Меч Арея

— Вiдаю, княже, та…

Вони йшли великою Сiврською землею, яка, здавалося, не має нi кiнця нi краю, четверту пiсля Родня нiч переночували в невеликому городцi Олтавi, добрали там коням вiвса й подалися далi. Скрiзь на шляху траплялися великi й малi села та городи, й люди в них розмовляли так, як у сусiднiй Нежинi.

— Сiври! – зневажливо вiдгукувався Борислав. – I речуть не по-руськи, й носяться не так. Сiверь!

Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсiм неважка й що вiн прихильно ставиться до сiєї князевої вигадки.

Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка рiчка, й Богдан мовив:

— Лугань. Так нарекли її косарi. – Й повторив: -Лугань.

— Аж куди забралися! – вигукнув Борислав. – Де Старий Луг у Венедах – а де ся їхня Лугань! Лужани – як iудеї – по всiй землi розсипанi. В Старому Лузi є ще їхнiй рiд? – поспитав вiн князя.

— Речуть, є, – непевно вiдмовив Богдан. – Речуть, готи їх там примучують до вiри своєї.

Ся думка мов розбудила його, й вiн заквапився шукати ночiвлю. Стали в березi мiж густими заростями верболозу й швиденько скидали хмизку на багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсiбiч, куди сягало око, хвилювався плескатими пагорбами степ, i тiльки де-не-де чорнiли смужки лiсу, рожево зблискували проти скiсних променiв сонця невеликi веснянi озерця. За сi десять день весна вже набралася сили, й у лузi росла молоденька травиця. Хоч вона була солона й недобра, конi жадiбно хапали її, скучивши за довгу зиму.

Абияк повечерявши в'яленим м'ясом i запивши водою з Луганi, вони полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остiльки днiв зряду не полишати сiдел, та ще пiсля зимової сплячки в теремi.

Знайшовши якусь дорогу, що вела невiдомо куди, вони поволi рушили. Й незабаром, назустрiч їм трапився комонний косак. Вiн кудись поспiшав i скоромовкою пояснив зустрiчним, де паланка князя Годоя. Розмовляв по-лужанському, й .троє русинiв ледве зрозумiли його:

— До тего лясу, далей за гуром, за гуром – i юж сте в паланце.

— Натягнiть клобуки на вуха, – сказав Богдан супутникам. Вашi-бо голови пiд макотер стриженi, а тут усi ходять iз косами.

Й виставив свого чуба мало не на лоб. Так вони дiсталися гори за лiсом, а попiд горою було повно народу.

— Масниця?! – плеснув себе по чолi Борислав. – Проїздили смо масницю. Заради тебе! – вдавано насварився вiн Вишатi, й той у вiдповiдь розтяг вуста.

Збiговисько й справдi святкувало масницю. Всi були гарно вбранi, веселi й п'янi, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.

— Мислив єсмь, що на Лугах самi лугарi-косаки! – гукнув до товаришiв цибатий болярин.

А Богдан пояснив:

— У паланках жиють i люди. Тi, що прийшли у нашу землю з країв захiднiх. А косарi обiтники – жiн не вiдають, лише полчаться й ратi ведуть.

— Мовиш менi, княже, як отроковi. Й сам те вiдаю, – образився Борислав, але розмови розмовами, та треба було щось i робити. Й першому Бориславовi-таки спало на думку: – Масницю ж хрестатi не блюдуть?

— Мабути, нi, – без упевненостi вiдповiв Богдан. – Що ради питаєш?

— А то, що наша голубка сидить зараз у хоромi. Ви гуляйте попiд лiсом, а я пiду й увиджу, як там є…

Богдан пристав до думки. Треба було й справдi наперед розвiдати й вже тодi гадати, як умикнути Вишатi красну Дiву.

Вони зi старим конюшим пiрнули в ще голий лiс, а Борислав подався поза весiльниками до паланки, яка виднiла неподалiк. Та минув обiд i полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лiсi стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришевi:

— Ходiм i ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кiстками десь лiг невiсту тобi здобуваючи.

Вишата схопився з мiсця. Та зачувся квапливий кiнський тупiт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столi тюкав, тодi дужчий i дужчий, i нарештi бiля самого взлiсся коротко свиснуло.

— Борислав! – угадав князь i вiдгукнувся тим самим знаком.

Комонник ускочив до лiсу й напинив коня бiля них.

— Де був єси стiльки?

— Добував єсмь невiсту сьому лежневi! – весело вiдповiв болярин. – Сiдлайте!

— Ми смо готовi.

— Тодi бiжiм. Ось вона, голубонька, в мене. Через сiдло й справдi перевисало щось темне й довге.

Богдан пiдiйшов i торкнувся рукою. В теплiй Бориславовiй гунi вгадувалось людське тiло.

— На, забирай! – озвався Борислав до Вишати. – Аби-с не рiк на мене чогось лихого за свою княжну.

Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дiвчину, всадовив її поперед себе, й утiкачi поквапилися через лiсок у напрямку до рiчки.

— Як же-с умикнув її? – спитав Богдан.

Але Борислав лише вiдмахнувся:

— Нехай завтра повiдаю. Втiкаймо.

Вийшовши до берега Луганi, вони понад водою пустили конi вскач, тодi стали на дорогу, що привела їх сюди, й бiгли чи не до других пiвнiв.

— Видиш, княже, – сказав болярин, коли зупинялися перепочити. – Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!

Князь усмiхнувся в темрявi й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й вiдчуває Вишата. Конi стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сiрого жеребця. Товаришi подалися вслiд.