Міхал Шьмєляк - Вники

місцевим такі дива не потрібні. Проте дехто виїхав із наших унікальних Вників, залишив тут своїх батьків, дідів, й приїжджає лише на великі свята. Знаєш, можливо, це і не великий цвинтар, але люди сьогодні не

люблять витрачати час. Навіть хвилини. Життя стало настільки швидким, що деякі люди забувають жити і

просто відмічають пункти свого щоденного розкладу. Вони зайдуть на мою сторінку у Facebook і залишать

однозірковий відгук, тому що вони кілька хвилин поблукали кладовищем. Тож тепер я ставлюся до цього

маркування так, ніби це питання життя чи смерті.

– Чи можна ще щось робити, окрім позначення та фотографування?

– Кілька охватів дроном, людям подобається. Безпілотники зараз у моді, і незабаром вони навіть

будуть використовуватися для зйомки пологів. Але я замовляю це приятелю з Єлєньої, після розмітки я

закінчую роботу в полі і починається нудна робота перед комп’ютером. Але мушу сказати, що ти дуже

ввічливий.

– Я? – здивувався поліцейський, не розуміючи, в чому справа. Невже річ йшла про минулий вечір?

– Так ти! – Дівчина голосно засміялася. Як же непристойно чийсь сміх лунав на кладовищі, скільки в

ньому було радісного святотатства і нахабного руйнування світового порядку. – Ти чемно розмовляєш зі

мною, розпитуєш про мою роботу і, мабуть, всередині все рветься, щоб я сказала, чи дізналася чогось.

– Я не підганяю, у нас, напевно, є весь вечір.

– Уууу, весь вечір?

– Хіба ти не згадувала учора, що нас чекає інше побачення?

– Так, у стилі Індіани Джонса. За мить ми рушимо до руїн позаду костелу. Дійсно, колись там був

монастир, про який я дещо дізналася від свого університетського керівника. Насправді нічого цікавого, але

він пообіцяв трохи покопатися сьогодні ввечері, тема його зацікавила. Я навіть і не знала, що він такий фанат

Нижньої Сілезії. Він зізнався мені, що проводить благодійні екскурсії по околицях. Неймовірно.

– Про монастир мені сьогодні згадав і парох, – сказав Косма.

– Чи то, інформація підтверджена. Є також цікавий факт, про який я сама не знала, незважаючи на

те, що проводила багато часу у Вниках. Бо, знаєш, я народилася не тут, але моя бабуся жила в хаті на початку

села, я до неї приїжджала і інколи половину канікул бігала з місцевими дітьми по лісах. Вони розповідали

різні історії, і лише коли я сьогодні в університеті почула про Чортів Дуб, все зв'язала.

– Чортів дуб? – здивувався Косма. – Звучить як приваблива назва для туристичної пам’ятки.

– Слухай сюди. – Майя опустила жердину. – Коли я була малою гівнюхою, то літала тут без жодного

контролю. Інші часи, ніхто не пильнував за дітьми, як сьогодні. У всякому разі, а що тут могло статися? Навіть

машини не їздили, зранку вантажівка по молоко і "жук" з товарами для крамниці. Зрозуміло, у Вниках був

кінець дороги. Остання точка на карті, далі тільки ліси та гори. І ось одного разу ми знайшли стару покришку, не знаю звідки вона і взялася, може залишилася якась післявоєнна, хто знає. Один хлопець надумав зробити

з неї гойдалку, інший нашвидкуруч свиснув у батька мотузку з сараю, і ми пішли шукати відповідне дерево.

Навколо були ліси, але це мало бути особливе місце, подалі від дорослих, щоб нам ніхто не заважав. Ми

натрапили на галявину з величезним дубом, якісь діти щось бурмотіли собі під ніс, що вночі тут страшно, а

вдень кому до того діло? Нарешті наша гойдалка повисла на міцній гілці, і все було чудово. Війни за те, кому

першому гойдатися, потім дуріти, поки не прийшов тато Сільвії, тієї, що зараз працює в крамниці, і не погнав

нас.

– Костельний, — сказав Косма, що, ймовірно, врятувало дівчині життя, бо вона нарешті набрати

повітря в груди.

– Так, костельний. Тільки він нас не прогнав просто тому, що ми шуміли чи ще щось. Він мало не

плакав, наче ми зробили щось жахливе. А потім він розсердився, витяг ремінь зі штанів і кілька наших

отримали по дупах. Підозрюю, що Сільвія більше за всіх.

Майя зробилася сумною.

– Мені не подобається цей чоловік.

– Мабуть, він нікому не подобається, навіть власним дітям. Навіть пароху. Але його терплять і

закривають очі на його хамство і різні витівки. Це значна особа у Вниках. Те, що він нас тоді відлупцював, нікого не хвилювало, були випадки, коли дітей били, і це було нормально.

– Але він мав на увазі дуб, — сказав Косма.

– Так, це кляте дерево. Мене не спіймали, може, тому, що я не місцева, і побити ременем міську

дитину було дурістю, а може, тому, що я швидко підбігла до краю лісу і стрибнула у кущі. Коли старий

Валентій усіх розігнав, він заправив ремінь назад у штани й спокійно пішов до дерева. Кілька разів

47

перехрестився, став на коліна і почав молитися. Я стояла як паралізована, і мені страшенно хотілося пісяти, але я боялася навіть поворухнутися, щоб він мене не почув. Я просто була налякана. А він тим часом