НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Поступово вони вичерпали всі нейтральні теми. Обговорили всіх знайомих і всі місцеві події. Розмова зів’яла, час тягся повільно.

— Не хочеш лягти? — спитав Адам.

— Трохи згодом.

Вони помовчали, й у будинок тривожно проникла ніч, підштовхуючи й підганяючи їх.

— Шкода, що я не був на тому похороні,— сказав Карл.

— Мабуть, усе було дуже пишно.

— Хочеш подивитися вирізки з газет? Вони всі у мене в кімнаті.

— Ні. Не сьогодні.

Карл посовався на стільці й обіперся ліктями об стіл.

— Нам треба щось вирішувати,— промовив він схвильовано.— Можемо відкладати що завгодно, але тут треба вирішити, як нам діяти.

— Знаю,— відізвався Адам.— Просто мені потрібен час усе обміркувати.

— А яка від того користь? Я мав час, купу часу, але тільки ходив по колу. Намагався про те не думати, але й далі ходив по колу. Гадаєш, час допоможе?

— Гадаю, ні. Гадаю, ні. Про що ти хочеш поговорити насамперед? Гадаю, варто обговорити вже. Ми ж ні про інше думати не можемо.

— Насамперед про гроші,— сказав Карл.— Понад сто тисяч доларів — це ж цілий статок.

— А що з грошима?

— Ну, звідки вони узялися?

— Гадки не маю. Я вже казав тобі, можливо, він грав на біржі. Хтось у Вашингтоні міг дати йому гарну підказку.

— Ти хоч сам у це віриш?

— Я ні у що не вірю,— сказав Адам.— Я нічого не знаю, тож як я можу вірити?

— Це ціла купа грошей,— повторив Карл.— Статок, який ми дістали. Можемо жити на ці гроші до скону, або накупити собі бозна-скільки землі й заробляти на ній. Може, ти про це не подумав, але ми тепер багаті. Ми багатіші за всіх довкола.

— Ти так говориш, ніби йдеться про довічне ув’язнення,— засміявся Адам.

— Звідки вони узялися?

— Хіба не байдуже? — спитав Адам.— Може, нам просто слід заспокоїтися і жити собі на радість.

— Він не був у Гетисбергу. Він, чорти б його узяли, не брав участі в жодній битві тієї війни. Його поранили у дрібній перестрілці. Все, що він розповідав,— суцільна брехня.

— До чого ти ведеш?

— Гадаю, він украв ті гроші...— Карл мав нещасний вигляд.— Ти спитав мене, і я кажу, щó про це думаю.

— А ти знаєш, де він їх украв?

— Ні.

— Чому ж ти вирішив, що він їх украв?

— Він брехав про війну.

— Що?

— Ну, якщо він брехав про війну, то — міг і красти.

— Як?

— Він мав посади у військовому відомстві — великі посади. Можливо, він натрапив на якийсь скарб, підроблював рахунки.

Адам зітхнув.

— Якщо ти так думаєш, чого ж не напишеш туди, не розкажеш? Нехай вони перевірять рахунки. Якщо це правда, ми б могли повернути гроші.

Обличчя Карла перекосилося, і шрам на лобі почорнів.

— На похорон приходив віце-президент. Президент надіслав вінок. Ціла процесія екіпажів простяглася на півмилі, а ще сотні людей йшли пішки. А тобі відомо, хто ніс труну з його тілом?

— До чого ти хилиш?

— Скажімо, ми відкриємо, що він крадій. Тоді з’ясується, що він не був при Гетисбергу, не був ніде. Тоді всі знатимуть, що він ще й брехун, і все його життя — мерзенна брехня. Тоді навіть якщо він і казав колись правду, їй ніхто не повірить.

Адам сидів нерухомо. Дивився він лагідно, але не втрачав пильності.

— Я думав, ти його любиш,— промовив він спокійно. Почувався він розкутим і вільним.

— Любив. Люблю. Саме тому мене це так бісить — усе його життя облуда, все — облуда. А його могила — її навіть можуть розкопати й викинути його звідси,— мова його уривалася від емоцій.— Невже ти його зовсім не любив? — вигукнув він.

— Досі я не був упевнений,— відгукнувся Адам.— Досі мені заважало те, що я мусив би відчувати. Ні. Я його не любив.

— Тоді тобі байдуже, якщо його життя буде спаплюжене, а його нещасне тіло викопають і... о Боже Всесильний!

Думки Адама гарячково металися у пошуках слів, які б передали його почуття.

— Яке мені діло,— сказав він.

— Звісно, ніякого,— гірко відізвався Карл.— Якщо ти його не любив, то ніякого. Можеш допомогти плюнути йому в обличчя.

Адам знав, що його брат уже не становить небезпеки. Його не переслідують ревнощі. Вся вага батька впала на нього, але то був його батько, а від батька нема куди подітися.

— Як можна бувати на людях, коли всі дізнаються? — спитав Карл.— Як дивитися людям у вічі?

— Я вже казав — мені байдуже. Мені нема чого тривожитися, бо я в це не вірю.

— У що не віриш?

— Не вірю, що він крав гроші. Вірю, що під час війни він робив саме те, про що розповідав.

— А докази? Його відставка?

— Ти не маєш доказів, що він крав. Ти це просто вигадав, бо не знаєш, звідки взялися ті гроші.

— Його армійські документи...

— Там може бути помилка,— сказав Адам.— Гадаю, що й ти помиляєшся. Я вірю у свого батька.

— Не розумію, як ти можеш.

— Поясню,— сказав Адам.— Докази, що Бога не існує, дуже переконливі, але для безлічі людей вони не такі переконливі, як відчуття, що Він існує.

— Але ж ти сказав, що не любив нашого батька. Як можеш ти в нього вірити, якщо ти його не любив?