Меч Арея

Не знаючи, що йому чинити га як дотримати слова, даного iмператоровi Гонорiю, готський конунг Валлiй оманою полонив одного з жупанiв вiнедських, iм'ям Предiвой, i послав його в Рим, нiбито як ратний i взяток на полi боронi. В Римi почалися радiснi свята. Гонорiя вшанували героєм i побiдником словiн, галлiв та венедiв. Конунг Валлiй також був уславлений переможцем, хоч i не схрещував оружжя зi слов'янами iспанськими.

В ЛIТО 420-е

Пруги[4] велiї найшли на землю Руську вiд Галлiї Карпатської до самого Днiпра, й на землю Деревську, й на Сiврську, й на Луги такоже, й був голод чорний, й прийшла чума з країн полудневих i всхiднiх, i забрала многi животи.

Того ж лiта переставився перський цар Єздегерд, i зiтхнули греки й грузини iберiйськi, й тепер вiрмен опосiли греки, й заплакало старе, й мале, й дитя в материнiй утробi, кленучи Теодосiя та Пульхерiю.

В ЛIТО 421-е

Над царем-городом Константиновим зiйшла зоря вiтлеємська, показуючи опахалом на край полунiчний, i вбоялися греки, й рiкли, що зла слiд сподiватися з тих країв. I стояла зоря сiм ночей, i вдруге вбоялися греки, й почали чистити полки свої вiд гунiв[5], i готiв, i вiд iнших варварiв, i стали брати їх не як спокон вiк старих, разом iз вождями та воєводами, а вокрiм, подушно й полично, щоб не припустити вдруге такого лиха, яке вже бачили стiни константинопольськi лiта божого 400-го, коли на небi такоже стояла опахата зоря.

В ЛIТО 422-е мiсяця квiтного

Був знову квiтний, i знову так само тепло й весело починалася весна, та вiдтодi минуло десять лiт, багато чого змiнилося й у життi, й у природi, й помiж людей, однi народились, iншi переселилися в потойбiчний свiт, у незнану країну предкiв. Богдан упiзнавав i не впiзнавав свiй рiдний маленький Київ город, i єдиний, хто лишився таким самим, була мати, княгиня Рада.

Батько пiшов у зелений iрiй пращурiв. Тепер Богдан був уже не княжичем, а князем землi Київської й повномiжним осподарем усiх її ланiв, i рiчок, i лiсiв, i гiр, i всього, що в них було живого й мертвого.

Звiстку про вiтцеву смерть принесли йому купцi-гречники аж у самий царiв город Константинополь, де Богдан прослужив дев'ять рокiв у варварських тагмах iмператора, досконало вивчивши всю вiйськову технiтарiю ромеїв, усi їхнi хитрощi й стратегiї, заживши собi слави невразимого й непереможного скiфа, бо нiхто, вийшовши йому супротиву, не змiг ще викрутитись од його меча, ножа, сулицi або кия.

Й Богдан таки здебiльшого бився києм.

То була важезна дубиняка, обкована з усiх бокiв залiзними смужками, втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипiв. Того кия не кожен мiг i пiдняти, в Богданових же руках вiн крутився змiєм, i лихо було тому, хто трапляв на дорозi шаленого «скiфа».

Богдана в iмператорськiй тагмi нiхто не любив, i то через усiм зрозумiлi заздрощi, зате всi боялися й шанували, бо нiкому не хотiлось першому вступати в бiй, попри всi на свiтi накази та бичi; «скiф» же йшов уперед сам, добровiльно викликаючись на герцi.

Дружив Богдан лише iз своїми – Бориславом та Вишатою, якi пiшли з ним i за море й намагалися бути завжди поплiч свого зверхника й улюбленця. Й се надавало Богдановi ще бiльшої сили й зваги, бо Вишата в будь-яку мить мiг прислужитись йому своєю могутньою рукою, що мало чим поступалася Богдановiй, а Борислав, хоч i слабший, завжди виручав товариша де мечем, а де й хитрiстю.

Борислав хвацько гуторив i грецькою, й латинською, й фрязькою, й готською мовами, що були в ужитку в тих варварських тагмах-полках iмператора, Вишата ж мало коли вдавався до мови, навiть рiдної полянської, здебiльша обходячись i так. У свої двадцять шiсть лiт вiн став ще кремезнiший, але на зрiст не вдався. Борислава ж вигнало вгору, гнучкого й жилавого, мов тернова жердина. Богдан був такий увишки, як Борислав, i кремезний, як Вишата. Мечники в тагмi так i звали їх: Здоровий скiф, Довгий скiф i Куций скiф, хоч кожен з них мав, певно, своє iм'я. Та, по-перше, так зручнiш, а по-друге, хiба запам'ятаєш цi незбагненнi скiфськi iмена.

Богдан потроху вiдвик од свого ймення, та й iншi не називали Богдана Богданом, лише тим давнiм словом, що з легкої руки смаглого косацького отамана прилипло йому навiки: Гатило. Й княжич залюбки вiдгукувався на той поклик, бо в ньому було щось рiдне, й шпарке, й майже забуте…

По смертi Богданового дiда Данка вiче посадило на Витичiвському столi дiдового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не знав. Може, зважили на те, що прямий спадкоємець, київський князь, син Данка Милодух зовсiм хворий, а може, й пiдмастив декому Рогволод, але сталося як сталось.