Меч Арея

Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в своєму теремi. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу їхати ж цiлий день. Увечерi Богдан сказав йому:

— Перекажи Великому князевi, що я не можу сповнити його волю. Скажеш, у… Гатила всього пiвсотнi можiв, сподужих носити меч. – Вiн подивився чоловiковi пiд кущатi брови, бо той ховав очi додолу, й спитав: – Яке твоє ймено?

— Морятин, княже, Морята.

— Так i речи дiдовi моєму: п'ятдесят комонникiв. Урацi Морятин, забравши своїх отрокiв, якi переночували в старого конюшого Вишати, поїхав, а наступного вечора був знову в Києвому городi. Здавався марним i хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизької дороги, та Морятин скинув гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною.

На спинi хрест-навхрест червонiло кiлька кривавих запечених посмуг.

— Видиш, княже, – похмуро сказав вiн. – Пожалiй старця, коли мiж єси. – Й додав, уже натягаючи гуню: – Мовить, нехай бере свої п'ятдесят, я приточу.

Богдан спитав зовсiм недоречне:

— Скiльки маєш лiт, Морятине? – Й подумав: «Якщо вдвiчi бiльше, нiж менi, – посовiщуся, коли ж нi – то нi».

Морятин вiдповiв:

— Стiльки, скiльки твої можi комоннi.

— П'ятдесят?

— А так.

Тепер вiн не знав, що сказати. Було шкода старого, та давня звичка загадувати уроки не дозволяла погоджуватись. Його розiбрало зло на Рогволода. За що дiд його ненавидить i хоче збутися?

Вiн спитав:

— Роговолодичi де зараз?

— А де! – вiдповiв нарочитий мiж. – Єдин у Холмах, як i був, а сей тут, при вiтцевi.

— Єутихiй?

— Єутихiй.

— Чого Рогволод не после його на ясiв?

— Сього не вiдаю, княже.

— Страшиться?

— Не вiдаю.

— Береже для… столу?

Морятин зiтхнув, але не вiдповiв нiчого. Тодi довгим поглядом утупився в Богдана й похмуро проказав:

— Уп'ять закоториться земля Руська…

— То ж пощо?

— Бо їдного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на Витичiв, а геть.

Богдан силкувався зрозумiти, куди гне нарочитий мiж, тодi, здається, збагнув i промовив:

— Повiдають, Велiмир усi землi пiд собою мав. – I швидко зиркнув у вiчi Морятановi, але очей таки не побачив за кошлатими брiвми, – Пощо ти од мене ховаєшся, нарочитий може?

Нарочитець вiдповiв:

— У Велiмира був меч Юрiв…

— Знаю. Ти його бачив єси?

— Без Юрового меча готiв би з виї своєї не скинули. Всi князi й усi землi пiшли за Велiмиром тодi.

— Ти його бачив єси? – наполiг київський князь.

— Велiмира-м бачив. Був єсмь отрочам, а бачив. Тринадесять лiт мав єсмь тодi.

— Меч, питаю, меч Юрiв бачив єси?

— Малий був єсмь тодi, княже, – вхиливсь од вiдповiдi Морятин.

Князь охолов i по хвилинi мовив уже таким голосом, який не терпiв заперечень:

— Те й передаси Великому князевi: негоден, мов, Гатило на ясичiв iти, бо у стольному городi лiпшi за нього. Зумiв єси?

Морята знав уже, що розмову закiнчено й що сей молодик не призвичаївся ще ламати свого слова. Богдан же Гатило думав про iнше. Великий князь тепер остаточно пiднiме забороло. В головi на мить майнула чи то думка, чи тiльки тiнь, що спина в сього лiтнього можа вже помережана попругами й помережиться ще дужче, та вiн потиснув у собi тi непотрiбнi жалощi. Коли кинуто виклик – сподiвайся гостей, i нiчого тут бiльше не вдiєш.

Рано-вранцi Морятин побрав дорогу на Витичiв. Рушаючи, вiн торкнувся правицею споришу бiля теремного ганку, чим дуже здивував молодого київського князя. Бiльше того: Богдановi навiть привидiлось, що той схилився перед ним нижче, нiж то заведено. Князь теж оддав шану нарочитцевi й, коли той зi своїм почтом зник за ворiтьми двiрня, а далi й за вже розчиненою на день Полудневою брамою, – пiшов оглядати свою твердь.

Самий вигляд її викликав у князевi зневажливу посмiшку. Город був оточений дубовими й модриновими палями, заввишки по шолом комонниковi. Гострокiл починався з Полунiчних ворiт, iшов над самою кручею вздовж Почайни, тодi звертав туди, звiдки тiк Хрещатик, далi йшов на захiд, переступивши через Полудневi ворота, брався круто на полунiч, потому вигинавсь на всхiд аж до першої брами. З трьох бокiв були стрiмкi вирвища, й се могло втiшати. Та лишалися ще два нiчим не захищенi боки, якi виходили на рiвнi вигони.

Богдан подумав, що їх належить змiцнити бодай сяким-таким валом та ровиком. Але ж коли? Вздовж гостроколу йшов пiднятий майже на сажень помiст – у час оборони можi стояли на помостi й вiдганяли напасникiв, коли тi намагалися здолати гострокiл.

Богдан похитав одну палю, тодi другу. Ся хиталась – певно, вже пiдгнила; князь Милодух, усе життя готуючись до вирiю, не дуже дбав про мiць городу.

Обiйшовши три стiни гостроколу, Богдан по драбинi злiз бiля Полунiчних ворiт на землю. Три стiни по дев'ятсот крокiв кожна. Й коли сю, третю, можна захищати абияк – допомагали кручi, – то двi перших пiвсотнею можiв не втримаєш. Таки даремно вiн одповiв Рогволодовi тими словами. Зарано. Зарано… Звичайно, воїв можна зiбрати й сотню, й навiть двi, та що вдiєш сiєю силою?