Міхал Шьмєляк - Вники

– Подякуй їй. – Він кивнув у бік Валясякової. – Вона зустріла мене одного разу біля цвинтаря, і так, від слова до слова, домовилися.

– Щодо вбивства пароха?

– Ні. – хрипко засміявся чоловік, допомагаючи йому підвестися. – Я також колись приїздив сюди, у

Вники, але не як грішник, а як парох. І швидко втік. Далеко, на край світу. У мене не було сил робити це, вбивати людей. Стефан Мацеєвський очолив парафію після мене. Рік тому я повернувся, щоб перевірити, чи

це все ще відбувається. Цьому треба було покласти край. Валясякова сказала мені вчора, що суд над

Мареком буде сьогодні. Я хотів це зупинити, але не мав сміливості, хоч і обіцяв їй. Я чекав її біля будинку, щоб вибачитися. Тоді вона дала мені сокиру і сказала, що вони збираються вбити тебе.

– Ви встигли вчасно.

– Це я винен, що так довго чекав. Моя вина, моя дуже велика вина.

Чоловік притулив поліцейського до дерева, обтрусив руки, глибоко вдихнув і витер обличчя.

– Одного разу я відвідаю тебе і розповім про все, що тут відбувалося, – сказав він і повернувся до

Валясякової. Кивнув їй, пройшов повз шокованих Майю та Сільвію, яка плакала над тілом батька, і

попрямував до лісу. Його супроводжувала пустим поглядом статуя Ісуса Христа Мстивого, що лежала в

багнюці.

ДЕНЬ ВОСЬМИЙ

Можливо, запах лікарні був не дуже приємним, але він заспокоював і давав відчуття безпеки. Серед

пікаючого обладнання, запаху ліків і метушливого персоналу лікарні Косма відчув, що все скінчилося. Звісно, він би віддав перевагу запаху кави з кухні в одній квартирі в Єлєній Гурі, але той вже не повернеться.

137

Звісно, його ще чекала необхідність давати свідчення, рапорти і, мабуть, десятки розмов із різними

поліцейськими, психологом і так далі, але більше ніхто йому горло різати не збирався. Це було втішне і

заспокійливе усвідомлення.

Завдяки спільному впливу поліції та курії він отримав окрему палату в лікарні в Єлєній Гурі і

почувався майже як в американському фільмі. Не вистачало лише квітів, повітряних кульок, приглушеного

світла та смачної їжі. Звісно, недоліком цієї ситуації була розбита голова та дванадцять швів, які чудово

заходили на лоба, зламаний ніс, один вибитий зуб, чотири тріснуті ребра та зламана п’ясткова кістка лівої

руки. Найменш небезпечним було ножове поранення в бік, нічого не було пошкоджено. Його перев'язали, зашили та наклали гіпс, але в усьому іншому він був у порядку. Вранці і ввечері йому ставили крапельницю з

болезаспокійливим, а на ніч давали таблетку, щоб добре спати. Принаймні так було вчора.

Двері палати відчинилися, і ввійшов не хто інший, як його приятель Каміль Сікорський.

– Холера, я ж знав, що все так скінчиться, — привітав його Косма.

– Коли я вчора приїхав на цю бійню, тебе вже відвезли до лікарні. Мабуть, ти виглядав гірше за тих

двох. Не вистачає лише сокири, встромленої в голову.

– Знаєш, Синиця, коли весело, то треба веселитися. Мабуть річ у тому, що я зіпсував тобі екскурсію з

дупкою до Чехії, так?

– Це також. Ти, як священик, дбаєш про моє доброчесне життя, я це розумію. Але на другому місці

інша справа — зараз травень, а ти вже надав нам у статистику вбивств на решту року. І прокурор Вацлав

Болеславський незабаром захоче поговорити з тобою про це.

– Три трупи, і це проблема? Спокійно тут у вас.

– А що, ні? І запитай мене, що ми знайшли в тих підземеллях.

– Що ви знайшли в підземеллях? – смиренно повторив Косма.

– Чудово, що ти запитуєш. Так ось, чого ми там тільки не знайшли, колега! Трупів і трупів, колись

можна буде музей відкрити. Або каплиця з черепами. Найбільше раділи, звісно, техніки та патологоанатоми, адже вони зможуть на цій справі здобути докторський ступінь чи професором зробитися, а роботи у них

буде на все життя.

– Аж так погано? – запитав Косма.

– Важко сказати. Ніхто на око не може точно визначити вік тіл, ти ж знаєш, як воно буває. Ми

нарахували понад дві сотні тіл, але більшість із них, безумовно, історичні, їм понад сто років. Красиво

розташовані в склепі, в спеціальних нішах. Мине ще сто років, перш ніж їх дослідять і каталогізують. Якщо

тільки знайдуться фонди. Є кілька свіжих тіл, першочергово патологоанатом придивився до п'яти.

– Пйотр Дембіцький?

– Є. Переріз горла. Поховали його в рясі, як і личить священику.

– Ніхуя собі.

– Ще й як! Ти зірвав банк!

– Заспокійся.

– Звичайно ж, найголовнішими будуть ті три свіжі трупи, знайдені під дубом.

– Диявольським Деревом.

– Так я пам'ятаю. Тепер його, ймовірно, включать до світового каталогу місць з привидами тощо.

Почекай, ще американці знімуть про це серіал.

– Заробиш у них в якості консультанта, — прокоментував Косма, на що його приятель лише махнув

рукою.

– Косма, у нас є труп пароха з дивним чином розколотою головою. На половинки. На ньому лежав

костельний, шанована в околиці особа. Сокира так застрягла йому в голові, що її важко було витягнути. І вже