Мальвіль

Ніхто з нас не переживав утрату Момо так боляче, як Мену. Ми просто не могли
повірити в неї, до того ж ми два тижні підряд працювали, і думки наші
поверталися до тих людей, яких ми знищили.
Насамперед нам треба було поховати мертвих. Це була жахлива робота, ускладнена
ще й тим, що я заборонив наближатися до вбитих. Побоювався епідемії, проти якої
ми були б безсилі.
Ми викопали яму неподалік од купи трупів і в неї поклали оберемки хмизу, а на
хмиз - колоди, якими вщерть заповнили яму. Потім за допомогою затяжної петлі,
припасованої на кінчику жердини, чіпляли вірьовкою за ногу кожного мерця й
тягли його на великій відстані від себе до ями. Загалом нарахували вісімнадцять
трупів, п’ятеро з яких - жінки.
Була одинадцята година вечора, коли ми кинули останній заступ землі на ще
гарячий попіл. Я не хотів, щоб ми поверталися до Мальвіля в своєму одязі.
Подзвонив у дзвін біля надбрамної башти й сказав Каті, яка з’явилася, взяти собі на підмогу М’єтту й принести нам два баки для кип’ятіння білизни. Коли вони принесли ці баки, ми поскидали в них свій одяг і голі
пішли до замку приймати душ, заходячи по одному до ванної кімнати в головній
башті. Старанно оглянули кожну зморшку один на одному, але ні на кому не
знайшли паразитів. Другого дня розпалили багаття під баками біля надбрамної
башти й довго кип’ятили в них одяг, перш піж занесли його до замку й порозстеляли на сонці.
Ми всі шестеро вечеряли у великій залі будиночка, вечерю на стіл подавала Каті.
Евеліна теж була тут, але я не промовив до неї жодного слова, й вона не
наважувалася підступити до мене. М’єтта, Фальвіна й Мену сиділи в надбрамній башті біля Момо. Ми вечеряли мовчки.
Я був знесилений, і почуття мої мовби притупилися. Крім простої тваринної
жадоби їсти, мені дуже хотілося спати.
Однак про це не могло бути й мови. Треба було цього ж вечора провести збори. Я
не хотів допускати на них жінок. Мав сказати Тома дуже прикрі слова й не хотів
робити цього в присутності Каті. Я не бажав також, щоб Евеліна, яку я хоч і не
прогнав зі своєї кімнати, але не розмовляв з нею, слухала нашу дискусію.
Всі були стомлені й засмучені. Я почав говорити обережно, байдужим голосом.
- Ми пережили дуже важкі години. Було чимало помилок. Тож виникла потреба
розібратися в усьому, але спершу хай кожен висловить свою думку з приводу того,
що сталося. - Після тривалої паузи я сказав: - Тобі слово, Колене.
- Ну розумієш, - озвався Колен приглушеним голосом, не дивлячись ні на кого, -
мені прикро за Момо, але й прикро за тих, кого ми вбили.
- Мейссоньє?
- Я вважаю, - сказав Мейссоньє, - що ми не дуже добре організовані, було чимало
вчинків недисциплінованості.
Мейссоньє теж, кажучи це, ні на кого не дивився.
- Пейссу?
Пейссу підводить широкі плечі й кладе на стіл свої ручища.
- Так, - мовить він, - треба визнати, що наш нещасний Момо якоюсь мірою сам
винний у тому, що сталося. Та все ж, як сказав Колен...
Він замовкає.
- Жаке?
- Я думаю так само, як Колен.
- Тома?
Я назвав ім’я Тома останнім, щоб тримати його на певній відстані, однак він сам заздалегідь
погодився з цим, бо не сів на стілець, що його звільнила біля мене Евеліна. Він
дивиться кудись поперед себе, я бачу лиш його напружений профіль. Сидить дуже
рівно на стільці, обидві руки тримає в кишенях. Гадаю, він сховав їх тому, що
вона, мабуть, трохи тремтять у нього.
Тома починає говорити непевним голосом:
- Оскільки Мейссоньє повів мову про вчинки недисциплінованості, то я мушу
визнати цей гріх на своїй совісті. По-перше, після пострілів Емманюель наказав
мені, не гаючи часу, бігти вниз із зброєю. А я заходився одягатися й прийшов до
надбрамної башти занадто пізно, тому й не встиг допомогти Мену втримати Момо. -
Тома ковтає слину. - По-друге, замість того, щоб вартувати разом з Каті на
фортечному мурі, як наказав Емманюель, я самочинно вирішив піти в Рюни. Я
усвідомлюю, що припустився серйозної помилки, залишивши Мальвіль без варти.
Якби ватага, з якою ми мали справу, була організованою, вона могла б поділитися
на дві групи: одна виманила б нас У Рюни, а друга тим часом захопила б замок.
Якби я не знав так добре Тома, то подумав би, що він просто хитрує. Бо зрештою,
сам себе засуджуючи, Тома обеззброює нас. Насправді ж я знаю: за всім цим
благородне баяіання будь-що виправдати дружину. Це шляхетно, але й надто
небезпечно.
Я кажу безбарвним тоном:
- Дякую тобі, Тома, за відвертість. Але гадаю, що ти занадто захищаєш Каті.
Скажи: хіба не вона вимагала, щоб ти одягся?
Я дивлюсь на нього. Знаю, він скаже правду.
- Вона, - відповідає Тома здавленим голосом. - Але оскільки я погодився з нею,
то сам мушу відповідати за наше запізнення.
Це визнання коштує йому дорого. Тома зачепило за живе. Та все ж я не збираюсь
випускати його з рук.
- А коли ви опинилися на фортечному мурі, хіба не Каті вмовила тебе спуститися
в Рюни подивитись, що там відбувається?
- Вона, - червоніє Тома. - Однак я винен у тому, що погодився. Я сам відповідаю
за цю помилку.
Я мовлю суворим тоном:
- Ви обоє відповідаєте. Каті має тут однакові з нами всіма права й обов’язки.
- За винятком того, - цідить Тома крізь зуби, - що вона не має права брати
участь у зборах, на яких ти її критикуєш.
- Я хотів оберегти її від цього. Але якщо ти вважаєш, що вона повинна вислухати
все це, йди по неї. Ми зачекаємо.
Западає мовчанка. Всі дивляться на Тома, Він опустив очі й сховав руки в
кишенях. Губи в нього тремтять.
- У цьому нема потреби, - зрештою відповідає Тома. - В такому разі я наполягаю,
щоб ми обговорили Коленову думку, яку, коли не помиляюсь, поділяють також
Пейссу й Жаке.
- Я не скінчив говорити, - мовить Тома.
- Що ж, говори, говори! - нетерпляче кажу я. - Ніхто тобі не заважає говорити!
Тома провадить далі:
- Я готовий відповідати за те, що разом з Каті залишив Мальвіль.
Я знизую плечима й, оскільки він замовк, питаю:
- Ти скінчив?
- Ні, - відповідає Тома глухим голосом. - Оскільки я ще належу до складу общини
Мальвіля, то маю право висловити думку з приводу питання, яке ми обговорюємо.
- Що ж, висловлюй! Хто тобі заважає?
Він помовчав трохи й заговорив упевненіптим голосом:
- Я не згоден з Коленом. Гадаю, нема чого шкодувати, що ми вбили грабіжників. Я
вважаю, Емманюель припустився помилки, не зважившись стріляти раніше. Якби він
не зволікав, Момо залишився б живий.
Ніхто не обурився, але друзі дивилися на нього з осудом. Однак цього разу я не
буду хитрувати. Справа надто серйозна. Я кажу:
- Тома, ти висловився нетактовно, але правильно. Отже, дозволю собі підправити
тебе. Я припустився не однієї помилки, а двох. Перша - загального порядку: я
виявився надзвичайно малодушним щодо Евеліни. Я дозволив дівчиську водити себе
за носа й цим подав поганий приклад громаді. Якби в ту хвилину, коли я біг з
Мальвіля в Рюни, я не мав на руках Евеліни, то зміг би допомогти Мену втримати
Момо принаймні до приходу Тома. - Якусь хвилину я мовчу, а потім додаю. - Отож
я хочу показати тобі, Тома, що свою малодушність щодо Евеліни ставлю на одну
дошку з твоєю щодо Каті.
- Так то воно так, але Евеліна не є твоєю дружиною, - озивається Тома.
Я холодно відповідаю:
- Ти вбачаєш у цьому обставину, яка обтяжує вину?
Тома розгублено мовчить. Гадаю, він хотів сказати, що той факт, що він
одружений з Каті, пам’якшує його вину. Але не наважився прилюдно висловити таку думку, яка видала б
його малодушність.
- Друга помилка. Як уже сказав Тома, я не зважився трохи раніше вистрелити в
грабіжників.
Мейссоньє зводить угору обидві руки.
- Треба бути справедливим! - рішуче мовить він. - Якщо й була помилка, то не ти
один припустився її. Ніхто з нас не міг насмілитися стріляти в цих нещасних.
Вони були такі виснажені! Такі голодні!
Я питаю:
- Тома, ти теж відчув це?
- Так, - не вагаючись, відповідає він.
- В такому разі, - кажу я, - я змушений зробити висновок, що помилка була
колективна.
- Еге ж, - озивається Тома, - але ти завинив у ній найбільше, адже ти -
командир.
Я зводжу обидві руки вгору й палко вигукую:
- Так! Ось у чому суть! А чи командир я? Хіба можна бути командиром, коли двоє
дорослих людей з твого загону, яким ти збираєшся командувати, у розпалі бою не
підкоряються твоїм наказам?
Западає тиша, й я не порушую її. Хай трошки вони всі помовчать.
- На мою думку, - озивається Колен, - склалося не зовсім зрозуміле становище. В
Мальвілі проводяться збори й спільно ухвалюються рішення. Так. На цих зборах
Емманюель відіграє головну роль. Однак ніхто ніколи не говорив про те, що в
разі крайньої потреби, коли не буде часу дискутувати, Емманюель повинен брати
на себе функції командира. А я вважаю, що про це слід сказати.
Мейссонье підносить руку.
- Саме це я й хотів сказати на самому початку, - мовить він задоволено, - коли
говорив про нашу неорганізованість. Справді, згадайте, як усе було. Люди
розбіглися, нікого не слухаючи. На фортечному мурі залишилися тільки Фальвіна й
М’єтта. І хоча М’єтта вміє стріляти, однак у неї навіть рушниці не було!
- Ти маєш рацію, - киває Пейссу своєю великою головою. - Це була справжня
веремія! У Рюни прибіг сердешний Момо, який не мав би там бути, прибігла й
Мену, через Момо залишивши замок. Прибігла Евеліна, яка прилипла до Емманюеля.
І прибіг...
Пейссу замовкає й червоніє до вух. Захопившись, він ледь не назвав ім’я Тома. Запала тиша. Тома тримає руки в кишенях і ні на кого не дивиться. Колен
крадькома усміхається мені.
- Ти побіг мовби на любовне побачення, - раптом озивається Пейссу, простягаючи
до Тома руку. - Забаглося - й кинув разом з Каті Мальвіль. Безглуздя, інакше не
назвеш це!
- Погоджуюсь з тобою, - одразу ж кажу я.
- І куди побіг би ти спершу, дурню? - запитує Пейссу, вкладаючи в образу багато
тепла й прихильності.
Колен сміється. Як завше, сміх його влучає в самісіньку ціль. Ми всі сміємося.
Напруження спадає, навіть на міцно стулених губах Тома з’являється усмішка.
Через кілька хвилин переходимо до голосування. Мене обирають військовим
командиром Мальвіля “на випадок крайньої потреби й небезпеки”. Ми також
домовились, що за нормальних умов усі рішення, навіть ті, що стосуватимуться
безпеки, ухвалюватимуться на зборах. Я дякую й прошу, щоб Мейссонье був моїм
заступником, а в разі моєї недієздатності - командиром. Всі пристають на мою
пропозицію.
- Хочу повернутись до думки, - знову забираю я слово, - що її висловив Колен на
самому початку. Ми всі відчули, як це було жахливо - стріляти в тих нещасних.
Тому ми й завагалися. Та все ж я хотів сказати таке. Якщо наше вагання
коштувало життя Момо, отже, його не мояша виправдати. Після дня події почалася
зовсім інша епоха, але ми ще недостатньо усвідомили це й не звикли до цього.
- Як це розуміти - інша епоха? - перепитує Пейссу.
Я обертаюсь до нього.
- Наприклад, візьмемо тебе. Уяви, що до дня події якийсь дивак прийшов би до
тебе вночі й з наміром помститися підпалив би твою стодолу, сіно й худобу.
- Хотів би я на нього подивитися! - вигукує Пейссу, забувши, що він усе
втратив.
- Припустимо. Скажеш, що то була б велика втрата, однак вона не поставила б
твоє життя під смертельну загрозу. Передусім тому, що є страхове агентство. І
навіть до того, поки воно зважиться тобі заплатити, до твоїх послуг
сільськогосподарський банк, який позичить тобі грошей, щоб ти знову міг купити
худобу й сіно. А тепер, вислухай добре, той тип, що вкраде в тебе корову або
коня чи з’їсть твою пшеницю, так чи інакше прирікає тебе на смерть, бо в тебе не
лишається більше ніяких засобів до існування. Це не просто крадіжка, а злочин.
І такий злочин, за який слід негайно й без вагання карати на смерть.
Бачу, як Жаке здригнувся. Розумію, це жорстоко. І ні в мене, ні в моїх
приятелів за день чи два не може змінитися ставлення до життя будь-якої людини.
Але виходу нема.
- Все ж, - сумно озивається Колен, - убивати людей!
- Так треба, - кажу я, не підвищуючи голосу, - Цього вимагає нова епоха. Я
повторюю: тип, який бере твою пшеницю, прирікає тебе на смерть. А ти все-таки
не бажаєш умерти замість нього!
Колен мовчить. Інші теж мовчать. Не знаю, чи я переконав їх. Але та жахлива
пригода відіграла свою роль. Гадаю, що я зможу вплинути на приятелів і
викликати в них, а також у самого себе швидкий і грубий рефлекс самозахисту.
Та все ж я помічаю, що в Жаке побагровіло обличчя й на чолі заіскрилися великі
краплини поту. Я починаю сміятись.
- Заспокойся, Жаке! Рішення, що їх ми ухвалюємо сьогоднішнього вечора, не
ретроактивні!
- А що означає “ретроактивні”? - запитує він, утупившись у мене добродушними
карими очима.
- Це означає, що вони не стосуються минулих вчинків!
- От добре! - мовить він з полегкістю.
- Клятий Жаке! - озивається Пейссу.
І, дивлячись на Жаке, ми сміємось так само, як щойно сміялися з Тома. Я не
повірив би раніш, що така веселість можлива після того, що сталося. Однак це не
веселість. Сміх цей має соціальний зміст. Він утверджує нашу згуртованість.
Після нелегких випробувань наша община перебудовується, загоює рани,
зміцнюється.
Похорон було призначено на полудень, і ми домовилися, що будемо причащатися.
Після ранкових зборів я чекаю в своїй кімнаті на тих членів нашої общини, які
вирішили висповідатися.
Я слухаю Колена, Жаке, Пейссу. Перш ніж ці двоє розтулять роти, я вже знаю, що
їх мучить. Вони вважають, що я можу зняти з них цей тягар, коли кажу їм: “Гріхи
будуть передані тому, кому ви їх бажаєте передати, й будуть залишені за тим, за
ким ви бажаєте їх залишити”. Мені й на думку не спадає, що я володію або колись
володітиму такою здатністю! Адже іноді сумніваюсь, чи навіть сам бог може
очистити людині сумління. Але я мовчу. Я не хочу нікого засмучувати своєю
єрессю. Тим більше, що тут я ні в чому не впевнений.
Коли Колен закінчує сповідатись, він каже мені, ледь усміхаючись:
- Пейссу розповідав мені, що Фюльбер ставить багато запитань під час сповіді.
Потім грубо лає. А в тебе інший метод.
Я теж посміхаюсь.
- Я не хочу робити цього! Ти ж сповідаєшся задля того, щоб розрадити себе. І я
не буду заважати тобі досягти цієї мети.
На мій превеликий подив, Коленове обличчя стає поважним.
- Я сповідаюсь не тільки заради цього. Я сповідаюсь також для того, щоб стати
кращим.
Він ніяковіє на цих словах, бо вони йому самому видалися смішними. Я
невдоволено кривлюсь, мовби висловлюю сумнів.
- Ти не віриш, що так може бути?
- Можливо, в твоєму випадку й може. Але в багатьох інших - ні.
- А чому?
- Розумієш, люди занадто вже приховують свої гріхи. Наслідок: їхня сповідь
нічого не варта. Візьмімо хоча б Мену: я не чув її сповідей, зваж, інакше не
розмовляв би з тобою про це. Однак Мену докоряє собі за “жорстокість” у
ставленні до Момо й зовсім забуває про своє несправедливе ставлення до
Фальвіни. Вона кривдить Фальвіну й не вбачає в цьому ніякої несправедливості,
навіть вважає свою поведінку цілком закономірною.
Колен регоче. А я помітив, що говорив про Момо так, ніби він був живий, і мені
стало дуже прикро. Змінюю тему розмови.
- Я написав кілька слів Фюльберові, поінформував його про появу ватаги
грабіжників у наших краях. Порадив йому краще стерегти Ла-Рок, особливо вночі.
Чи не міг би ти, якщо твоя ласка, віднести цього листа?
Колен знову червоніє.
- Чи не гадаєш, після того, що я тобі сказав, трохи... Він не докінчив речення.
- Гадаю, що ти маєш у Ла-Році подругу дитинства й тобі буде приємно побачитися
з нею. Що тут поганого?
Після трьох чоловіків до мене прийшла Каті. Тільки ввійшовши до моєї кімнати,
вона обвиває руками мені шию. Хоч її обійми справляють на мене певне враження,
я намагаюсь жартувати й зі сміхом вивільняюся з них.
- Ти переходиш межі. Що маю робити - гратися з тобою чи сповідати? Ну сідай,
але сідай з того боку столу, так я буду хоч трохи в безпеці.
Їй, з усього видно, сподобалася моя привітність. Вона сподівалася на холоднішу
зустріч. І ось Каті сповідається. Я чекаю закінчення, бо знаю, що вона прийшла
не задля сповіді.
Поки Каті кається, розповідаючи мені різні дрібниці, яких вона ніколи не
соромилася, я помічаю, що вона підфарбувала собі очі. Скромно, але все-брови,
вії, повіки. Використовує ще свої вбогі запаси фарби, що залишилися в неї з
часів до вибуху бомби.
Вона вже скінчила свою нікчемну сповідь, а я мовчу. Чекаю.
- Ти й досі дуже гніваєшся на мене? - нарешті запитує Каті.
- Гніваюсь? Ні.
- Ти ніби чимось невдоволення.
- Еге ж.
Вона мовчить. Я теж.
- І це ти мною невдоволений, Емманюелю? - запитує Каті дуже лагідно.
- Я невдоволений твоєю сповіддю, - суворо кажу я.
І аж тепер я підводжу голову й дивлюся на неї. Каті не сподівалася цього:
мабуть, не приймає мене серйозно за мальвільського абата.
- Ти погано сповідалася, - проваджу далі суворо. - Ти навіть не засудила себе
за свій найтяжчий гріх.
- А що це таке було, на твою думку, якщо не сповідь? - запитує вона з
агресивністю, яку ледь стримує.
- Кокетство.
- Ага! - вигукує Каті.
- О, звісно, - кажу я, - для тебе - це ніщо! Ти кохаєш свого чоловіка, знаєш,
що не зраджуватимеш його, - тут вона глузливо посміхається, - й міркуєш собі
так: піду трохи розважусь! На жаль, такі розваги в общині з шести чоловіків і
двох жінок дуже небезпечні. А твоє кокетство, якщо я не покладу йому край,
призведе до страшного скандалу в Мальвілі. Пейссу й так занадто задивляється на
тебе.
- Ти так гадаєш? - запитує Каті.
Вона сяє! Навіть не силкується вдати, що розкаюється!
- Гадаю, так! Іншим ти теж крутиш голови. На щастя, їм байдуже до твоїх
бісиків.
- Хочеш сказати, що це тобі байдуже, - каже вона з викликом. - Але ж я знала
про це. Тобі подобаються тільки дебелі дівки на зразок тієї голої, фотографію
якої ти почепив над своїм ліжком. Ти як священик справді дивуєш мене! Я
сподівалася побачити там розп’яття!
Слово честі, вона кусається!
- То репродукція картини Ренуара, - відказую я, дивуючись, що раптом почав
боронитися. - Ти нічого не тямиш у мистецтві.
- А портрет твоєї німчурки на письмовому столі - теж мистецтво? Вона жахлива! А
втім, тобі начхати на неї, в тебе є Евеліна.
Яка гадюка! Я кажу, ледве стримуючи гнів:
- Як це - в мене є Евеліна? Що означають слова “в тебе є Евеліна”? Ти маєш мене
за Варвурда?
Й, утупившись очима в її очі, я приголомшую Каті. Вона одразу ж відступає.
- Розумієш, я не це хотіла сказати, - каже вона. - Все це мене не обходить.
Мені начхати, обходить її це чи ні! Поволі заспокоююсь. Підводжу голову й кажу:
- По суті, ти мрієш, щоб усі чоловіки в Мальвілі закохались у тебе й умирали з
відчаю. А ти тим часом кохатимеш тільки Тома.
Гадаю, що принаймні в цю хвилину я влучив у ціль. Бо бачу, як у її очах
спалахує гнів.
- А чого ти хочеш? - запитує вона. - Не можуть бути всі повіями, як твоя М’єтта.
Западає мовчанка. Я кажу, не підвищуючи голосу:
- Ти гарно говориш про свою сестру. Браво!
Та Каті все ж непогана дівчина. Вона зашарілася, їй стало ніяково.
- Я дуже люблю її, ти ж знаєш. Не подумай чогось поганого, - Каті замовкає, а
перегодя додає: - Певне, ти маєш мене за грубіянку.
Я всміхаюсь їй:
- Я маю тебе за молоду й зухвалу.
Оскільки вона не каже більше нічого, дивуючись, що я приязно розмовляю з нею
після всіх її вихилясів, я додаю:
- Візьми свого Тома. Він чемний. А ти схильна зловживати цим. Ти крутиш ним і
робиш неправильно. Бо Тома не якийсь там тюхтій. Він справжній чоловік і
зненавидить тебе.
- Він уже ненавидить мене.
- За ті дурниці, що їх ти примусила його зробити?
- Еге ж!
Я підводжусь і знову всміхаюсь їй.
- Не журись, усе владнається. На зборах він усю вину взяв на себе. Захищав
тебе, наче лев.
Каті дивиться на мене палючими очима.
- Але ти також не був дуже злий на зборах.
- Та все ж я хочу тобі сказати: будь трохи обережніша з Пейссу.
- Цього не можу тобі пообіцяти, - відверто зізнається вона. - Я ніколи не могла
встояти перед чоловіками.
Я вражено дивлюсь на неї. Ось що мене бентежить. Розмірковую. Анітрохи я не
зрозумів цю дівчину! Якщо вона каже правду, то весь мій аналіз і шеляга не
вартий. Каті додає:
- Знаєш, ти скорше був би непоганим ловеласом, ніж священиком. Ну гаразд, даруй
мені всі мої лихі вихватки, особливо вибачай за... Одне слово, за все. Річ у
тім, що мені важко стримувати свій язик. Чи можу поцілувати тебе?
Й вона справді цілує мене. Цей поцілунок зовсім відрізняється від попереднього,
коли вона ввійшла. Та все ж не перебільшуватимемо його чистоти. Він мене
збентежив. Я відчиняю двері, й Каті виходить, біжить безлюдною площадкою, а
коли наблизилась до кручених сходів, обертається й ще махає мені рукою.
Ми поховали Момо поряд із Жерменом і невеличкою могилкою, в якій лежать останки
родини моїх приятелів. Це кладовище з’явилося в день події, воно стало часткою “пізнішого світу”, й ми знали, що теж
там колись усі ляжемо. Воно розмістилося перед першою огорожею, в колишньому
паркінгу. Там в невеличкий майданчик, що врізається в скелю й трохи далі,
метрів за сорок, звужується й перетворюється на доріжку, яка стелиться між
скелею й стрімчаком, а потім майже під прямим кутом завертає за скелю.
Саме тут, у вузенькому перешийку між проваллям і кам’яною брилою, яка нависає над ним, ми вирішуємо звести паркан, який буде
захищати нас на випадок нічного штурму. Це стіна з міцних, дубових, добре
припасованих одна до одної дощок, внизу отвір, крізь який людина може пролізти
тільки рачки. Саме через цей отвір будемо пропускати відвідувача, роздивившись
його перед цим у вічко, зроблене біля потайного віконця. Заслінку на отворі
відсуватимемо лише тоді, коли переконаємося, що це нічим нам не загрожує.
Ми подумали також про можливий штурм. Над парканом, який може розсуватися, щоб
пропустити воза, протягли чотири нитки колючого дроту й почіпляли порожні
бляшанки, до нього неможливо доторкнутися, не зчинивши гармидеру. Однак
відвідувачі доброї волі можуть скористатися з дзвоника, що його Колен розшукав
серед свого майна й повісив біля потайного віконця.
Мейссоньє назвав майданчик між парканом і ровом першої огорожі зоною передньої
оборони - ЗПО.
Ми вирішили заповнити ЗПО пастками - в шаховому порядку, лишивши понад правим
берегом рову нешироку дорогу. Ці пастки, або “капкани для дурня”, як їх назвав
Мейссоньє, були найкласичнішого типу: ямки завглибшки сантиметрів шістдесят, на
дні яких стриміли гострі кілки. Ямки ми прикрили картоном і присипали землею.
Маскуй вання - річ не зайва.
Тим часом Пейссу завершував мур першої огорожі, піднявши його на півтора метра
на міцних дерев’яних перемичках, перекинутих над бійницями. Коли він скінчив, то попросив
Мейссоньє закрити ці бійниці товстими дерев’яними щитами, які “могли б відчинятися з зовнішнього боку знизу вгору. Так
зможеш стріляти з-за прикриття, стоячи на фортечній стіні, й не будеш правити
за мішень для якогось негідника”.
Звичайно, Пейссу припускав, хоч і не говорив цього, і ми також припускали разом
із ним, що нападники матимуть, як і ми, лише мисливські рушниці, й товсті сухі
дубові дошки будуть для нас надійним прикриттям. Припущення, звичайно, нічим не
обгрунтоване.
Того ж ранку я був сам у ЗПО. Спорудження паркана вже завершено, лише пастки ще
не зовсім готові. Задзеленчав дзвінок - то приїхав Газель на великому сірому
Фіольберовому віслюку. Коли я відхилив заслінку на потайному віконці, він саме
зліз з осла й обернув до мене чемне холодне обличчя.
Газель не схотів “підкріпитися”, подав мені у віконце листа від Фюльбера й
заявив,, що почекає на відповідь біля паркана. Правда, я не дуже наполягав, щоб
він заходив, бо обладнання ЗПО ще далеко не завершено. Ризикувати не варто.
Ось цей лист: