Меч Арея

Заночувавши край дороги, Бощан зi своїми супутниками раннього ранку вирушив далi, бо ж попереду ще лишалося два днi путi. До самого вечора конi, спочивши за добу, йшли добре, навпроти стольного Витичева Богдан зострожив свого жеребця, й се виявилося непоправною помилкою. Хтось перетяв дорогу мотузом, жеребець спiткнувсь i полетiв з усiх чотирьох додолу, Богдан перекинувся йому через голову й добряче вдаривсь, i доки вставав, з оповитих присмерком кущiв на нього метнули цупку мережу й скрутили, мов лелечку. За Бориславом та Вишатою погналося душ iз десять комонникiв, та поки Богдана вели, комонники повернулися нi з чим.

— Хто єсте й пощо хапаєте мене як татяi – хрипiв київський князь, хрипiв од болю й безсилої лютi, бо мережа робила його немiчним i безпорадним, як муха в павутиннi.

Йому нiхто не вiдповiдав; у темрявi, яка вже зовсiм згустилася, нiчого не було видно, нi облич, нi навiть одягу можiв, що так гвалтiвно посiли його серед дороги. Богдан вис на власному конi, мов напiвпорожнiй оленячий мiх iз медом, а кiнь кульгав на праву передню ногу.

Богдана пiдвезли до зачинених ворiт, i вiн знав, що то ворота стольного Витичева, котрийсь iз-помiж його нападникiв крикнув i загримiв рукiв'ям меча в дубовi обаполи, ворота розчинилися, й вiн уїхав до городу. Тодi хтось накинув йому на голову просмерджену кiнським потом i гноєм гуню, його зняли й понесли кудись.

Несли довго, кiлька разiв змiнювали напрямок, звертали й завертали, пiдiймалися приступками вгору й сходили вниз, по тому рипнули якiсь дверi, Богдановi розсупонили руки й ноги, – але мережi не зняли, – й кинули. Вiн упав додолу, на якусь мить утратив свiдомiсть, бо, коли прочнувся, довкруг панували морок i тиша, мов у ямi.

Богдан ворухнув руки – вони помалу вивiльнилися, тодi розплутав i ноги й почав стягати з себе бридку просмолену мережу й спробував устати. Се пощастило зробити не зразу, бо лiва нога болiла в стегнi, а права в гомiлцi. Нарештi таки пiдвiвся й почав обмацувати примiщення, в якому опинивсь. Воно мало крокiв iз п'ять удовжки й чотири вширшки, але нiде не було й слiду дверей – тiльки гладенькi слизькуватi колоди й на стiнах, i долi.

— Поруб, – уголос проказав Богдан i сiв, бо ноги, забитi при падiннi, болiли.

Вiдпочивши, вiн знову звiвсь i спробував дiстати рукою стелi, проте марно. Що се поруб, не мав сумнiву, тож единий вихiд з нього – вгорi, на стелi, зачинений важкою дубовою лядою. Такий самий поруб є й у його теремi, отже, годi звiдси втекти.

Богдан простяг руку, намацав гуню, якою йому за-повивали голову, кинув її в куток i лiг, випроставши ноги. Що мало статися, те станеться, нiчим собi не запоможеш, хоч голову об колоди розсади.

Майже цiлу нiч вовтузився вiн на смердючiй гунi, бо звiдти повилазило безлiч усякої нечистi, яка жалилась i не давала заснути. Склепив повiки аж по часi, але враз i прокинувся. Над головою в нього хтось порипував дошками. Богдан щосили крикнув:

— Гей!.. Хто там ходе?.. Вiдчини, бо як вилiзу, то черева випущу й на шию напов'ю!

Дошки нагорi так само рипiли. Тiльки згодом хтось на два пальцi прочинив ляду й спробував заглянути в поруб, але, нiчого не побачивши в темрявi, знову зачинив.

Десь пiд вечiр йому кинули смажену баранячу ногу й мiх iз водою.

Так потяглися день за днем, нiхто не гукав його вилазити з погреба, Богдан теж мовчав, утративши лiк дням. Iнколи крiзь товстi колоди стiн до нього долинали глухi голоси, та слiв не можна було розiбрати, й Богдан думав свою нескiнченну думу. Знову кумири розгнiвалися на нього, й тут сам винен i нема чого перекидати свою завину на когось.

Нагорi ж тим часом було не так спокiйно й тихо, як здавалося київському князевi. За сей мiсяць, що вiн пролежав у порубi, сталося багато дечого. Звiдти, де сiдає на нiч сонце, посунули лави лужанських сiврiв. Iшли вони кiльканадцять днiв, зiгнанi готами з вiтчих земель. Великий князь Рогволод спрямовував їх на всхiднi креси, до Сiврського Дiнця й Луганi, де гуляли степи, рiдко заселенi осiлими там ранiше лужанами. Та однi, хоч i без особливого вдоволення, йшли на всхiд, iншi ж самовiльно сiдали на Сiврських, Деревських i Полянських землях, пускали отари й табуни на вирськi луки смердiв, i подекуди межи смердами й лужанами спалахували кривавi сутички.

З тим Рогволод мiг би ще якось миритися, бiйки виникали б i гасли поступово, та одного вечора з Нежинi примчав гонець i повiдомив, що лужани вбили їхнього велiйого болярина й посiли город.

Великий князь витичiвський зiбрав майже п'ять сот ратi й сполчився проти знахабнiлих гостей. Але лужан у Нежинi було стiльки, що за першим же приступом од самих тiльки стрiл їхнiх упала добра третина можiв. Великий князь кинувся вдруге на засiки гостроколу, в одному мiсцi навiть устиг пiдпалити їх, та з пролому, наче з вулика, сипонула тьма лужан.

Вони билися з вiдчаєм приречених, i хоч їх там полягло теж чимало, та одних княжих можiв вони вклали пiд заборолом навiки, решту повернули всп'ять, i сам Великий князь Рогволод ледве порятувався втечею й зачинивсь у своєму стольному городi.