Мальвіль

Мушу наголосити тут, що цей лист був лише грубим жартом, покликаним угамувати
Фюльберове химерне честолюбство. Повинен навіть сказати, що ніколи й ніякою
мірою я не вважав себе за спадкоємця мальвільських вельмож. І не сприймав також
серйозно васальної залежності Ла-Рока. Однак я прочитав листа звичайним тоном,
вважаючи, що приятелі належно оцінять мою дотепність [11 Можливо, як твердить Емманюель, я “нездатний сприймати гумор”, проте не певен,
що цей лист був тільки “грубим жартом” (Примітка Тома).].
Я помилився. Вони зовсім не відчули гумору. Схвалили і стиль листа (“Добре
сказано”, - зауважив Колен) і ще більше його зміст. Вони попросили показати їм
документи, що підтверджували викладене в листі, і я мусив піти й принести ці
вікопомні реліквії, а також переклад їх сучасною французькою мовою.
Всі захопилися. Довелося читати й перечитувати ті місця, де говорилося, що
Ла-Рок був нашим денним володінням, а також про історичне рішення Сигізмунда
проголосити себе абатом мальвільським.
- Ну от бачиш, - озвався Пейссу, - а я й не подумав, що ми мали право обрати
тебе абатом. Ти мусив би показати нам це раніше.
- П’ять століть! - вигукнув Колен. - Уявляєш собі! П’ять століть володар Мальвіля має право бути абатом!
Їх украй вразило те, що мальвільський вельможа “зводив у сан” єпіскопа в нашому
ленному володінні - Ла-Році. На прохання Пейссу я розтлумачив, як тільки міг,
значення цих слів.
- Еге ж, усе ясно, Емманюелю, - мовив Пейссу. - Оскільки ти не “зводив у сан”
Фюльбера, то він такий єпіскоп, як я піп (палке схвалення). Отже, залишається
тільки вирушити в похід на Ла-Рок, щоб помститися за заподіяну нам образу й
відновити свої сюзеренні права.
Я мовчки спостерігав, як розпалюються пристрасті навколо мене. Я навіть не міг
сказати друзям, що мій лист - то лише пародія на Фюльберове послання. Надто вже
вони запалилися. Вони зненавиділи б мене. Однак я намагався вгамувати
найнесамовитіших і добився успіху за допомогою Тома та Мейссоньє, а також
Колена, який урочисто проголосив, що ми ніколи не кинемо в біді “наших
ла-рокських друзів”. І якщо хтось спробує їх кривдити, Мальвіль, безперечно,
втрутиться, як про це сказано в листі.
Наступного дня Газель приїхав знову. Я мовчки вручив йому листа, і він поїхав.
За два дні ми завершили обладнання ЗПО, а тим часом дозріла пшениця й можна
було починати жнива.
То була копітка справа, бо довелося жати серпом, в’язати снопи, возити їх до Мальвіля, розчищати тік у першому дворі й молотити
ціпом. Вона забрала чимало ручної праці, а коли була закінчена, кожен з нас
немовби по-новому зрозумів біблійну фразу про хліб і піт.
Незважаючи ні на що, ми могли собі сказати, що немарно попрацювали. Коли навіть
врахувати, що чверть врожаю зіпсували грабіжники, то співвідношення
намолоченого зерна до посіяного було високе - один мішок насіння дав десять
мішків пшениці. Або загалом тисячу двісті п’ятдесят кілограмів зерна. Якщо порівняти з нашими головними запасами, цього
було мало, а як для перших жнив після дня події - досить багато.
У ніч після жнив мене розбудили якісь звуки, що лунали десь біля мене. Коли я
розплющив очі, то хоч нічого й не побачив, бо ніч була темна, але здогадався,
що на канапці біля вікна плакала Евеліна, притиснувши обличчя до подушки.
- Ти плачеш? - тихо спитав я.
- Так.
- А чому?
Вона схлипує.
- Бо мені прикро.
- Йди до мене й розкажи, що там у тебе.
Вона стрибнула з канапи в моє ліжко й згорнулася клубочком у моїх обіймах. Хоч
Евеліна трохи поповнішала, однак видалася мені ще дуже легенькою! Вона лягла
мені на плече й здавалася такою легесенькою, наче кошеня. Вона й далі
схлипувала.
- Я ж буду мокрий од твоїх сліз! Наче той фонтан! Витри їх!
Я подаю їй носовичок, і Евеліна, висякавшись, перестав схлипувати.
- Ну, що там?
Дівчинка мовчить. Тільки важко ридає.
Мабуть, це в неї від нервового збудження - так само” як і кашель, схлипування й
судороги. Після набігу грабіжників на нашу пшеницю та загибелі Момо в Евеліни
був жахливий напад астми, Я запитую себе, чи зараз не починається новий.
- Ну, що трапилося? - питаю я. Евеліна мовчить.
- Усі ті мертві, - зрештою озивається вона тихим голосом.
Дивно. Не цього я сподівався.
- Тому ти плачеш?
- Ага.
А оскільки я мовчу, вона провадить далі:
- Чому? Це дивує тебе, Емманюелю?
- Я гадаю, ти збиралася сказати мені, що я більше не люблю тебе,
- О ні, - мовить Евеліна, - ти дуже любиш мене, я відчуваю це. Єдине, що ти вже
нічого мені не вибачаєш. Але це мені більше подобається.
- Це тобі більше подобається?
Мовчить. Розмірковує.
- Еге ж, - зрештою озивається Евеліна. - Я так почуваю себе набагато
витриманішою.
Я мовчки слухаю.
- Чи не могли ми взяти тих людей, що повбивали, до Мальвіля? В Мальвілі
вистачає місця.
Я хитаю головою в темряві, мовби вона могла побачити це.
- Питання не в місці, а в харчах. Нас уже одинадцятеро. В крайньому разі могли
б прогодувати ще двох-трьох осіб, але не двадцять.
- Тоді треба було дозволити їм з’їсти кашу пшеницю, - мовить вона перегодя.
- А іншим?
- Яким іншим?
- Іншим, що прийдуть пізніше. Ми дозволимо їм забити наших свиней, пожерти
худобу й забрати в нас коней. А самі їстимемо траву.
Ця іронія не вплинула на Евеліну.
- Ти ж сам казав, що пшениці в Рюнах вродило небагата.
- Небагато порівняно з нашими запасами. Та все ж з тисячі двохсот п’ятдесяти кілограмів зерна можна випекти чимало хліба.
- Але в крайньому разі ми могли б обійтися без нього! Ти ж сам казав це. -
додала вона звинувальним тоном.
Усе, що я казав, вона справді запам’ятала.
- В крайньому разі - так. Проте ми не можемо знати, чи наступного року буде
багатий врожай. Треба мати деякий запас. І чи не краще також у разі потреби
допомогти нашим ла-рокським друзям.
- А чому ми не могли допомогти тим, що загинули в Рюнах?
- Я вже сказав, їх було надто багато.
- їх було не більше, ніж людей у Ла-Році.
- Та все ж цих ми бодай знаємо.
Й оскільки вона мовчить, я перераховую:
- Пімон, Аньєса Пімон, Лянуай, Жюдіта й Марсель, який тебе взяв до себе.
- Авжеж, - озивається Евеліна. - А також старий Пужес. Щось давненько він не
приходить до нас.
Справді. Вже десять днів цей старий шкарбун не приходив до нас мочити свої вуса
у вині. Мене вражає те, як по-дорослому Евеліна розмірковує. Відтоді, як я “вже
нічого їй не вибачаю”, вона геть відкинула дитячі звички.
- Гаразд, - кажу я. - Допит скінчився. Йди в своє ліжко. Мені хочеться спати.
Вона затримується.
- Чи не можу я побути ще трохи з тобою, Емманюелю? - запитує Евеліна.
- Ні, не можеш. Іди собі. І вона йде, присмирнівши.
Щось є в ній таке, чого я не зовсім розумію. Евеліна говорила про вбитих у
Рюнах, але й словом не згадала про Момо.
Мену теж ніколи не говорить про Момо. Вона не впала в розпач, не перестала
верховодити жіноцтвом у Мальвілі, Я не сподівався від неї такої мужності.
Тепер Каті або М’єтта накривають на стіл, а Мену розкладає серветки. Одного ранку, сідаючи
снідати, я помітив, що хтось поклав скраю стола, де сидів Момо, тарілку й
серветку. Бачу, що Коленові теж це впало в око, й він тільки похитав головою.
Однак я порахував і побачив, що приборів одинадцять, а не дванадцять. До того ж
сьогодні накривала на стіл Каті, й я не можу припустити, що вона помилилася.
Усі вже посідали, тільки Жаке, опустивши руки, стоїть смутний, бо на його
звичному місці нема прибору. Він покірливо дивиться на мене, мовби запитує, чим
завинив, що я позбавляю його харчування. Його поведінка скидається на поведінку
собаки, який, сьорбнувши лиха в поганого господаря, опинився в іншого хазяїна,
який його пестить, і він побоюється, що, прокинувшись одного ранку, втратить це
щастя, гідним якого не вважає себе, й безперестанку думає, чи він живе цим
щастям, а чи тільки ним марить. Жаке не вважає, що, коли я не дам йому їсти, це
буде несправедливо. Якщо я так учинив, отже, я маю на те підстави. Й він
готовий по обіді голодний разом з нами знову стати до роботи. Єдине, чого він
побоюється, це щоб не було чогось гіршого.
Я всміхаюсь Жаке, щоб заспокоїти його, а Мену каже йому:
- Хлопчику мій, ти шукаєш свій прибор? Він тут.
І підборіддям показує на місце, де колись сидів Момо.
Западає глибока тиша, а Жаке, розгубившись, дивиться на мене. Я схвально киваю
йому головою, й він стухтае вздовж столу й сідає на місце Момо. Трохи знічений,
їсть мовчки, схилившись над тарілкою, а Мену не вгаває упівголоса давати йому
поради: “Не горбся! Перестань плямкати губами! Хіба в тебе нема серветки, що
витираєшся рукою?”
Через дві доби після завершення робіт у ЗПО, коли ми всі почали тренуватися зі
стрільби, до нас знов приїхав Пужес на своєму старенькому велосипеді. Йому
зовсім не сподобалося, що довелось лізти рачки під парканом. А ще більше було
Пужесові не до смаку те, що йому зав’язали очі, перш ніж провести через зону з пастками. Він дав нам це зрозуміти,
коли вже сидів на кухні в надбрамній башті. Кажу “нам”, бо звістка про його
приїзд швидко облетіла всіх, і Мальвіль зібрався послухати Пужеса.
- Ну й нелегко їхати до тебе, Емманюелю, - мовив він, підкручуючи
жовтувато-білі вуса. - Ой як нелегко!
Він озирається навколо, тішачись тим, що став об’єктом загальної уваги.
- Бо вийти з Ла-Рока тепер - дуже складна справа, адже Фюльбер наказав стерегти
обидві брами! Ти не повіриш, але є указ, який забороняє прогулюватися
мальвільською дорогою. Правда, мені дозволено прогулюватися департаментською
дорогою. На щастя, я згадав про стежку, яка веде до Мальвіля. Повз ферму Фошу,
якщо пам’ятаєш.
- Ти їхав повз ферму Фожу! - дивуюсь я. - На своєму велосипеді!
- Навіть подекуди доводилось його нести, - каже Пужес. - Мов тому чемпіону з
велосипедного спорту, і це в моєму віці! Сподіваюсь, - додає він після
драматичної паузи, обвівши очима присутніх, - що сьогодні, зваживши на мої
злигодні, ти, Емманюелю, не квапитимешся закорковувати свою пляшку.
- Наливай, - кажу я, підсуваючи пляшку до нього. - Ти справді заслужив цього.
- Авжеж! - вигукує старий Пужес. - Пам’ятай, що не так просто проїхати на велосипеді біля ферми Фожу. А новин у мене
стільки для тебе, що аж голова болить від них. Так само як і ноги від педалей.
- Однак ти мав час натренуватися, - озивається Мену. - Адже колись стільки
їздив з Ла-Рока в Мальжак до своєї шльондри.
- За твоє здоров’я, Емманюелю, - з гідністю мовить старий Пужес, мовби не чуючи Мену.
- Мену, - суворо кажу я, - дай йому щось перекусити.
- Не відмовлюсь, - озивається старий Пужес. - Бо добре таки зголоднів, долаючи
шлях повз ферму Фожу.
Мену відчиняє стінну шафу праворуч од каміна, сердито ставить перед Пужесом
тарілку, потім відрізає тонюсіньку скибку шинки й, узявши її двома пальцями,
кидає в тарілку.
Я суворо блимаю на неї, але вона вдає, що не помічає. Мену відкраює Пужесові
скибку хліба, намагаючись різати якомога тонше, що зробити нелегко, бо хліб
свіжий. Виконуючи цю делікатну операцію, вона щось бубонить сама до себе. А що
старий Пужес мовчить, бо, як і завжди, втупившись очима в пляшку, п’є свою першу склянку вина, то й ми мовчимо, чекаючи обіцяних новин. У тиші, що
западає на кухні, виразно чути бубоніння Мену, і я намагаюсь заспокоїти її, але
дарма.
- Є люди, - мимрить Мену, не дивлячись на мене, - які, наче ті воші, п’ють кров з інших. Хоча б, скажімо, з Аделаїди. Я згодна, що Аделаїда не варта
ніякої уваги. Вона - щира душа. Та все ж я знаю таких людей, які користувалися
з цього. Спершу вони привертали до себе її увагу, а тоді, коли траплялася
нагода, цідили з неї вино. Ця сердешна шльондра не розбагатіла з такими
клієнтами!
Старий Пужес ставить склянку, випростовується й лівою рукою витирає вуса.
- Емманюелю, - каже він з гідністю, - я не докорятиму тобі, але ти мусиш
заборонити своїй служниці зневажати мене в своєму домі.
- Ви бачили, він хоче, щоб до нього ставилися з пошаною, - гримає Мену.
Збліднувши з гніву, що її назвали служницею, Мену жбурляє на стіл скибку хліба
й, утупившись у Пужеса іскрометними очима, схрещує на грудях руки. Пужес
спокійно п’є другу склянку вина, не звертаючи уваги на її образу: тепер вважає, що їй
помстився за все.
- Мену не служниця, - рішуче відповідаю я. - Вона мала свій маєток. Мешкаючи в
мене, вона допомагала мені в господарстві. Але я не платив їй нічого.
- Одне слово, економка пана священика, - озивається Колен.
Всі ми, крім Мену, сміємося, і це розряджає атмосферу. Я користаюсь з цієї
нагоди, підводжусь, іду до Мену й шепочу їй на вухо: “Якщо ти не замовкнеш, я в
їх присутності вижену тебе за двері”. Вона мовчить. Лише важко дихає, міцно
стиснувши губи, а очі в неї іскряться, ніздрі тремтять. Мені приємно, що я
допік їй.
Старий Пужес доїдає свою шинку й допиває вже третю склянку. Я наливаю йому ще
одну й закорковую пляшку. Він міряє мене поглядом, потім зиркає на склянку з
вином, проте не доторкається до неї. Ще не час. Останню склянку він випиває
завжди мовчки. Отже, тепер має говорити. Але він мовчить, і починаю я:
- Ну то що ж, Арман занедужав?
Старий Пужес хитає головою.
- Арман не захворів, - озивається він нарешті, і я здогадуюсь, що йому все-таки
не дуже хочеться розповідати нам свої новини.
- Отже? - кажу я сухо, щоб нагадати йому про нашу домовленість.
- Отже, те, що там скоїлося, не дуже гарне. - Пужес якусь хвилину мовчить,
потім додає: - Пролито кров, - Нін дивиться на нас, хитаючи головою. - Пімон
застав Армана, коли той намагався звести Аньєсу.
- Силоміць? - запитує Колен, полотніючи.
- Силоміць чи не силоміць... - старий Пужес трохи не скрегоче зубами. - Аньєса
каже, що силоміць. А я нічого не знаю. Хлопче мій, ти її краще знаєш від мене.
- Коротше! - гостро втручаюсь я.
- Коротше, Шмон страшенно обурився. Взяв невеличкого кухонного ножа й устромив
йому в спину. Але ти не повіриш, Арманові від цього не стало ні холодно, ні
жарко. Він обернувся й сказав: “Я навчу тебе, негіднику, як бити мене кулаком у
спину”. А потім Арман в упор вистрелив з рушниці Пімону просто в обличчя. Ми
всі позбігалися, а Арман, стоячи на порозі Пімонового помешкання, білий як
крейда, розповів нам, як його вдарили кулаком у спину. “А тепер тікайте геть, -
сказав він, - або я стрілятиму в натовп!” Він спрямував на нас рушницю й
позадкував аж до брами замку. Ну, розумієш, Емманюелю, тільки тоді, коли він
обернувся, щоб відчинити браму, ми побачили, що в спині у нього стримить ніж.
Арман був у чорному піджаку, а колодочка ножа була червона і її добре було
видно. Так Арман і пішов у замок з ножем у спині 1
- Що з Аньєсою? - запитав Колен.
- Розумієш, вона наче збожеволіла, - старий Пужес говорив ніби зовсім спокійно.
- Фізіономія її чоловіка була геть спотворена, а на паркеті була така калюжа
крові, наче зарізали бугая. На щастя, Жюдіт забрала її з немовлям до себе. Ну,
а Арман прийшов до замку й розповів про свою пригоду Фюльберові в присутності
Жозефи та Газеля. А Жозефа й каже йому: “Пане Арман, у вас ніж у спині!” А він
не вірить. Мацає рукою й тут-таки падає. Знепритомнів. Нам про це розповідала
Жозефа.
- А що потім? - нетерпляче запитую я.
- Що ж потім, це й усе, - відповідає старий Пужес, скоса зиркаючи на склянку з
вином.
- Як то все? Ну, й життя там у вас! Серед білого дня вбивають людину на очах у
всіх, усі знають убивцю, і ніхто нічого йому не каже! Навіть Марсель мовчить!
Навіть Жюдіта?
- А, оці! - недбало відповідає Пужес, уникаючи мого погляду. - Вони нічого не
зробили, тільки скликали всіх, щоб провести голосування. Мовляв, Армана слід
судити й покарати за вбивство.
- По-твоєму, це означає нічого не робити? - обурено вапитую я. - Ти вважаєш, що
це нічого? - Я майже кричу: - А ти, мабуть, утримався, коли голосували?
Старий Пужес з докором дивиться на мене, легенько смикаючи себе за вуса.
- Це ж у твоїх інтересах, Емманюелю. Не слід цілком приєднуватися до
Марселевого табору, якщо я хочу й далі прогулюватися на велосипеді.
Він підморгує мені.
- А що Фюльбер сказав з приводу цього голосування?
- Фюльбер сказав нам у віконечко брами, що це був звичайний самозахист і тут
нема за що його судити. Хлопці обурилися. Тоді Фюльбер наказав видавати нам
порції у віконечко й не виходить більше із замку. Чекаєт коли все вляжеться. За
твоє здоров’я, Емманюелю.
Останні слова означають, що тепер Пужес п’є й ми мусимо дати йому спокій, бо він уже й так заплатив за все.
Западає мовчанка. Ми також мовчимо. Слова тут уже зайві. Всі ми думаємо про
одне: не можна залишати вбивцю непокараним. Настав час навести порядок у
Ла-Році.