Мальвіль

Скінчивши читати цього химерного листа, я знову відхилив заслінку на потайному
віконці. (Я закрив її одразу ж, як одержав листа, бо не хотів, щоб Газель
побачив пастки, які ми саме готували). Газель стояв під парканом, його
клоунське обличчя застигло в напруженому чеканні.
- Газелю, - мовив я, - зараз я не можу відповісти тобі. Маю порадитися на
зборах Мальвіля. Колеп привезе відповідь Фюльберові завтра.
- В такому разі я сам приїду по неї вранці, - відказав Газель мелодійним
голосом.
- Та що ти, не треба, я не хочу примушувати тебе два дні підряд їздити по
тридцять кілометрів. Поїде Колен.
Запала мовчанка. Газель закліпав очима й трохи збентежено мовив:
- Даруй мені, але ми не допускаємо до Ла-Рока більше нікого з чужинців, які не
належать до нашої парафії.
- Що? - недовірливо перепитав я. - І ці чужинці - це ми?
- Не зовсім, - відповів Газель, опускаючи очі.
- А що, крім нас, є ще інші люди в наших краях?
- Зрештою, - мовив Газель, - так ухвалила парафіяльна рада.
Я з обуренням сказав:
- Хвала парафіяльній раді! А чи не спадало на думку парафіяльній раді, що
Мальвіль може застосувати таке саме правило до ла-рокських людей!
Газель, опустивши очі, мовчав. Я повів далі:
- Однак ти не знаєш, що Фюльбер збирається наступної неділі послати тебе сюди
правити месу.
- Знаю, - відповів Газель.
- Отже, ти маєш право входити до Мальвіля, а я не маю права приїхати до
Ла-Рока!
- Зрештою, - відказав Газель, - це тимчасове рішення.
- Ну, ну, а чому тимчасове?
- Не знаю, - відповів Газель.
“Він добре знає”, - подумав я і крижаним тоном сказав:
- Що ж, тоді до завтра.
Газель попрощався й, повернувшись до мене спиною, намірився сідати на віслюка.
Я знову гукнув:
- Газелю!
Він наблизився до мене.
- Що за хвороба в Армана?
Справді ж бо, мені спало на думку, що в Ла-Році почалася якась пошесть і тепер
він ізольовувався, щоб не дати їй поширитись. Коли поміркувати, думка ця
безглузда. Фюльбер не здатний на альтруїстичні почуття.
Одначе моє запитання надзвичайно вразило Газеля. Він почервонів, губи в нього
затремтіли, він намагався уникнути мого погляду.
- Не знаю, - відповів він.
- Як то не знаєш?
- Монсеньйор сам доглядає Армана, - відповів Газель.
Мені потрібна була ціла хвилина, аби збагнути, що слово “монсеньйор”
стосувалося Фюльбера. В усякому разі, одне незаперечне: якщо “монсеньйор”
доглядає Армана, то Арманова хвороба не заразна. Я відпустив Газеля й після
вечері окликав збори, щоб обговорити одержаного листа.
Я пояснив, що особисто мене надто вразили безглузді Фюльберові вимоги. На мою
думку, лист цей свідчив, що у його автора щось на зразок манії величності.
Цілком очевидно, Фюльбер звелів обрати себе єпіскопом, щоб мати перевагу наді
мною, висвятити Газеля на священика й зрештою витіснити мене як духовного
суперника. Було щось дитяче в цій жадобі панування. Замість того, щоб
укріплювати Ла-Рок на випадок нападу грабіжників, він починав боротьбу проти
мене - проти того, хто попередив його про небезпеку. Й починав цю боротьбу, не
маючи шансів виграти її, бо його світська влада обмежувалася Арманом, а той
лежав у ліжку, ставши жертвою якоїсь загадкової хвороби.
Я схильний був сміятися з усього цього, але приятелі сприйняли це без сміху.
Вони кипіли з обурення. Мальвіль образили. Фюльбер зважився образити
мальвільського абата й збори, що його обрали! “Що, отой прийде вам надокучати?”
- мовив малюк Колен, проте цим і обмежився. Мейссоньє вважав, що слід піти нам’яти вуха тому типові. А їїейссу заявив, що коли наступної неділі Газель
зважиться приїхати сюди, то він, Пейссу, потягне його кропилом. Одне слово,
можна було подумати, що повернулись часи “Гуртка”, коли легіонери Мейссоньє під
фортечними мурами Мальвіля й Емманюелеві гугеноти на зубцях стій ображали одні
одних найбрутальнішими словами, перш ніж перейти до рукопашної. “У самісіньку
пельку, - мовив Пейссу, грюкаючи кулаком по столу, - в пельку Газелеві запхаю
його кропило”.
Трохи дивуючись із цього вибуху мальвільського патріотизму, я прочитав друзям
відповідь, що її написав пополудні й виносив тепер на їхній суд.