Поступово вони вичерпали всі нейтральні теми. Обговорили всіх знайомих і всі місцеві події. Розмова зів’яла, час тягся повільно.
— Не хочеш лягти? — спитав Адам.
— Трохи згодом.
Вони помовчали, й у будинок тривожно проникла ніч, підштовхуючи й підганяючи їх.
— Шкода, що я не був на тому похороні,— сказав Карл.
— Мабуть, усе було дуже пишно.
— Хочеш подивитися вирізки з газет? Вони всі у мене в кімнаті.
— Ні. Не сьогодні.
Карл посовався на стільці й обіперся ліктями об стіл.
— Нам треба щось вирішувати,— промовив він схвильовано.— Можемо відкладати що завгодно, але тут треба вирішити, як нам діяти.
— Знаю,— відізвався Адам.— Просто мені потрібен час усе обміркувати.
— А яка від того користь? Я мав час, купу часу, але тільки ходив по колу. Намагався про те не думати, але й далі ходив по колу. Гадаєш, час допоможе?
— Гадаю, ні. Гадаю, ні. Про що ти хочеш поговорити насамперед? Гадаю, варто обговорити вже. Ми ж ні про інше думати не можемо.
— Насамперед про гроші,— сказав Карл.— Понад сто тисяч доларів — це ж цілий статок.
— А що з грошима?
— Ну, звідки вони узялися?
— Гадки не маю. Я вже казав тобі, можливо, він грав на біржі. Хтось у Вашингтоні міг дати йому гарну підказку.
— Ти хоч сам у це віриш?
— Я ні у що не вірю,— сказав Адам.— Я нічого не знаю, тож як я можу вірити?
— Це ціла купа грошей,— повторив Карл.— Статок, який ми дістали. Можемо жити на ці гроші до скону, або накупити собі бозна-скільки землі й заробляти на ній. Може, ти про це не подумав, але ми тепер багаті. Ми багатіші за всіх довкола.
— Ти так говориш, ніби йдеться про довічне ув’язнення,— засміявся Адам.
— Звідки вони узялися?
— Хіба не байдуже? — спитав Адам.— Може, нам просто слід заспокоїтися і жити собі на радість.
— Він не був у Гетисбергу. Він, чорти б його узяли, не брав участі в жодній битві тієї війни. Його поранили у дрібній перестрілці. Все, що він розповідав,— суцільна брехня.
— До чого ти ведеш?
— Гадаю, він украв ті гроші...— Карл мав нещасний вигляд.— Ти спитав мене, і я кажу, щó про це думаю.
— А ти знаєш, де він їх украв?
— Ні.
— Чому ж ти вирішив, що він їх украв?
— Він брехав про війну.
— Що?
— Ну, якщо він брехав про війну, то — міг і красти.
— Як?
— Він мав посади у військовому відомстві — великі посади. Можливо, він натрапив на якийсь скарб, підроблював рахунки.
Адам зітхнув.
— Якщо ти так думаєш, чого ж не напишеш туди, не розкажеш? Нехай вони перевірять рахунки. Якщо це правда, ми б могли повернути гроші.
Обличчя Карла перекосилося, і шрам на лобі почорнів.
— На похорон приходив віце-президент. Президент надіслав вінок. Ціла процесія екіпажів простяглася на півмилі, а ще сотні людей йшли пішки. А тобі відомо, хто ніс труну з його тілом?
— До чого ти хилиш?
— Скажімо, ми відкриємо, що він крадій. Тоді з’ясується, що він не був при Гетисбергу, не був ніде. Тоді всі знатимуть, що він ще й брехун, і все його життя — мерзенна брехня. Тоді навіть якщо він і казав колись правду, їй ніхто не повірить.
Адам сидів нерухомо. Дивився він лагідно, але не втрачав пильності.
— Я думав, ти його любиш,— промовив він спокійно. Почувався він розкутим і вільним.
— Любив. Люблю. Саме тому мене це так бісить — усе його життя облуда, все — облуда. А його могила — її навіть можуть розкопати й викинути його звідси,— мова його уривалася від емоцій.— Невже ти його зовсім не любив? — вигукнув він.
— Досі я не був упевнений,— відгукнувся Адам.— Досі мені заважало те, що я мусив би відчувати. Ні. Я його не любив.
— Тоді тобі байдуже, якщо його життя буде спаплюжене, а його нещасне тіло викопають і... о Боже Всесильний!
Думки Адама гарячково металися у пошуках слів, які б передали його почуття.
— Яке мені діло,— сказав він.
— Звісно, ніякого,— гірко відізвався Карл.— Якщо ти його не любив, то ніякого. Можеш допомогти плюнути йому в обличчя.
Адам знав, що його брат уже не становить небезпеки. Його не переслідують ревнощі. Вся вага батька впала на нього, але то був його батько, а від батька нема куди подітися.
— Як можна бувати на людях, коли всі дізнаються? — спитав Карл.— Як дивитися людям у вічі?
— Я вже казав — мені байдуже. Мені нема чого тривожитися, бо я в це не вірю.
— У що не віриш?
— Не вірю, що він крав гроші. Вірю, що під час війни він робив саме те, про що розповідав.
— А докази? Його відставка?
— Ти не маєш доказів, що він крав. Ти це просто вигадав, бо не знаєш, звідки взялися ті гроші.
— Його армійські документи...
— Там може бути помилка,— сказав Адам.— Гадаю, що й ти помиляєшся. Я вірю у свого батька.
— Не розумію, як ти можеш.
— Поясню,— сказав Адам.— Докази, що Бога не існує, дуже переконливі, але для безлічі людей вони не такі переконливі, як відчуття, що Він існує.
— Але ж ти сказав, що не любив нашого батька. Як можеш ти в нього вірити, якщо ти його не любив?
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги