвилястий». Варто також відзначити повторення компонента «багато» і слова «луска», які траплялися й раніше. Образ «квітки з плоті» видається мені звичайною, не ейдетичною, метафорою.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Клуби пари знову розходяться, і можна роздивитися невелике приміщення — роздягальню, судячи з численних тунік і плащів, які висять на побілених стінах, — а також кілька юнацьких тіл різного ступеня голизни. Одне тіло без жодних залишків одягу лежить долілиць на лаві, тимчасом як смагляві руки жадібно ковзають по ньому, масуючи м’язи. Чути сміх: юнаки жартують після душу. Сичання пари, що здіймається від казанів з окропом, поступово стихає. Відхиляється вхідна завіса, і багатоголосий сміх вщухає. Високий сухорлявий чоловік із лискучою лисиною і акуратно підстриженою бородою вітається з юнаками, що квапливо відповідають йому. Чоловік говорить; юнаки уважно його слухають, однак намагаються не переривати своєї діяльності: вони далі одягаються чи роздягаються, витирають великими рушниками свої зграбні тіла, намащують хвилясті м’язи оліями.
Чоловік звертається до двох юнаків: один, із густим чорним волоссям і рум’янцем на щоках, нахилившись, зав’язує сандалії; другий — голий ефеб, якому масували м’язи. Обличчя його — як ми тепер бачимо — прегарне.
Приміщення, як і тіла, випромінює тепло. Туман вихорить і зміїться перед нашими очима, і картина щезає.