Карл поворушив губами, готуючись поставити своє питання.
— Як гадаєш, чи міг наш батько бути... шахраєм?
— Ти про що?
— Хіба не ясно? Я висловився чітко. «Шахрай» має тільки одне значення.
— Не знаю,— сказав Адам.— Не знаю. Ніхто такого не говорив. Здавався таким, як слід бути. Ночував у Білому домі. На його похорон прийшов віце-президент. Невже це схоже на шахрая? Ну ж бо, Карле, скажи те, що хотів мені сказати у першу ж мить, коли я прийшов додому.
Карл облизав губи. Здається, вся його кров відхлинула і забрала з собою всі сили і злість. Голос його звучав монотонно:
— Батько склав заповіт. Залишив усе тобі й мені у рівних частках.
— Що ж, ми завжди можемо жити на фермі,— засміявся Адам.— З голоду не помремо.
— Він залишив понад сто тисяч доларів,— повідомив безрадісний голос.
— Ти збожеволів. Понад сто тисяч доларів? Звідки б він їх узяв?
— Помилки бути не може. Його платня у В.А.Р. становила сто тридцять п’ять доларів на місяць. Він сам платив за помешкання і харчування. У відрядженнях він отримував по п’ять центів за милю і витрати на готель.
— Може, він завжди їх мав, просто ми не знали.
— Ні, він їх мав не завжди.
— Чому б нам не написати до військового відомства і не спитати? Хтось там може знати.
— Я б не наважився,— сказав Карл.
— Послухай, не роби поспішних висновків. Існує така річ, як біржові спекуляції. Чимало людей на них розбагатіло. Батько знався з великими цабе. Можливо, він натрапив на щось серйозне. Згадай людей, які під час Золотої лихоманки вирушили до Каліфорнії і повернулися багатіями.
Обличчя Карла лишалося безутішним. Він заговорив так тихо, що Адамові довелося нахилитися, щоб почути. Тон був позбавлений емоцій, як звіт.
— Наш батько пішов до Союзної армії у червні 1862-го. Він проходив тримісячну підготовку в нашому штаті. Це вже вересень. Він рушив на Південь. 12-го жовтня його поранило в ногу, і він потрапив у шпиталь. Додому він повернувся у січні.
— Не втямлю, до чого ти ведеш.
Слова Карла прозвучали слабко й безпорадно.
— Він не був при Чанселорсвілі. Він не був ні при Гетисбергу, ні при Ричмонді, ні при Аппоматоксі9.
— Звідки ти знаєш?
— З його відставки. Вона прийшла разом з іншими паперами.
Адам глибоко зітхнув. У нього в грудях забила, як кулаками, радість. Він похитав головою, ніби не йняв віри.
— Як він це облаштував? — провадив Карл.— Як у біса він це облаштував? Ніхто ніколи не сумнівався. Ти, наприклад? Або я? Або моя мати? Ніхто. Навіть у Вашингтоні.
Адам підвівся.
— У цьому домі знайдеться що поїсти? Я розігрію.
— Я увечері зарізав курку. Засмажу, якщо почекаєш.
— А щось швидше?
— Є солонина і купа яєць.
— Підійде,— сказав Адам.
Вони залишили питання невирішеним, подумки обійшли його, переступили через нього. На словах вони його не торкалися, але з думок воно нікуди не ділося. Вони хотіли про це говорити, але не могли. Карл підсмажив солонину, розігрів квасолю, зробив яєчню.
— Я переорав пасовисько,— повідомив він.— Засіяв житом.
— Ну і як?
— Доволі добре, коли я викорчував усі валуни. Оцю кляту штуку,— він торкнувся лоба,— я дістав, коли намагався виламати каменюку.
— Ти мені про це писав,— відгукнувся Адам.— Не пам’ятаю, чи казав я тобі, що твої листи багато для мене важили.
— Ти мало писав мені про себе,— сказав Карл.
— Гадаю, мені не хотілося про це думати. Там було доволі паскудно, майже повсякчас.
— Я читав про ті кампанії у газетах. Ти брав у них участь?
— Так. Не хотілося про це думати. І зараз не хочеться.
— Ти вбивав індіанців?
— Так, ми вбивали індіанців.
— Гадаю, вони дуже озлоблені.
— Гадаю, що так.
— Можеш не розповідати, якщо не хочеш.
— Не хочу.
Вони обідали при світлі гасової лампи.
— Буде світліше, коли я знайду час і помию скляний абажур.
— Я сам помию,— зголосився Адам.— Важко дбати про все зразу.
— Добре, що ти повернувся. Може, після вечері сходимо до таверни?
— Там побачимо. Щось мені хочеться трохи відпочити.
— Я тобі не писав, але в таверні є дівчата. Хтозна, може, тобі сподобається ходити зі мною. Вони міняються що два тижні. Хтозна, може, ти будеш радий на них подивитися.
— Дівчата?
— Так, вони там нагорі. Дуже зручно. Я подумав, коли ти вже повернувся додому...
— Не сьогодні. Можливо, згодом. А скільки вони беруть?
— Один долар. Гарні дівчата, майже всі.
— Можливо, згодом,— повторив Адам.— Дивно, що їм дозволяють.
— Я теж спершу дивувався. Але там розроблена ціла система.
— Ти часто там буваєш?
— Раз на два або три тижні. Тут доволі самотньо, поруч нікого немає.
— Ти мені якось написав, що збираєшся одружитися.
— Збирався. Та не знайшов підходящої дівчини.
Брати старанно обходили тему, яка їх турбувала. Щойно вони підходили до неї ближче, як одразу ж відступали і заводили про врожай, про місцеві плітки, про політику, про здоров’я. Вони знали, що рано чи пізно повернуться до неї. Карлові більше кортіло обговорювати це питання, ніж Адаму, але Карл мав і більше часу на роздуми, тоді як для Адама це був новий напрямок для думок і відчуттів. Він волів відкласти це на майбутнє, проте розумів, що брат того не допустить.
Тоді Адам сказав відверто:
— Відкладімо на завтра.
— Звісно, якщо ти так хочеш.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги