Тодi комонники, переставши бити в червленi щити, голосно закричали:
— Слава! Сла-а-ва!
Почувсь окремий голосисько:
— Слава Гатиловi!
Ворота стольного Витичева були широко розчиненi, по сей i по той бiк зiбралося багато всякого по-святечному вбраного люду. Вони щось гукали, перекрикуючи одне одного, й вимахували чорними та сивими ягнячими шапками. Вiд ворiт одiйшла зграйка молоденьких дiвчаток i попрямувала назустрiч прибульцям. Попереду бiлява красуня, сором'язливо схиливши вiчi додолу, несла високий коровай, уквiтчаний вiнком. Богдан стрибнув з коня й ступив до дiвчини, та подала йому вiншування й схилилася в низькому поклонi, аж намисто забряжчало їй на грудях i загойдалося, мiнячись барвами райдуги.
Коли князь цiлував коровай, незнайомий досi трем пойняв усе його тiло. Вiн завдав собi вроку, що коли в дiвчини синi очi, то на добре, коли ж нi, то мусить пильнуватися в цьому городi. Красуня пiдвела зiр i нiяково глянула на молодого князя. В сю мить полинула величальна пiсня, дiвчина змiшалася з подругами, що спiвали, й Богдан так i не змiг роздивитися, якi в неї очi. Хор спiвав:
Їде наш князь, ой їде ясний,
Та на конi вороному.
Слава!
А за ним та можi з болярами,
Та всi на бiлих суть.
Слава!
— А Великого князя нема! Поряд, знявши мiдного шолома, тупцювався Борислав. Побiч нього сопiв Вишата. Всi сподiвались побачити Рогволода й тепер були нiби розчарованi.
— Гордує, – неприємно посмiхнувся Борислав. Богдан вiддав коровай Вишатi й скочив на коня. Ворота вiн промайнув в одну мить i спинився тiльки бiля самiсiнького княжого терема. На ганку стояв хлопець у довгiй сорочцi, пiдперезанiй мотузкою.
— А що князь Великий робе? – спитав у нього Бощан.
— Пощо тобi князь? – жваво всмiхнувся отрок у сорочцi.
— Прийшов єсмь запитати в нього, чи здоровий!
Хлопець мугикнув щось незрозумiле й шаснув у терем, а трохи згодом виглянув у вiкно. Прискакали Борислав iз Вишатою й стали з обох бокiв.
— Ти хто єси? – не тямлячись од образи, гукнув до отрока Гатило.
— Харя, – вiдповiв той, нахабно посмiхаючись.
— Скажи своєму князевi, що Богдан повернув з ополчення!
— Я-м не челядин, щоб гасати. Як ти єси такий нетерплячий, то збiгай сам.
Богдан рвонув коня, не знаючи, що робити вiд сорому, та в сю хвилю з дверей вийшов опасистий мiж.
— Княже, – тоненьким голосом погукав вiн Гатила. – Великий князь Рогволод просе тебе до хорому.
Київський володар перезирнувся зi своїми вельможами, Борислав зневажливо стенув плечима.
— Ходiм, коли просять.
Богдан, стиснувши зуби, злiз додолу й передав повiддя Вишатi. Борислав зробив те саме, й вони вдвох увiйшли повз опасистого до хорому.
— Сюдою, – показував той у пiвтемрявi сiней. – До сiєї свiтлицi, до сiєї.
Вони ввiйшли в низькi дверi. Свiтлиця була простора й безлюдна. Попiд стiнами тяглися лави, вкритi вовчими шкурами та ведмеднами. Середину займав довгий дубовий стiл iз перехрещеними нiжками.
— Коли сте вмученi дорогою, то сiдайте чи влягайте на лавах, – сказав опасистий.
Богдан придивився до нього. Вбраний був чоловiк у гарно поцяцьковану гуню, з-пiд якої визирав подiл бiлої лляної сорочки, теж змережаний, на ногах мав мiцнi поробошнi, навої ж, обтелесавши всю литку, були хрест-навхрест поперезанi червоним шнур'ям.
— Ти хто єси? – спитав Богдан.
— Твiй дядько, княже, – вiдповiв гладун.
— Єутихiй? – недовiрливо поспитав Гатило. – То ти єси такий старий i гладкий? А ти не лжеш?
Єутихiй нiяково стенувся.
Богдан пiдiйшов до нього, безцеремонне розстебнув йому комiр гунi й смикнув за вузенький ремiнчик сирицi, що виснув Єутихiєвi з шиї в пазуху. З пазухи вислизнув чималий срiбний хрест. Київський князь потримав його гидливо двома пальцями й кинув.
— Рекли можi, що ти-с хрестатий, а я-м не йняв їм вiри. Виходить, правду рекли?
— Правду, – знiчено мовив Єутихiй. Вiн поводився, мов на шкодi впiйманий отрок, дарма що був удвiчi старший за Богдана.
Богдан повернувсь i пiшов до вiкна, зашибленого великими платiвками слюди. Тодi повернувся й ще раз кинув оком на батькового двоюрiдного брата. Поряд ще й досi стовбичив довготелесий Борислав, i кумеднiшої пари годi було й вигадати: Єутихiй сягав тому ледве до плеча, зате здавався вп'ятеро гладшим. Лють вивiтрилася з Богдана, лишилась тiльки гидливiсть. Єутихiй стояв посеред свiтлицi, широко розчепiривши товстi ноженята в поробошнях, i ввесь масний вид його рясно вкрився потом. То це для такого перегодованого кнура дiд пильнує свiй стiл?
— А де ж Великий князь? – поспитав Богдан. Єутихiй розгубився.
— Отець… вiн… Його…
Богдан голосно засмiявся. Великий князь Рогволод умисне ховається десь у хоромi, й сього слiд було сподiватися. Стало по-справжньому смiшно – iстину речуть, нiби старi люди на схилку лiт починають нагадувати дiтей. Вiн пiдiйшов до двоюрiдного дядька й тицьнув пальцем у груди:
— А ти Великим князем скоро станеш?
Той усмiхнувся по-немовлячому щиро.
— Не вiдаю, княже.
— Як то? – скинув брови Богдан. Тодi махнув Бориславовi: – Йдiмо до коней, болярине.