НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Може, він зійде. Якось я зустрів одного чолов’ягу — бармена, він мав пляму, схожу на кота. Родиму пляму. І прозвали його Кіт.

— Їсти хочеш?

— Саме собою, хочу.

— Маєш намір залишитися вдома?

— Я... гадаю, що так. А ти хочеш цим і далі займатися?

— Я... гадаю, що так,— повторив Карл братові слова.— Батько помер.

— Знаю.

— Звідки в біса ти дізнався?

— Начальник станції розказав. Давно він помер?

— З місяць тому.

— Від чого?

— Від пневмонії.

— Поховали тут?

— Ні, у Вашингтоні. Я отримав листа і газети. Його несли на лафеті, покритому державним прапором. На похороні був віце-президент, а Президент прислав вінок. Усе в газетах. Фото також — я тобі покажу. В мене все це є.

Адам вдивлявся в братове обличчя, поки Карл не відвернувся.

— Ти чогось сердишся? — спитав Адам.

— Чого б я мав сердитися?

— Схоже, що...

— Немає на що мені сердитися. Ходімо, я тебе нагодую.

— Гаразд. Він довго хворів?

— Ні, то була ураганна пневмонія. Помер майже одразу.

Карл щось приховував. Він хотів про це розповісти, але не знав, з чого почати. Він ховався за словами. Адам мовчав. Мабуть, краще помовчати і дати Карлові посопіти і покрутитися, поки він не наважиться.

— Я не дуже багато зрозумів з тих повідомлень, що звідти надходили,— промовив Карл.— Однак, як ще дізнатися? Дехто твердить, що отримували повідомлення — зокрема, стара Сара Вітбурн. Присягалася. Ти просто не знаєш, що думати. А ти, здається, не отримав повідомлення? Слухай, якого ляда ти прикусив язика?

— Просто міркую,— відповів Адам. І усвідомив здивовано: «А я зовсім не боюся брата! Колись боявся до смерті, а тепер ні. Цікаво, чому ж ні? Завдяки армії? Чи ув’язненню? Чи через смерть батька? Можливо — але я не розумію». Не відчуваючи страху, він знав, що може сказати все, що хоче, а раніше мусив добирати слова, щоб уникнути біди. Це відчуття було приємне, немов він сам помер і воскрес.

Вони пішли на кухню, яку він і пам’ятав, і не пам’ятав. Вона здавалася меншою і бруднішою. Адам сказав майже весело:

— Карле, я слухаю. Ти хочеш мені щось сказати, а сам ходиш околяса, як тер’єр навколо куща. Кажи вже, що тебе гризе.

Очі Карла спалахнули гнівом. Він підвів голову. Сили його покинули. Він подумав розпачливо: «Я вже не можу його відлупцювати. Не можу».

— Може, то недобре — гарно почуватися, коли батько тільки нещодавно помер, але знаєш, Карле, я ніколи не почувався краще за все своє життя,— засміявся Адам.— Ніколи за все життя. Кажи, Карле. Хай воно тебе більше не гризе.

— Ти любив батька? — спитав Карл.

— Не відповім, поки не знатиму, до чого ти хилиш.

— Любив чи ні?

— А тобі що до того?

— Скажи мені.

Тіло й душу Адама заповнила життєдайна, вільна зухвалість.

— Гаразд, скажу. Ні. Я його не любив. Іноді він мене лякав. Іноді — так, іноді — я ним захоплювався, але майже весь час я його ненавидів. А тепер кажи, навіщо це тобі знати.

Карл роздивлявся свої руки.

— Не розумію,— сказав він.— Мені просто в голову не вкладається. Він любив тебе понад усе в житті.

— Не вірю.

— Можеш не вірити. Йому подобалося все, що ти йому приносив. А мене не любив. Йому не подобалося нічого, що дарував я. Пам’ятаєш мій подарунок, отой кишеньковий ніж? Я нарубав і продав купу дров, щоб його купити. А він навіть не забрав його з собою до Вашингтона. Ніж і зараз валяється в його бюро. А ти подарував йому цуцика. Він тобі нічого не коштував. Так я тобі покажу тобі фото того пса. Він був на похороні. Його ніс на руках один полковник — пес осліпнув, не міг сам ходити. Його застрелили після похорону.

Адама спантеличила злість у тоні брата.

— Не розумію,— сказав він.— Не розумію, куди ти хилиш.

— Я його любив,— сказав Карл. І вперше на пам’яті Адама Карл заплакав. Охопивши голову руками, він заридав.

Адам хотів був до нього підійти, коли раптом відчув повернення колишнього страху. Ні, подумав він, якщо я його торкнуся, він спробує мене вбити. Він підійшов до прочинених дверей і подивився у двір, чуючи, як схлипує у нього за спиною брат.

Навколо будинку не було гарно, ніколи не було. Все було засмічене, відчувалася занедбаність, неохайність, розхристаність; жодних квітів, а на подвір’ї валялися обривки паперу й уламки деревини. Будинок також не відзначався привабливістю. Міцна хатина, яка дає притулок і де можна куховарити. Непривітна ферма, непривітний будинок, який ніхто не любив і який теж не любив нікого. Це не рідна домівка, куди прагнеш повернутися. Адам пригадав свою мачуху — так само не любу, як і ферма, прийнятну, по-своєму охайну, але вона була дружиною не більше, ніж ферма була рідною домівкою.

Ридання брата затихли. Адам обернув голову. Карл невидющим оком дивився поперед себе.

— Розкажи мені про матір,— попросив Адам.

— Вона померла. Я ж тобі писав.

— Розкажи мені про неї.

— Я розказував. Вона померла. Дуже давно. І тобі вона не матір.

Усмішка, яку колись Адам зненацька помітив на її обличчі, спалахнула у його пам’яті. Він ніби побачив Алісу перед собою.

Голос Карла простромив її образ і розбив його в друзки.

— Скажи мені одну річ — не квапся, подумай, перш ніж відповісти, або не відповідай, якщо твоя відповідь неправдива.