Міхал Шьмєляк - Вники

– То з Богом, — майже одночасно сказали жінки й рушили до воріт.

– Ну, мені теж час.

Косма підвівся, відчуваючи легке запаморочення. Наливка була міцна, хоча й не мала сили

підляського самогону. Однак він був задоволений, бо дізнався більше, ніж планував. Він розраховував на

якусь змову мовчання, на велику таємницю, а тут треба було поставити правильні запитання, і відповіді

з’являться самі собою.

– Ти і справді вважаєш, що він просто вийшов і зник? – запитав Марек.

– Виходить на те. Зазвичай зникнення є найзагадковішими, особливо для близьких. Але так само і з

самогубцями, їх ніхто не сподівається. Зазвичай самовбивця не ходить, погрожуючи самогубством, а робить

це тихо. Найбільше я боюся, що хлопець кудись вийшов і повис на гілці. Тіло знайдемо тіло через рік-два.

Можливо, він не витримав целібату, можливо, у нього були інші проблеми.

– Найгірше і найпрекрасніше, що сталося зі мною в житті – це буття священиком, – несподівано

сказав парох. – Це мала бути дорога, усіяна трояндами, служіння Богу, скажемо чесно, привілей. Правда, це

служіння Богу, але воно до біса невдячне. З кожним роком все гірше і важче.

– Я не відчуваю, що служу Богу, – зізнався Марек. – Це служіння людям, але не парафіянам, а тим, хто зверху. Мені це не дуже подобається.

– Служіть Богу, а не людям. – Старий священик розлив наливку. – Тоді хоч наприкінці життя

матимеш чисту совість.

Вони випили, тепло знову поширилося стравоходом і шлунком.

– Косма, ти віриш в Бога? – несподівано запитав Марек.

– Чи вірю? - замислився той. – Якби Ісус існував, бачачи, що вони роблять від його імені тут, на землі, він би спустився з небес і зробив би довбаний порядок. І я не думаю, що хтось хотів би цього.

– Дозволь тобі сказати, хлопче, щоб бути хорошим священиком, тобі не обов’язково вірити в Бога, –

парох знову наповнив келишки.

– Цікаво, в такому разі, чи є Бог взагалі? – запитав Марек.

Священик подивився в бік костелу.

– Існує, це так, повір мені.

Він підвівся і рушив в бік свого дому.

  

Косма швидко випив з Мареком на коня й рушив на свою квартиру, залишивши молодого

священика одного. Він не був п’яний, але про водіння не могло бути й мови. Він вважав, що кожен, хто керує

автомобілем у нетверезому стані, повинен бути покараний смертю. Він ішов залитою сонцем вулицею, проминувши, мабуть, трьох мешканців, кожен з яких делікатно йому вклонився. Звичайна ввічливість? У

такій глушині легко впізнати незнайомця і бути милим. Проходячи повз крамницю, він помітив стежку за

струмком, що вела під гору. Вона була саме на тому місці, де ще годину тому лежав Стефек Пробка, якого

зараз ніде не було видно. По цій стежці, за словами доброзичливих парафіянок, можна було дістатися до

хатини, в якій жив Рубенс. Може, він його знайде? Варто було спробувати.

Гірський туризм необхідно чітко відрізняти від проживання в горах. Турист із задоволенням

підкорює вершини, витирає піт з лоба і насолоджується чудовими краєвидами, а стежка, що постійно

піднімається, вводить його в стан ейфорії. Але місцевим жителям доводиться навмання долати менші й

більші пагорби, що ускладнює життя і не може компенсуватися красивими панорамами та туманом у

долинах. Так почувався Косма, коли перетнув невеликий місточок, пробрався крізь дику ліщину й побачив

43

вузьку стежку, що ліниво, але вперто петляла під гору. Сонце все сильніше пекло йому в потилицю, вітер не

охолоджував спітніле чоло туриста, а у нього навіть не було із собою пляшечки води. На щастя, через п'ять

хвилин стежка вивела його на невелике плато, а ще через п'ять хвилин він дістався галявини, де, безсумнівно, колись був постій групи лісорубів. Кілька покинутих бочок з-під бензину чи олії, гнилі дошки та

старий жилий вагончик, напевно, колись сучасне соціальне приміщення. Сьогодні, здавалося б, забутий і

занедбаний, але дах був покритий свіжою толлю, а вікна все ще мали скло. Три металеві сходинки, що вели

до дверей, були прямими, до них притулилася мітла з гілок, пластикове відро, пеньок із встромленою в

нього сокирою та кілька шматків дерева. За вагончиком було видно дощату вбиральню, трохи нахилену

вправо, але їй ще не загрожувала будівельна катастрофа. Це тут жив Рубенс? Треба було перевірити.

Косма піднявся східцями й постукав у двері. Йому ніхто не відповів, може Рубенс спав чи пішов на

таємниче кладовище, стукаючи скляними лампадками? Поліцейський постукав знову, теж без відповіді. Він

схопився за ручку, двері були відчинені. Ну, це не була приватна власність, тут ніхто не зареєстрований, тому

він міг легко зайти. Косма не порушував жодних норм, лише моральні. Він штовхнув двері й увійшов.

Будучи поліцейським, він відвідав десятки різних притонів і був готовий до того, що в ніс йому

вдарить той специфічний сморід, характерний для скрученого, обісцяного й обісраного ганчір’я, що є лігвом