Меч Арея

День i нiч оружнi можi стерегли ворота Витичева, густо щетинилися над засiкою сулицi, нiхто не вiльний був нi входити, нi виходити за стiни городу. Та якогось дня Рогволод мусив вiдчинити свої ворота. З усього Витичiвського князiвства й з усiх прилеглих земель зiбралися старiйшi. Чиясь невидима для Рогволода рука звела їх до столицi, й князь мусив упокоритися їхнiм сивим бородам.

— Вiче! – полинуло над вуличками й хижами, щойно старцi, всi, як один, убранi в довгi полотнянi сорочки, ввiйшли до городу.

Рогволод висиджував у горiшнiй свiтлицi хорому, та те страшне для нього слово лунало вже вiдверто й вiльно, й вiн мусив вийти на ганок.

— Пощо речете за вiче? – глухим старечим голосом поспитав вiн.

— Вiче!

— Вi-че-е!..

Зоддалiк стояли й Рогволодовi, й болярськi можi, та князь бачив, що сьогоднi годi шукати пiдкори собi й серед них.

Наперед вийшов дiдо Славута з Городища. Дивлячись у тисячне юрмисько, а не на Рогволода, вiн тихо поспитав, i всi почули, бо враз настала мертва мовчанка:

— Що намислив єси робити, Великий княже Рогволоде? Нинi лужани вже сидять i в Нежинi, й у Чорнобилi, й до Чернегового пiдступають, i за Днiпром стали насупроти стольного Витичева. Що намислив єси?

Рогволод сутулився перед вiчем простоволосий, i сухий квiтневий вiтер глузував з його сивого чуба. Чуб то лоскотав йому запалу щоку, то лiз просто в вiчi, й старий князь роздриженою вiд хвилювання рукою вкладав його за вухо.

— Намислив єсмь чолом бити до вас i ваших тисяцьких. Сполчайте смердiв!

— Смердiв захтiв єси?! Мало можiв твоїх? I так у кождному селi й у кожднiй вирi годуємо тобi по можевi!

Се гукав хтось iз-помiж молодших, i Рогволод з надiєю вичiкував, що ректиме дiдо Славута. Старець же суворо спитав:

— Де можi годованi?

Князь мовчав, i з гурту знову заволали:

— Наклали головами пiд Нежинню!

— Й инчi накладуть!

— А спроти кого?

— Не тямиш, княже, то передай меча в инчi руки!

Рогволода мов бичем по видi шмагонули.

— Хто то рече? – не тямлячи себе вiд лютi, гримнув старий князь i занишпорив очима по натовпi. – Сховавсь єси? – з надiєю кинув Рогволод, але помилився, бо з юрмища виштовхався ще не старий смерд iз пiд макотер обтятим чорним чубом.

— Я речу! – сказав вiн. То був усiм вiдомий коваль з Городища Стоян. – Я речу, Рогволоде.

— Пощо речеш так, ковалю? – вже примирливiше спитав князь витичiвський. – Менi старцi сi меч у руку дали, не ти. Хай вони й…

— Що маєш повiдати? – не звертаючи увагу на Рогволода, сказав дiдо Славута.

Коваль Стоян зiйшов на теремний ганок i земно вклонився вiчевi.

— Нехай Великий князь повiсть нам, де потупив київського князя Богдана.

Вiче знову притихло, й Рогволод збагнув, що цьому ковалевi все вiдомо, й ураз мовби зiв'яв i згорбився.

— Де є Гатило?

— Де є князь київський?

— Де є? Нехай повiсть!

Дiдо Славута суворо пiдохотив:

— Речи вiчевi, княже!

Рогволод сердито кинув:

— У порубi сидить! То є своєволець i которун. Вiн умикнув князя луганського Годечана сестру. Сього днi княжу сестру, заутра брата, позаутра й самого князя!

Вiче завирувало й заревло, й дiдо Славута пiдняв угору цiпок, аби вгамувати пристрастi. Нарештi старцi й увесь люд утихли, й Славута мовив:

— То що лихого вдiяв київський князь? Дiв умикають на Купала, й на масницю, й у зелену сiдмицю, й на русалiї по всiй землi Сiврськiй, i Деревськiй, i в Лугах, та й русичi нашi в Полях зачасто. Князь київський учинив по закону й покону землi нашої й дiд i прадiд наших. – I звернувся вже до старцiв: – Так речу?

— Так! Та-ак!.. – загукали звiдусiль.

Сi голоси долинули й Богдановi в чорний поруб, i того-таки дня крiзь ляду просунулася драбина, й вiн уперше за добрий мiсяць побачив Божий день i Дажбоже свiтило.

Мiсяця липня, пiсля Купала

Три сiдмицi збирав київський князь Богдан Гатило й зi своєї землi, й з Дерев, i з Сiврського краю смердське полчення. Й хоч тисяцьких прибуло зо три десятки, та кожен привiв по собi не бiльш як двi сотнi комонникiв i пiшцiв, озброєних абияк й абичим. Комонники прибули майже всi наохляпок, без сiдел, про щити теж навiть не йшлося, їх можна було скласти в однiй клiтi.

Й тепер, укупi з великокняжими чотирма стами, над якими верхував велiй болярин витичiвський Ждан, пiд рукою в Гатила була тисяча комонникiв i три тисячi пiшцiв – не бiльше. Свою сотню комонних можiв на чолi з Вишатою Богдан тримав при собi, окремо, над пiшцями ж поставив Борислава, хоч дiдо Рогволод наполягав, аби ними верхував його син Єутихiй.

— Дав сси меч у мою руку – буде, як речу, – вперто вiдповiв Рогволодовi Гатило, й Великий князь мусив зважати, бо за Богданом стояло вiче.

По кому ж потягнуть лугарi? Й Гатило, не гаючись, послав туди свого болярина. Борислав зустрiвся, за княжим надумом, не з осердженим Годоєм, а з Шумилом, i старий готаман утримав свого кошового князя вiд ратi. Як те сталося, Богдан до пуття й не вiдав, та коли його рать сполчилася проти лужичан, що засiли в Нежинi, лугарiв-косакiв серед них не було.

— Юнак єси й хитрiший за грека! – похвалив Борислава Богдан i першим кинув сулицю свою в бiк нежинської засiки.