мить послабили свою хватку.
– Де ви ховаєте тіла? – запитав Косма.
– Тут ніхто не ховає тіла.
Костельний так образився звинуваченням, що перестав працювати.
– Ми їх ховаємо по-християнськи, – сказав парох. – Вони відповіли за свої дії і понесли покарання.
– А ми не вбивці, щоб ховати тіла, – додав костельний.
– Це ж священики, — благоговійно сказав священик, загортаючи статую Христа в багато прикрашену
тканину. – Вони заслуговують на належний похорон і місце спочинку в освяченій землі. Століттями їхній прах
поміщали в церковній крипті.
– За дерев’яною перебіркою? – запитав Косма. – Ти показав мені лише стільки, щоб розвіяти мої
сумніви та задовольнити мою цікавість, чи не так? – спитав він костельного.
– Ти міг її відірвати, за нею нічого немає, — відповів Валенти.
– Вхід до склепу знаходиться в руїнах монастиря, — сказала Майя.
Тіло Марека майстерно загорнули у плівку. Майя та Сільвія підійшли до нього. Ситуація замість того, щоб покращити та дати можливість втекти, лише погіршилася. У нього буде лише одна спроба.
– Ми були там, але ж нічого не знайшли, — сказав він, хоча й розумів, як безглуздо це звучить.
– Це за поваленим деревом, ти дозволив мені перевірити, сам вже й не і не ліз. Хоча не скажу, я
боялася, що ти знову підеш туди, сам, без мене. Ці рубенсові лампадки нам могли нашкодити.
– І ти проти мене, га? – гірко сказав він. Він був наляканий, злий і шокований. Але також
розчарований тим, що його так легко обдурили.
Дівчина присіла перед ним і подивилася йому прямо в очі.
– Якби ти не повернувся, все склалося б інакше. Я дійсно щось відчуваю до тебе, я б поїхала до
Варшави і, можливо, ніколи не повернулася до Вників.
Сільвія вибухнула сміхом. Майя повернулася до неї і різко сказала:
– Заткнися.
– А зараз, можливо, якесь чуле прощання, га? Цьом-цьомчики? – кепкувала донька костельного. –
Так сталося, могло бути інакше, але ні.
– Рубенса ви теж вбили? – запитав Косма. – Він знав, хотів мені сказати.
– Ми не вбивці, — буркнув костельний.
– Він знав, — підтвердив парох, заспокоюючи чоловіка помахом руки. — Він не хотів тобі казати.
Однак він вирішив, що з твоєю появою все закінчиться і він може піти. Його син був дуже поганою людиною, і він це знав. Покаявся за нього, хоч і не треба було, але він наполягав. Він розумів нашу місію, схвалював її, але також хотів, щоб вона закінчилася. Ну, він був не звідси, тому, мабуть, і сумнівався.
– Але мене ви вб’єте, — сказав Косма. – Відтепер ви більше не зможете сказати, що ви не вбивці.
Костельний запитально глянув на пароха. Той дивився на небо, наче хотів знайти відповідь у
грозових хмарах. Однак Бог не розвів чорних хмар і не дав йому поради.
135
– Salus populi suprema lex55, – сказав він через деякий час.
Цього разу Косма пирхнув сміхом. Адреналін катався по його жилах, йому треба було десь знайти
вихід.
– Ви, католики, можете все красиво виправдати, – сказав він. – Все, що вам потрібно, це відповідним
чином підібрана цитата з Біблії.
– Це не з Біблії, але вона не змінює факту, що тобі доведеться померти, – відповів парох. — Ніхто
цього не хотів. мені шкода.
– Тільки вбивство поліцейського чи навіть його зникнення – це трохи клопітка справа, ніж пояснення
відсутності ксендза. Крім того, поліцейського, який приїхав сюди для розслідування, і який залучив до цього
поліцію Єлєньої Гури. Повертаючись сюди, я подзвонив своєму приятелеві, помічнику комісара Камілю
Сікорському. Отець Марек встиг надіслати мені есемеску із проханням про допомогу, і я передав прохання
поліції. Сюди прислали патруль.
Він говорив, але це нікого не вразило. З місця екзекуції священика ще збирали речі, його тіло, загорнуте у плівку, вже лежало на візку з ящиками, все було прибрано. Косма знав, що йому не вистачає
часу, тому він змінив позу, авдірвав праве коліно від землі й став лише на лівому. Чоловіки, які його
тримали, не протестували.
– Буде так, як захоче Бог, — сказав парох. – Треба вірити в нього, в Ісуса Христа, а не в поліцію, прокуратуру, суддів. Тільки Бог є справедливим суддею. Тут, у Вниках, ми беззастережно вірили в це
протягом століть і ніколи не були розчаровані. Тепер ми віддамо свою долю в його руки.
– До речі, поліція все одно нічого не знайде, — зневажливо сказала Сільвія. – Вони ніколи нічого не
знаходять. У Церкві також є високопоставлені люди, які знають, що тут відбувається. Вони допоможуть у разі
виникнення проблем.
– Усі ми знаряддя в Божих руках, – погодився парох.
Раптом до звуку дощу приєднався звук грому. Від села насувалась стіна води. Усі повернули голови
в той бік.
Один шанс.
Єдиний.
Косма відштовхнувся правою ногою, як міг, і, на його подив, чоловіки не втримали його. Він їх
здивував, але ж вони теж не були професіоналами, їм не доводилося садити на заднє сидіння поліцейської
машини м’язистих людей, накачаних наркотиками та стероїдами, вони не усвідомлювали, скільки сил