Меч Арея

Пiсля похорону дiда Данка Богдан у вiйську нового Великого князя пiшов меститися грекам за жахливий пiдступ. Греки, злякавшись вiйни, видали Рогволодовi татя, того, хто, власне, тiльки виконував волю справжнього вбийника, й пiддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князевi щорiчну данину в 350 лiтрiв золотом. Рогволод погодивсь. То була явна зрада, й князi, й велiї та малi боляри, й можi лiпшi, й усе воїнство невдоволено гомонiло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки мусив поступитися столом, який посiв нещодавно.

— Хiба то мало! – виправдовувався вiн. – Греки ще нiколи не платили нам данi. Тепер платять.

Князям i велiїм болярам дiсталося по чималому кушу, рештi боляр i лiпших можiв також, i вони потроху замовкали, хоч вiйськом, яке зiбралося при Дунаї, можна було нагнати й не такого жаху на ромеїв, бо тагми їхнi саме ратилися в Асiї.

За статтями вгоди кiлька тисяч полянських, i деревлянських, i сiврських можiв, i косакiв-луговикiв пiшло служити найманцями в iмператорське вiйсько.

Так Богдан опинився в золотосяйнiй стольницi над Босфором. Вiдтодi минуло бiльш як дев'ять рокiв. Туди вiн. iшов хлопчиком, а повернувся дорослим боєм, що зазнав на собi й меча, й вогню, й голоду та пiдступiв, бо на них не скупились нi ромеї, нi їхнi численнi вороги в Європi й Асiї.

Порiвняно до Константинополя Київ город видався Богдановi маленьким селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сiєю смiховинною «стiною» неважко впоратися трьом сотням ромеїв, озброєних звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпiдiї, якi кидаються скелями, не згадуючи залiзночолi тарани та багатоповерховi гелеополi, що здатнi пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну стiну цiлу зграю мечникiв i стрiльцiв. Приблизно так само був укрiплений i стольний город Витичiв. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато мiцнiша, та Богдан аж туди нiколи не їздив i не дуже вiрив у тi балачки. Нашi князi впевнено почуваються й за гостроколом, який захищає їх од степових наїзникiв, а великому вiйськовi подолати таку обшир зась.

Усе було так i не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.

А вiн не дуже вболiвав державними справами, оточив себе пройдисвiтами, бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого бiльше двох десяткiв налiжниць, якi мали своєю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у його старечих жилах.

Богдан думав про се, сидячи пiд кущем калини в тому самому мiсцi над глибоким Хрещатим Яром, де лiт тому десять уперше освятив себе в справжнiй сiчi. Мiсток був старий, трухлявий, пiвпоруччя з боку городу вiдламалось.

Князь несолодко всмiхнувся. Мiсток iнколи може послужити неабияку службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять лiт вибився в домажиричi й ще дужче погладшав.

Зодзаду в князя сидiв Вишата. Вiн щось мугукнув. Князь, пiсля повернення додому, наставив його за старого конюшого.

— Що?

Вишата мовчки хитнув головою на той бiк яру. З-поза оспища Соляним шляхом їхало четверо комонникiв. Поминувши мiсток, вони вгледiли пiд калиною синє блискуче корзно київського князя й попрямували до нього через урвище. Вiддавши коня супутцям, найстарший з них пiдiйшов i за давнiм звичаєм торкнувся рукою трави – нi бiльше, нi менше, саме так, як споконвiку вiталися поляни, не скидаючи шапки.

Князь усмiхнувся.

— Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.

— Рече Рогволод, Великий князь, твiй дiд, аби-с прийшов ти до городу стольного.

— Пощо я йому в потребi есмь?

Нарочитий зам'явся.

— Не вiдаю, княже.

— Й заклянешся?

Прийшлий знову зам'явсь i скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке корзно.

— Кажи при ньому, не страшись. Далi сього мiсця твої слова не пiдуть.

Нарочитий тепер озирнувся на своїх супровiдцiв i притишеним голосом проказав:

— Ясичi розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.

— То й що?

— Гречники не можуть ходити в Ольбiю по сiль.

— Нехай знову збере можiв i пiде на ясичiв.

— Пойняли…

— Кого?

— Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимi потяли, Вогняна полонили, хай тепер iде на них Гатило.

— Краще потятому бути, нiж полоненому, – сказав сердито князь, тодi недовiрливо подивився нарочитому в вiчi. – Так i рече: Гатило? Чи се ти вигадав?

Нарочитий знiяковiв i визнав:

— Нiт, княже, рече «Богдан». А се так усi на тебе речуть. Богдани, мов, многi, Гатило ж єдин.

Богдан усмiхнувся, й нарочитий, посмiлiвши, додав:

— Не забули смо, як ти тому десять лiт пiд своїм Києвим городом княжну нашу вiд погибелi порятував. Малий був єси, не вiдаєш.

Вишата й собi засмiявся, князь же спокiйно запитав:

— А де та ваша княжна тепер?

— Ясновида? Та де ж… У Роднi. В Роднi, – повторив вiн. Йому стало чи то шкода її, чи нiяково за своє недоречне запитання. Отже, в Роднi. Нарочитець розвiяв усi його сумнiви: – Не доля нашiй княжнi. Се вже вдруге. – Вiн мало не назвав iменi того давно вже забутого Джурджа, та вчасно схаменувся. – Й не вдовиця, й не так щоб невiста… Вогняна ж князя… Тож Рогволод i рече: нехай тепер iде на ясичiв Гатило… Богдан.