НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Можливо, саме з цієї причини,— роздумливо відповів Адам, шукаючи пояснення.— Можливо, якби я його любив, я б до нього ревнував. Як ти. Можливо... можливо, ревнощі роблять людину підозрілою, породжують сумніви. Хіба не правда, що коли закохуєшся в жінку, ніколи не почуваєшся впевненим, завжди сумніваєшся в ній, тому що сумніваєшся у собі самому? Тепер я це ясно бачу. Я бачу, як ти його любив і щó це з тобою зробило. Я його не любив. Можливо, він любив мене. Він випробовував мене, кривдив мене, карав мене і врешті-решт послав мене на заклання, як відшкодування за щось. Але він не любив тебе, значить, вірив у тебе. Можливо... що ж, можливо, тут усе навпаки.

Карл не зводив з брата очей.

— Не розумію,— сказав він.

— Я сам намагаюся зрозуміти. Це для мене зовсім нова думка. Я добре почуваюся. Можливо, ніколи в житті я ще не почувався краще. Я позбувся чогось. Можливо, колись я відчуватиму те, що ти, але зараз — ні.

— Не розумію,— повторив Карл.

— Невже ти не бачиш, що я не вірю, ніби наш батько був крадій? І я не вірю, що він був брехун.

— Але папери...

— Я й дивитися не буду на ті папери. Папери нічого не важать порівняно з моєю вірою в батька.

— Отже, ти візьмеш гроші? — Карл важко дихав.

— Неодмінно.

— Навіть якщо він їх украв?

— Він їх не крав. Він не міг їх украсти.

— Не розумію,— знову сказав Карл.

— Не розумієш? Що ж, здається, в цьому і полягає весь секрет. Слухай, я ніколи про це не згадував,— пам’ятаєш, як ти мене відлупцював перед тим, як я поїхав з дому?

— Так.

— Пам’ятаєш, що було потім? Ти повернувся з сокирою, щоб мене вбити.

— Я пам’ятаю не дуже добре. Мабуть, я тоді був у нестямі.

— Тоді я не знав, але тепер знаю: ти боровся за свою любов.

— Любов?

— Так,— сказав Адам.— Ми добре скористаємося цими грошима. Можливо, залишимося тут. Можливо, виїдемо звідси,— можливо, до Каліфорнії. Там буде видно. І, ясна річ, ми зведемо пам’ятник нашому батькові — грандіозний пам’ятник.

— Я ніколи не зможу виїхати звідси,— промовив Карл.

— Хтозна. Поспішати немає куди. Поживемо — побачимо.

Розділ 8

1

Я гадаю, що іноді у цілком нормальних батьків народжуються чудовиська. Деяких видно зразу: вони спотворені й жахливі, з великими головами на тендітних тільцях; деякі народжуються без рук, без ніг, деякі з трьома руками, деякі з хвостами або ротами там, де їм зовсім не місце. Це, як заведено думати, нещасні випадки, у яких ніхто не винен. Колись таке вважалося наочним покаранням за приховані гріхи.

Але як існують фізичні потвори, то хіба не народжуються моральні, духовні потвори? Обличчя й тіло можуть бути ідеальні, але якщо викривлений ген або скалічене яйце породжують чудовиськ фізичних, хіба не може той самий процес породити спотворену душу?

Чудовиська — це, більшою або меншою мірою, відхилення від визнаної норми. Як дитина може народитися без руки, так вона може народитися без доброти чи без совісті. Людина, яка втратила у нещасному випадку руку, важко пристосовується до цієї втрати, але народжений без рук страждає лише через ставлення людей, які вважають це дивним. Якщо ніколи не мав рук, то й не страждатимеш через це. Іноді, в ранньому дитинстві, ми уявляємо, як то воно — мати крила, але немає причин гадати, що пташки поділяють такі почуття. Ні, для потвори потворною має видаватися норма, тому що кожен сам собі здається нормальним. Для духовного монстра це ще менш зрозуміло, оскільки зовнішніх ознак, з якими можна себе порівняти, немає. Людині, яка народилася без совісті, видається сміховинним той, хто живе по совісті. Злодію дурнуватою здається чесність. Не треба забувати, що потвора — це лише варіація і що для потвори саме норма є потворною.

На моє переконання, Кейті Амес народилася з такими нахилами, або тягою до них, які спрямовували і підштовхували її упродовж всього життя. Якийсь маховик схибив, якась шестерня перекривилася. Вона не була схожа на інших людей — ніколи, від самого народження. І як каліка може навчитися користатися своїм недоліком так, що у своєму обмеженому світі отримує переваги над нормальними людьми, так і Кейті, користуючись своєю відмінністю, спричиняла болюче й бентежливе заворушення у світі своєму.

Були часи, коли дівчинка, подібна до Кейті, вважалася б одержимою дияволом. З неї б виганяли злих духів, і після багатьох випробувань, які б ні до чого не призвели, її спалили б як відьму на благо всієї громади. Єдине, чого не можна пробачити відьмі, це її здатність мучити людей, тривожити їх, хвилювати і навіть породжувати у них заздрість.