Мальвіль

Справді, вона зійшла. Я нашвидку з’їдаю шматок шинки, й Пейссу широкими кроками веде нас - Колена, Жаке, мене і,
звичайно, Евеліну, яка не відступає від мене, на поле в Рюнах. Ми йдемо туди з
рушницями через плече, хоча вже й не боїмося Ла-Рока.
Спускаючись кам’янистою доріжкою по дну колишнього потічка, бачимо вдалині лише ріллю. Чудову
чорну ріллю, а не шар чорного пилу, як було до дощу. І треба справді підійти
дуже близько, щоб помітити прорість. О, вони малесенькі, зовсім крихітні, ці
стебельця! Якихось кілька міліметрів. Та все ж можна заплакати з радощів,
побачивши ніжні зелені пагінці, що пробиваються з чорнозему! Правда, ми цю
нивку добре обробили й не пошкодували гною. Але коли подумаєш, що дощ випав
тільки чотири дні тому, сонце гріє лише три дні і за такий короткий час зерно
проросло, - мимоволі дивуєшся. Я торкаюся ріллі. Вона тепла, наче людське тіло.
Мені навіть здається, що в ній пульсує кров.
- Тепер вона врятована, - весело озивається Пейссу.
“Вона” - то, певне, земля. Або нивка в Рюнах. Або пшениця.
- Еге ж, - мовив Колен, - вона росте, тут нічого не скажеш, але... Навіть якщо
вона не забариться викинути стебло...
- За два тижні вона викине стебло, - поважно перебиває його Пейссу.
- Гаразд, припустімо, але зверни увагу, який уже пізній час. Треба, щоб пшениця
вчасно достигла.
Коленові слова здаються Пейссу блюзнірством.
- Не мели дурниць, Колене, - суворо каже Пейссу. - Пшениця, яка так швидко
росте, завжди своє візьме.
- За умови, що... - озивається Жаке.
Пейссу роздратовано обертається до нього.
- За умови, що?..
- Що сонце грітиме далі, - зухвало відповідає “кріпак”.
- І що йтимуть дощі, - докидає Колен.
Цей скептицизм незрозумілий Пейссу, і він знизує широкими плечима.
- В усякому разі, ми матимемо хоч трохи сонця й дощу після того, що пережили, -
підводить Пейссу голову, дивиться на небо, мовби закликає його засвідчити, що
його прохання дуже скромні.
Я стою з товаришами перед полем в Рюнах, тримаючи в руці Евелінине рученя, й
відчуваю те невиразне, але незбориме почуття вдячності, яке охопило мене тоді,
коли почав іти дощ. Я знаю, що мені скажуть: своєю вдячністю ти благаєш у
природи життєдайної сили. Так, але я сам не усвідомлюю цього до кінця.
Наприклад, якби я пе побоювався видатися смішним, то охоче впав би на коліна на
полі в Рюнах і сказав би: “Спасибі тобі, тепла земле! Спасибі, сонечко гаряче!
Спасибі, зелені паростки!”
Після пас увесь Мальвіль піде в Рюші, навіть Тома й Каті, які триматимуться за
руки, щоб помилуватися пшеницею.
Пополудні, коли я розпрягаю Силача, в стійлі біля мене стоїть Евеліна. Вона
зіперлася на перегородку, опустивши жорстке біляве волосся собі на обличчя, в
неї під очима ще виразніше вималювалися синці, дівчинка безперестанку
заходиться сухим кашлем, і я хвилююся, бо Каті попередила мене, що так завжди
буває перед нападом астми.
Прибігає Тома, розпашілий і засапаний.
- Як? - запитую я. - Ти прийшов без Каті?
- Розумієш... - починає він і замовкає.
Я виходжу зі стійла, несу сідло до комірчини, за мною мовчки йде Тома. Еге ж, у
нього є якась справа до мене. І, мабуть, незвичайна, бо вій прийшов сам.
Безперечно, це Каті послала його.
Я причиняю дверці стійла, спираюся спиною на них і, всунувши руки в кишені,
дивлюся на свої чоботи.
- Постає питання про кімнату, - нарешті мовить Тома безбарвним голосом.
- Про кімнату? - перепитую я. - Про яку кімнату?
- Про кімнату для Каті й для мене, коли ми одружимося.
- Хочеш мою? - байдуже запитую я.
- Та що ти, ні, - обурено відповідає Тома. - Ми пе маємо наміру забирати в тебе
кімнату.
- Тоді М’єттину?
- Та ні, ні, М’єтті потрібно мати свою кімнату.
Це дивно, що вій не забув про неї. Однак, судячи з його тону, він уже
тримається на певній відстані від М’єтти. Від мене також, тільки з іншої причини. Як Тома змінився! Я радий за
нього, навіть опечалений, заздрю йому. Дивлюся ка нього. Він дуже хвилюється.
- Якщо я тебе правильно зрозумів, - усміхаюсь я йому, й у нього обличчя одразу
ж веселішає, - ти хотів би кімнату на третьому поверсі, що поруч з моєю. Чи не
так?
- Так.
- І ти хотів би також, щоб я попрохав друзів забратися геть і поселитися иа
третьому поверсі надбрамної башти.
Тома відкашлюється.
- Зрештою так, але я зовсім не хочу сказати, щоб воші “забиралися геть”.
Я сміюся з цього дріб’язкового лицемірства.
- Гаразд. Побачу, може, щось придумаємо. Ти вже виконав доручення? - весело
запитую я. - Інших прохань у тебе нема?
- Ні.
- Чому Каті не прийшла з тобою?
- Вона ніяковіє перед тобою. Ти здаєшся їй холоднуватим.
- З нею?
- Так.
- Не можу ж я упадати коло твоєї майбутньої дружини!
- О, я не ревнивий, - усміхається Тома.
Бачите, який упевнений у собі цей молодий півник.
- Біжи. Я щось придумаю.
Він справді біжить, а в моїй руці, сам не відаю як, опиняється маленьке тепле
рученя.
- Як гадаєш, - озивається Евеліна, підводячи заклопотане обличчя, - в мене
виростуть груди? Як у Каті? Або як у М’єтти, в неї вони ще більші.
- Не хвилюйся, Евеліно, виростуть.
- Ти віриш? Річ у тім, що я така худа, - розчаровано каже вона й кладе собі на
груди ліву руку. - Подивись, я така плоска, наче хлопець.
- То все дарма, худа ти чи повна, вони виростуть.
- Ти впевнений у цьому?
- Авжеж.
- От добре, - зітхає вона й починає кашляти.
В цю хвилину хтось дуже несміливо дзвонить біля надбрамної башти. Я підскакую.
За одну мить опиняюся біля брами, відсуваю на кілька міліметрів заслінку
потайного вічка. Бачу Армана на одному з ла-рокських меринів, він понурий, з
рушницею через плече.
- Це ти, Армане, - озиваюсь я люб’язно, - Тобі доведеться почекати трохи, поки я принесу ключа.
Я опускаю заслінку. Ключ, звичайно, в щілині замка, але я хочу трохи
приготуватися до зустрічі. Швиденько йду від брами й кажу Евеліні:
- Йди до будиночка й скажи Мену, щоб вона принесла мені до надбрамної башти
склянку й пляшку вина.
- Арман хоче забрати мене? - запитує Евеліна, збліднувши й кашляючи.
- Та ні. До речі, це само собою зрозуміло. Якщо вія схоче тебе забрати, ми
негайно знищимо його мечем.
Я сміюся, й вона теж сміється тоненьким голоском, закашлявшись.
- Слухай-но, скажи Каті й Тома, щоб вони не показувалися. Й ти залишишся з
ними.
Вона йде від мене, а я простую до комори на першому поверсі головної башти.
Вони всі тут, крім Тома, складають Коленове майно.
- Маємо гостя. Прийшов Арман. Я хотів би, щоб до надбрамної башти пішли з
рушницями Пейссу й Мейссоньє. Звичайна пересторога, він ніби спокійний.
- Хотів би побачити цю тварюку, - мовить Колен.
- Ні, ти не підеш туди, ні Жаке, ні Тома. Сам знаєш чому.
Колен регоче. Приємно бачити його веселим. Коротка розмова з Аньєсою Пімон
підняла йому настрій.
Коли я перетинаю другий двір, Тома, наче буря, вилітає з будиночка.
- І я йду.
- Куди? - сухо питаю я. - Я ж переказував тобі, щоб ти не йшов.
- Це моя дружина чи ні? - спалахують у нього очі. Судячи з його вигляду, бачу,
що мені його не втримати.
- Ти підеш тільки за однієї умови: будеш мовчати.
- Слово честі.
- Хоч що б я казав, ти не розтулиш рота.
- Сказав же тобі: слово честі.
Я швидко йду до порталу. А там вовтузюсь із замком, аж потім відчиняю. Переді
мною з’являється Арман. Я тисну йому руку - руку, на малому пальці якої мій перстень.
Він у військовій уніформі, очі невиразні, білі брови, обличчя в прищах. Поряд з
ним стоїть мій гарний бідолашний Фараон. Я гладжу його й заговорюю до нього.
Кажу бідолашний, бо як не пожаліти коня, якого кривдить вершник. Я дістаю з
кишені, незважаючи на нашу сувору ощадливість, грудку цукру, й Фараонові губи
одразу ж хапають її. А оскільки разом з Мену прийшов Момо, принісши склянки й
пляшкуг я передаю йому Фараона, наказую розгнуздати його й дати миску ячменю.
Мену починає щось бурмотіти - розумію, це з мого боку марнотратство.
І ось ми сидимо вже на кухні в надбрамній башті, до нас приєдналися Мейссоньє
та Пейссу, добродушні й озброєні. Як тільки Арман узяв у руку склянку,
зніяковівши - не через склянку, а через те, що мав нам сказати, - я вирішую
спритно повести справу й іду в наступ.
- Я дуже радий бачити тебе, Армане, - цокаючись з ним, я не збираюсь випивати
цілу склянку, бо ве п’ю о цій порі дня, - вже сам хотів послати до вас гінця, щоб заспокоїти Марселя.
Сердешний Марсель, певне, хвилюється.
- Отже, вони тут? - мовить Арман, не то запитуючи, не то звинувачуючи.
- Звісно ж, де ж бо вони могли б бути? О, вони добре обміркували свій вчинок!
Ми зустріли їх з валізками на роздоріжжі Рігуді. Старша сказала мені: “Я хочу
побути два тижні з бабусею”. Уяви себе на моєму місці, не міг же я їх
спровадити назад.
- Вони не мали права, - злісно сичить Арман.
Настав час гримнути на нього, але зробити це слід м’яким тоном. Я піднімаю руки вгору.
- Не мали права! Не мали права! Облиш, Армане! Не мають права побути два тижні
в бабусі?
Тома, Мейссоньє, Пейссу й Мену дивляться на нього з мовчазним осудом. Я теж
утуплююся очима в нього.
Щоб приховати ніяковість, Арман суне свого плескатого носа в склянку й
випорожнює її.
- Налити ще, Архмане?
- Не відмовлюся.
Мену бурмоче, але наливає. Я цокаюся, однак не п’ю.
- Вина їхня в тому, - кажу я розсудливо, - що вони не попросили дозволу в
Марселя.
- І в Фюльбера, - озивається Арман, якраз допивши до половини склянку.
Але тут я не хочу підтримати його.
- У Марселя, який міг би сказати про це Фюльберові. Арман не такий уже йолоп,
щоб не вловити відтінку.
Однак він не наважується говорити в Мальвілі про ла-рокські укази. Випиває
одним ковтком і ставить свою склянку.
- Гаразд, а що далі? - запитує Арман,
- А далі, - підводжусь я, - за два тижні ми привеземо їх назад до Ла-Рока.
Можеш від мого імені переказати це Марселеві.
Я не наважуюся подивитися в куток, де сидить Тома. Арман зиркає на пляшку, але
я не збираюся запропонувати йому третю склянку, тому він підводиться, не
прощаючись і не дякуючи, виходить з кухні. На мою думку, це в нього звичайна
поведінка: коли він не нагонить страху на людей, тоді не знає, як треба
поводитися з ними.
Момо надягає вуздечки повеселілому коневі. Миска біля його ніг не лише порожня,
а й вилизана. Вершник і кінь, перекусивши, вирушають. Кінь сповнений вдячності.
Він не забуде Мальвіля.
- До побачення, Армане.
- До побачення, - бурмоче вершник.
Я не одразу зачиняю браму. Дивлюсь, як Арман віддаляється. Мені не хочеться,
щоб він почув, як Тома почне лаятися. Я повільно причиняю обидві стулки й
обертаю великого ключа в замку.
Та Тома розлютився так, що я й не сподівався.
- Що за підлість! - вигукує він і, витріщивши очі, наступає на мене.
Я випростовуюсь, мовчки зиркаю на нього, повертаюсь і прямую до звідного моста.
Чую, як позаду Пейссу картає Тома:
- Слухай, хлопче мій, чи варто було тобі стільки вчитися, щоб бути таким
дурнем! Знаєш добре, що Емманюель не віддасть цих дівчат! Ти ж його знаєш!
- Тоді навіщо, - кричить Тома (бо він кричить!), - влаштовувати всі ці
інтриги?!
- Поспитай у нього, - суворо відповідає Мейссоньє.
Я чую, як хтось позад мене біжить. Це Тома. Він іде поряд зі мною. Звичайно, я
не бачу його, бо дивлюсь на звідний міст. Іду швидко, сховавши руки в кишені,
задерши підборіддя.
- Пробач, - каже він глухим голосом.
- Начхати мені на твоє пробачення, ми не в якомусь світському товаристві.
Початок розмови мало втішний. Але що лишається йому робити, як не відстоювати
своє право.
- Пейссу каже, що ти не віддаси дівчат.
- Пейссу помиляється. Завтра я повінчаю тебе й за два тижні випроваджу Каті до
Ла-Рока, хай Фюльбер удавиться нею.
Хоч цей тон не дуже певний, однак заспокоює його.
- А навіщо вся ця комедія? - питає він не характерним для нього жалібним тоном.
- Я нічого не розумію.
- Не розумієш нічого, бо думаєш тільки про себе.
- Я думаю тільки про себе?
- А ти подумав про Марселя?
- А чому я мав би думати про Марселя?
- Бо це все на нього звалиться.
- Що звалиться?
- Репресії, зменшення порцій тощо.
Тома якусь хвилину мовчить.
- Я ж не знав цього. - каже він зажурено.
Я проваджу далі:
- Ось чому я подав руку цій погані й обернув справу так, ніби дівчиська
повтікали. Щоб зняти вину з Марселя.
- А що буде за два тижні? Знову він, йолоп, хвилюється.
- А що? Я напишу Фюльберові, що Каті й ти покохали одне одного, що я повінчав
вас і що, звісна річ, Каті повинна залишитися зі своїм чоловіком.
- А що завадить у такому разі Фюльберові мститися Марселеві?
- Навіщо йому мститися? Розвиток подій пішов несподіваним шляхом, що й
обеззброїть його. Не було проти нього ніякої змови. Марсель не винен, - Я додаю
трохи холодно: - Ось навіщо всі ці інтриги, як ти сказав.
Западає тривала мовчанка.
- Ти розгнівався, Емманюелю?
Я знизую плечима, залишаю його й повертаюся до Пейссу та Мейссоньє. Треба ж з
кімнатою іцось зробити. Вони славні хлопці! Не тільки погоджуються “забратися
геть”, а з радістю приймають мою пропозицію. “Подумати тільки, які вони
бідолашні, оці двоє!” - розчулився Пейссу, забувши, що одного з них щойно
назвав дурнем.
Вони були зворушені ще більше наступного дня, коли я вінчав Каті й Тома в
світлиці будиночка. Всі посідали так само, як сиділи під час Фюльберової меси:
я став спиною до вікон, стіл правив мені за престол, а з того боку стола
обличчям до мене двома рядами сиділи товариші. Ощадлива Мену поставила на стіл
дві товсті свічки, хоч погода ясна й сонячне проміння щедро вливається в два
великі вікна. В усіх сяють обличчя, навіть у чоловіків. Мену заливається
слізьми, пізніше я розповім чому. Але зовсім інші сльози у М’єтти. Вона плаче мовчки, дрібні сльози котяться по її розчервонілих щоках. Еге
ж, бідна М’єтта. Я також бачу деяку несправедливість у цих урочистостях на честь дівчини,
яка не всім нам належатиме.
Цього вечора Евеліна, яка не перестає кашляти, примушує Тома звільнити місце за
столом праворуч од мене. Він мовчки пересувається на один стілець, Каті сідає
праворуч від нього. Тепер нас за столом дванадцятеро, інші сидять на своїх
місцях, лише Момо чомусь опинився на останньому стільці, на якому досі сиділа
Мену, вона ж вмостилася ліворуч від Колена. В такий спосіб Момо зайняв
стратегічно вигідне місце. Коли настане зима, він сидітиме спиною до вогню. А
головне, йому добре видно Каті, сусідку зліва, й М’єтту, яка сидить з того боку столу. І він, жуючи, зиркає то на одну, то на
другу. На Каті дивиться з якимсь радісним подивом, наче султан, який побачив у
своєму гаремі нове обличчя. А М’єттою вія просто милується.
У всякому разі, Каті, здається, не почувається незручно, що біля неї сидить
Момо. Вона не гребує шанобливим ставленням до неї. Скорше ми здаємося їй надто
стриманими. Вона обслуговує Момо. В його поглядах водночас дитяча невинність і
цинізм розпусника. До речі, тепер, коли його купає М’єтта, від Момо більше не відгонить неприємним запахом. Коли не зважати на те,
що Момо кладе собі в рот великі кусні й потім запихає їх пальцями, він досить
примітний. До того ж Каті енергійно втручається: вона забирає в нього тарілку,
дрібнесенько кришить шинку, нарізає хліб маленькими шматочками й кладе все те
перед ним. Він зачаровано дозволяє їй це зробити. Коли Каті скінчила, Момо,
витягши вперед довгу мавпячу руку, двічі чи тричі плеще її по плечу й каже:
“Слана, слана” (“Славна, славна”). Мену жодного разу не втрутилася в цю сцену.
Я справді побоювався Мену, коли віз до Мальвіля Евеліну й Каті. Але поставилася
вона до всього дуже помірковано. “Мій бідолашний Емманюелю, знову ти ведеш нам
двох дівуль і двох коней”. Інакше кажучи: знову ведеш нам зайві роти. Однак
Мену менше боїться голоду тепер, коли в Рюнах зійшла пшениця. А головне, вона в
захопленні від весілля в Мальвілі. Мену завжди полюбляла весілля. Коли в
Мальжаку хтось одружувався, навіть мало їй знайомий, вона залишала роботу на
фермі “Сім буків” і мчала на велосипеді до церкви. “Ця стара шкапа, - казав
дядько, - знову пішла поплакати”. Він не помилявся. Мену ставала перед папертю
- вона не заходила ніколи до церкви через свою сварку із священиком, який
відмовився причащати Момо, - й, тільки-но з’являлися молодий і молода, починала заливатися слізьми. Подібна поведінка такої
поміркованої жінки завжди мене дивувала.
Момо також зачарувала Евеліна, але вона не приділяє йому ніякої уваги. Її очі
не відриваються від мене. Хоч коли б я повернув до неї голову, вона завжди
дивиться на мене, й навіть тоді, коли я не обертаюсь до неї, відчуваю на собі
її погляд. У мене таке враження, що вона обпалює своїм поглядом моє обличчя. А
коли я кладу виделку й опускаю руку на стіл, одразу ж її маленька рученька
підсувається під мою.
По обіді, коли я підводжуся й починаю походжати великою залою, щоб розім’ятися, до мене підступає Каті.
- Я хочу поговорити з тобою.
- Слухай-но, - запитую я, - ти не ніяковієш більше переді мною?
- Сам бачиш, - усміхається Каті.
За винятком очей, які.в неї не такі по-тваринному лагідні, вона дуже схожа на
сестру. Йдучи під вінець, Каті скинула з себе галасливе лахміття й одягла
просту сукню синього кольору з білим комірцем. У ній вона дуже гарна. Обличчя
врочисте й щасливе. Я хотів би бачити її тільки щасливою.
- Я завжди здаюсь тобі холодним? - запитую я, обіймаючи рукою її шию й цілуючи
в щоку.
- Ну-ну! - вигукує Пейссу. - Остерігайся Тома!
Друзі сміються. Каті теж цілує мене, неквапно вивільняється з моїх обіймів. А
я, зі свого боку, задоволений. Те, що я ніколи не спатиму з Каті, надасть нашим
стосункам природної невимушеності.
- Передусім, - каже вона, - дякую за кімнату.
- Ти мала б дякувати тим, хто дав її тобі.
- А я вже подякувала, - мовить Каті просто. - Дякую й тобі, Емманюелю, за
турботу. Особливо дякую за те, що прийняв мене до Мальвіля. Зрештою, - раптом
ніяковіє вона, - дякую за все.
Я бачу, що вона натякає на нашу з Тома суперечку, про яку, мабуть, той розповів
їй, і всміхаюся.
- Хочу тобі сказати, - веде вона далі, стишивши голос, - що цієї ночі, певне, в
Евеліни буде напад астми. Вже два дні вона кашляє.
- Що треба робити, коли починається напад?
- Нічого особливого. Ти приходиш до неї й заспокоюєш її; якщо маєш одеколон, то
змочуєш їй чоло й груди.
Мені впадає в око це “ти”. Бачу з обличчя Каті, що їй залишилось сказати
найважче. Вирішую їй допомогти.
- І ти хочеш, щоб я був коло неї цієї ночі?
- Еге ж, - мовить вона з полегкістю. - Розумієш, моя бабуся розгубиться, почне
метушитися, цокотітиме безперестанку й робитиме не те, що треба.
Точна характеристика Фальвіни. Я схвально киваю головою,
- Отже, - веде далі Каті, - якщо в Евеліни буде напад, бабуся може покликати
тебе?
Я заперечливо хитаю головою.
- Вона не зможе. Вночі двері головної башти замикаються зсередини.
- А не можна на одну ніч?..
Я кажу суворим тоном:
- Зовсім ні. Правила безпеки не дозволяють винятків. Вона розчаровано дивиться
на мене.
- Є один вихід із становища, - кажу я. - Я покладу спати Евеліну в своїй
кімнаті на канапі, яку звільнив Тома.
- Ти це зробиш?! - радісно вигукує вона.
- Чому б ні?
- Тільки попереджаю тебе, - каже Каті. - Якщо поселиш її в своїй кімнаті, вона
вже не захоче піти звідти.
Я всміхаюсь.
- Не журись. Колись та забереться...
Каті також усміхається. Бачу, що їй полегшало.
Евеліна, яка після приїзду до Мальвіля ночувала з Фа-львіною та Жаке на
третьому поверсі будиночка, дуже зраділа, довідавшись, що поселяється в моїй
кімнаті. Однак вона тішилась недовго. Як тільки лягла на канапу і М’єт-та, що допомагала мені постелити їй, вийшла з кімнати, почався напад.
Евеліна задихалася, піт заливав їй чоло. Я ніколи не бачив людини, яка хворіє
на астму, й те, що тепер бачу, жахливе. Евеліна дивиться на мене розгублено.
Беру її на руки й несу на своє ліжко. Слухаючи, як вона силкується дихнути
вільніше, я починаю боятися, що вона зараз задихнеться. Каганець світить
тьмяно, але ніч ясна, і я виразно бачу її зморщене обличчя. Швиденько широко
розчиняю вікно й, узявши з шафи останню пляшечку одеколону, зволожую ним
рукавичку й тру їй чоло та груди.
Евеліна більше не дивиться на мене. Вона не здатна розмовляти, очі її втупилися
в порожнечу перед нею, голова відкинулася назад, по щоках ллється піт, вона
кашляє й захлинається. Волосся, безперестану падаючи на лоба, заважає їй, і я
зв’язую його мотузком, знайденим у шухляді письмового стола.
Оце й усе, чим я можу допомогти їй: одеколон і мотузочок. У мене нема медичного
словника, я не маю ніяких знань з медицини й боюся, що дядьків енциклопедичний
словник Ларусса в десяти томах нічим мені не допоможе. З великим напруженням,
бо каганець ледь блимає, я все ж читаю статтю про астму. Знаходжу в ній тільки
назви ліків, яких уже ніде не дістанеш: беладонна, атропін, новокаїн. Очевидно,
я не знайду тут і порад про лікування домашніми засобами. Однак саме це мені
потрібне.
Я дивлюсь на Евеліну й думаю про наші злидні, наше безсилля, а також про те, що
було б, коли б стався новий напад апендициту в мене.
Я сідаю біля Евеліни. Вона кидає на мене такий сповнений смутку погляд, що в
мене аж горло стискає. Розмовляю з нею, кажу, що це незабаром скінчиться.
Згодом помічаю, що їй важче видихати повітря, ніж удихати. Не знаю чому, мені
все уявлялося навпаки. Якщо я розумію правильно, вона задихається подвійно: бо
поволі видихає зіпсоване повітря й нешвидко вдихає свіже. До того ж іще цей
кашель. Він сухий ї зовсім не очищає дихальних органів.
Побачивши, як важко її худі груди опускаються й піднімаються, я хочу допомогти
їй дихати механічними засобами. Ні, не кластиму її горілиць, а допомагатиму в
такому положенні, в якому вона перебуває, бо так їй легше кашляти й при потребі
спльовувати. Я сідаю на ліжку, спираюсь на його спинку й, піднявши Евеліну собі
на руки, садовлю її між свої ноги спиною до себе. Тоді кладу руки Евеліні на
передпліччя й супроводжую її видихання подвійним рухом. Штовхаю її плечі вперед
і водночас натискаю на грудну клітку. Для вдихання роблю все навпаки - відводжу
плечі назад і тягну її тулуб до себе, аж доки Евелінина спина не торкнеться
моїх грудей.
Я не знаю, чи все це дає якусь користь. Не відаю також, чи лікар не сміявся б з
мене. Та все ж мушу подати Евеліні якусь допомогу, принаймні моральну, бо
перегодя вона каже мені знесиленим, ледь чутним голосом: “Спасибі, Емманюелю”.
Я далі допомагаю їй. Вона цілком підкорилася моїм рукам, але згодом помічаю, що
я втомився. Починаю дрімати.
Очевидно, десь опівночі - мій годинник лежить на письмовому столі, а я втратив
будь-яке відчуття часу - в Евеліни починається затяжний кашель, і вона
невиразним голосом просить подати їй носовичка. Чую, як вона довго спльовує,
відхаркуючись. Цей затяжний кашель повторюється в неї ще кілька разів, і щоразу
вона відхаркується. Відтак Евеліна, геть виснажена, падає мені на груди.
Коли я знову розплющую очі, то бачу, що вже настав день, сонце заливає кімнату,
а я незручно лежу впоперек ліжка; Евеліна спить у моїх обіймах. Коли
підводжуся, відчуваю, що в мене затерпло ліве стегно й починаються ревматичні
болі в шиї. Обережно, щоб не розбудити Евеліну, кладу її горілиць у ліжку,
розв’язую мотузочок, яким зв’язав був волосся. Під очима в неї синці, обличчя бліде, змарніле, й коли б
дівчина не дихала, можна було б подумати, що вона мертва.
Об одинадцятій годині, принісши їй на маленькій таці кухоль спряженого молока з
цукром і скибку пирога з маслом, буджу її. Примусити її щось з’їсти дуже важко. Та зрештою я майже досягаю мети, вдаючись то до улесливих
умовлянь, то до погроз. Погроза полягає в тому, що я кажу їй: сьогодні ж
увечері, якщо вона не їстиме, знову переселю її на третій поверх. Завдяки цьому
вона ковтнула два чи три шматки. Та враз з небаченою енергійністю обертає
шантаж проти мене. Рішуче відмовляється їсти, якщо я не пообіцяю залишити її в
своїй кімнаті. Зрештою, ми йдемо на компроміс. Кожним ковтком молока вона
заробляє один день. Кожним куснем хліба з маслом - другий. Після багатьох
неохочих пощипувань хліба й сьорбків молока ми доходимо згоди.
Коли Евеліна скінчила снідати, вона заробила в мене двадцять днів для мешкання
в моїй кімнаті. Я побоююсь, що зостанусь зовсім обеззброєним у майбутньому,
тому залишаю за собою право відбирати в неї дні, якщо вона не поїдатиме свою
пайку під час наступних обідів. Вона вигукує: “Бач, який хитрунчик, а що, коли
ти накладатимеш якомога більше в мою тарілку?” Я обіцяю, що не робитиму цього.
Мабуть, Евеліна має в своєму крихкому тільці чималі запаси енергії, бо після
важкої ночі вона моторна й весела впродовж усієї цієї сценки. Лише наприкінці
втома дається взнаки. Вона навіть хоче підвестися, але я забороняю. Евеліна має
спати до полудня, а ополудні я прийду по неї, “Обіцяєш прийти, Емманюелю?” Я
обіцяю, а коли прямую до дверей, вона супроводжує мене поглядом.
Коли спускаюся вниз з порожнім кухлем на таці, у дворі перед головною баштою
бачу невеликий гурт людей. Тома, Пейссу, Колен - вони тримають руки в кишенях,
і М’єтта, яка, здається, чекає на мене. А насправді ж, лише побачивши мене, вона
забирає в мене тацю, круто обертається на каблуках і прямує до будиночка,
навіть не глянувши на мене.
-- Ну ось, - озивається Пейссу, - ми хотіли сказати тобі, Емманюелю, що вже
поскладали Коленове залізяччя. А тепер нудимося.
- А де Мейссоньє?
- Мейссоньє має роботу, - мовить Пейссу. - Він майструє лука, якого ти йому
замовив. Жаке й Момо доглядають тварин.. А нам, що робити нам? Милуватись тим,
як росте пшениця?
- Еге ж, - на Коленовому обличчі розпливається широка усмішка, - ми могли б
сказати жінкам, щоб уранці вони не вставали, ми подаватимемо сніданки їм у
ліжко.
Сміх.
- Колене, - кажу я, - хочеш одержати від мене потиличника?
- Та все ж це правда, - підхоплює Тома, - неробство пригнічує.
Я дивлюсь на нього. Тома не виглядає пригніченим. Скорше сонним. Я звертаюся до
них:
- Ви добре зробили, що прийшли мені це сказати, Я маю цілу програму. Перше:
уроки верхової їзди для; всіх. Друге: уроки стрільби. Третє: підняти фортечні
стіни, на які можна тепер видертись за допомогою драбини.
- Уроки стрільби? - перепитує Колен. - Ми станемо марно витрачати набої - їх не
так багато в нас.
- Зовсім ні. Пам’ятаєш мій невеличкий пневматичний карабін, що його подарував мені дядько? Я
знайшов його на горищі. Є чимало кульок. Цього вистачить для тренування.
Пейссу вже думає про фортечні стіни. Його тато був мулярем, він також добре
мурував і тепер не виступає проти моєї пропозиції підняти мур. Тим паче, що в
нас є цемент, ми його привезли з трофеями зі “Ставка”. Не бракує ні піску, ні
каміння. Він уже все обміркував. Та все ж...
- Та все ж, - озивається Пейссу, - не варто б псувати загальний вигляд. Якщо
піднімеш мур, не видно буде зубців. Воно якось негарно без зубців. Одразу
впадає в око, що чогось бракує.
- Ти щось придумаєш, - кажу я. - Мабуть, слід якось поєднати загальний вигляд і
безпеку.
Він незадоволено кривиться, мовби висловлює сумнів, і суворо похитує головою.
Однак я знаю Пейссу, він уже захопився. Він обмірковуватиме день і ніч, як
добудувати мури. Креслитиме. Творитиме. А коли мури будуть добудовані, щоразу,
повертаючись із поля, наближатиметься до надбрамної башти й, ніколи нікому не
кажучи й слова, думатиме: “Це я, Пейссу, домурував ці стіни”.
- Тома, - кажу я, - покажи їм, як треба сідлати коней. Візьми трьох кобил,
тільки Любоньку не бери. Я прийду до вас у “Материнство”.
Я заходжу до будиночка й у глибині великої зали бачу чотирьох дуже заклопотаних
жінок - двох бабусь і двох молодиць. Родина Фальвінів має тепер велику
перевагу: троє проти однієї. Але Мену спроможна захиститися. Коли я відчинив
двері, вона якраз сварилася на Фальвіну. Обидві молодиці мовчали, одна тому, що
німа, а друга - просто обережна.
- М’єтто, можна тебе на хвилинку?
М’єтта підбігає. Я веду її із зали й причиняю за собою двері. Вона босоніж стоїть
у короткій латаній спідничці й блузочці з короткими рукавами, але все це
чистеньке. М’єтта щойно мила кахлеву підлогу в будиночку й не встигла взутися. Я дивлюсь на
її босі ноги на бруківці в дворі, потім на чудове чорне волосся й, врешті, на
очі, що лагідністю своєю схожі на кінські очі. Потім я знов переводжу погляд на
її ноги. Не знаю чому, але вони зворушують мене, хоч в них нема нічого
особливого - просто великі й міцні. Мабуть, тому, що ті босі ноги довершують
образ дикої дитини, якою побачив М’єтту сьогодні вранці. Мені спало на думку, що вона - Єва кам’яного віку, яка прийшла до мене з глибин століть. Думка нікчемна. Тома сказав
би: завищена оцінка. Ніби він тепер не завищує оцінок.
- М’єтто, ти розгнівалася на мене?
Вона хитає головою: вона не розгнівалася.
- Що з тобою?
Знову ж хитає головою: нічого з нею не трапилося.
- Та ні, М’єтто, ти щойно якось дивно подивилася на мене.
Вона стоїть переді мною покірна й замкнута.
- Ну ж бо, М’єтто, розмовляй зі мною, скажи, що в тебе не гаразд?
Її очі втупилися в мене і, здається, в чомусь докоряють мені.
- Таж розкажи, М’єтто, що скоїлося?
Вона дивиться на мене, опустивши руки. Вона подвійно німа.
- М’єтто, ти мала б розповісти мені, якщо щось не гаразд. Ти ж знаєш, що я дуже
люблю тебе.
М’єтта поважно киває головою: вона знає про це.
- Ну?
Цілковита байдужість.
- М’єтто?
Я беру її за плечі, наближаю до себе й цілую в щоку. Тоді раптом вона обіймає
мене руками, щосили стискає, але не цілує й, звільнившись з моїх обіймів,
біжить до будиночка.
Все це відбулося так швидко, що я ще на якусь хвилину прикипаю очима до важких
дубових дверей, які вона не причинила за собою.
Коли я думаю про два наступні місяці після того ранку, то мене найбільше дивує
те, що вони надто вже повільно спливали. Звичайно, нам пе бракувало роботи.
Стріляли, їздили верхи, добудовували мури першої огорожі (тут цілком підлягали
дебелому Пейссу), а я, крім того, давав уроки гімнастики Евеліні, а також уроки
орфографії та арифметики.
Ми дуже зайняті, проте не поспішаємо. У нас багато вільного часу. Ритм життя
вповільнився. Дивна річ: тривалість дня не змінилася, але тепер дні здаються
нам нескінченно довгими. По суті, всі ті машини, що були покликані полегшити
нашу працю, - авто, телефон, трактор, бензопилка, млинок, циркулярка, - справді
її полегшували. Однак вони також прискорювали плин часу. Хотілося зробити
багато й дуже швидко. Й машини завжди наступали нам на п’яти, квапили нас.
Скажімо, раніше, щоб поїхати до Ла-Рока сказати Фюльберові, що Каті й Тома
одружилися - припустімо, що я не хотів би скористатися телефоном, - я витратив
би на автомобілі дев’ять з половиною хвилин, і це так багато тому, що довелося б долати численні
повороти. Тепер я вирушив туди на коні з Коленом, який погодився поїхати зі
мною, безперечно, через Аньєсу, й ми потратили цілу годину. Вручивши листа
Фабрелятрові, бо Фюльбер ще спав, ми не могли одразу ж поїхати назад, адже
після п’ятнадцятикілометрового шляху коням треба було перепочити; До того ж, не бажаючи
гнати їх щебеневим шляхом, ми поїхали додому навпростець лісовим путівцем, на
який нападало чимало обгорілих дерев, і ми витратили ще більше часу. Коротше
кажучи, вирушивши з дому вдосвіта, повернулися назад ополудні, стомлені, але
задоволені - Колен погомонів з Аньєсою, а я бачив подекуди зелену прорість
трави, що пробивалася із землі, й навіть листочки жа деревах, яка, вдавалося,
всохли.
Впадає в око, що наші рухи теж помітно уповільнилися. Вони відповідають ритмові
нашого життя. Ми не злазимо з коня так, як колись виходили з автомобіля. Не
треба грюкати дверцятами й щодуху мчати сходами до телефону, який дзеленчить.
В’їхавши до двору, я встаю з коня, повільним кроком веду Бурку до стійла, скидаю
з неї сідло, пещу її і чекаю, коли вона прохолоне, щоб дозволити їй попити
води. І на все це йде з півгодини.
Цілком імовірно, що, оскільки медицина зникла, життя: в людей буде коротшим.
Однак, якщо ми живемо повільніше, якща дні й роки не пролітають перед нашим
носом із запаморочливою швидкістю, якщо ми встигнемо нажитися, то, зрештою, я
запитую себе: що ж ми втратили?
Навіть взаємини між; людьми відчутно збагатилися через оцю життєву млявість. Та
ось я наведу приклад. Візьмімо хоча б мого сердегу Жермеиа, який у день події
помер на наших очах. Хоч упродовж багатьох років він був моїм найближчим
помічником, я, власне, не знав його, або, ще гірше, знав лише настільки, щоб
використовувати. Жахливе це слово - “використовувати”, коли йдеться про людину.
Отож я, як і всі, квапився. Завжди отой телефон, пошта, авто, щорічні торги
верховими кіньми у великих містах, паперовий мотлох. Коли живеш таким ритмом,
людські взаємини зникають.
На початку серпня до нас завітав старий Пужес, який вирушив велосипедом з
Ла-Рока на свою щоденну прогулянку й прикотив аж до Мальвіля. Я схиляюся перед
спортивним досягненням цього сімдесятип’ятирічного чоловіка: тридцять кілометрів поганої дороги долає він задля того,
щоб випити дві склянки вина. Я вважаю, що старий Пужес цілком заслужив ці дві
склянки. Однак Мену не дуже тепло зустрічає його. Я беру в неї пляшку з вином і
посилаю її назад до будиночка.
- Чим я її скривдив? - жалібно питає старий Пужес і підкручує собі вуса.
- Нічим! - відповідаю я. - Не звертай уваги, Мену вередує, як усі старушенції.
Насправді я знаю, чому докоряє йому Мену: сорок сім років тому він потягнув її
чоловіка до Аделаїди, після чого вже не було спокою в її родині. Спересердя
Мену відтоді всі свої льохи називала Аделаїдами. Майже півстоліття минуло, але
вона не може забути цього. “Як ти тільки можеш приймати його в своєму домі? -
скаже вона мені ввечері, коли ми сідатимемо вечеряти. - Отого гультяя, п’яничку, ледащоі” - “Та що ти, Мену, - відповім я їй, - Пужес не так уже багато
й гуляє, хіба що на своєму велосипеді ставить спортивні рекорди. А п’є не більше за тебе”.
Пужес розповідає мені ла-рокські новини. В неділю в каплиці під час проповіді
Фюльбер викрив моє дворушництво, саме так він і сказав, а також кинув не дуже
чемне слівце на адресу Каті. “А мені зразу спало на думку: Фюльбер провокує. На
щастя, Марсель стояв біля Жюдіти, з якою, сподіваюсь, добре порозумівся. Одне
слово, коли вона побачила, як він почервонів, схопила його за руку вище ліктя,
сама обернулася до Фюльбера й гостро сказала: “Пане свяшеник. даруйте мені, але
я ходжу до церкви слухати молитви, а не розповіді про ваші особисті чвари з
паном Контом з приводу якоїсь дівчини”. І знаєш, як він заговорив: уїдливо й
сухо. За твоє здоров’я”.
- За твоє теж.
- Наступного дня він урізав її порцію, - провадить далі Пужес- Тоді Жюдіта
пішла містом з цією порцією, показуючи її людям, а Фабрелятрові сказала: “Пане
Фабрелятр, перекажіть священикові, що я вдячна йому за це. Однак, якщо завтра
не одержу нормальну порцію, то піду жебрачити до Мальвіля”. Не повіриш,
Еммантоелю, наступного дня вона одержала порівну з усіма.
- Це доказ того, що протест не буває марним, - кажу я, дивлячись на нього.
- Авжеж, авжеж! - лаконічно відповідає Пужес, добуваючи з кишені хустинку, й
дбайливо витирає з обох боків свої жовтувато-білі вуса.
Власне, він робить це не тільки задля того, щоб його вуса були чисті. Цим
натякає мені, що його склянка порожня. Я вщерть наливаю її вдруге й байдуже
закорковую пляшку: хай більше не сподівається.
Коли Пужес смакував першу склянку, то розмовляв зі мною. Другу він випиває
мовчки - певно, вважає, що заплатив достатньо. Друга склянка, так би мовити,
безкоштовна, як у Аделаїди. Йому хочеться зосередитися на ній. А я,
скориставшись із його мовчанки, пишу Марселеві листа, якого Пужес опустить у
поштову скриньку біля башти. Ключ від скриньки у Марселя. В листі я раджу
Марселеві організувати дві опозиції: одну відкриту і помірковану - її вестиме
Жюдіта проти Фюльбера, і другу - таємну й агресивну - проти Фабрелятра.
З нас усіх мав рацію Пейссу, коли сказав, що пшениця в Рюнах візьме своє. Десь
15 серпня, - це, правда, з великим запізненням, - з’явилися колоски, а 25 серпня вони вже були напівдостиглими. І саме тоді якось
пополудні Пейссу помітив на межі поля біля самої річки потолочені стебла,
залишки погризених колосків і сліди якогось звіра.
- Це, мабуть, борсук, - каже Пейссу, - і то дуже великий: глянь, які широкі
сліди.
- Борсук їсть кукурудзу, - мовить Колен, - або виноград.
Пейссу знизує плечима.
- Я не наполягаю, - мовить він, таки наполягаючи на своєму. - Подумай, а якщо
нема кукурудзи! Ця клята тварина в день вибуху бомби, мабуть, сиділа в своїй
норі. Борсук заривається глибоко.
- А чим він харчувався досі? - питає Жаке.
Пейссу знову знизує плечима.
- Він не їв, він спав.
Гадаю, що Пейссу має рацію. Правда, в нашій місцевості, де морози помірні й
легко добувати їжу, борсук не впадає в зимову сплячку. Та все ж у голодний рік
це звіря може спати на дні своєї нори, живучії за рахунок запасів жиру.
Починається воєнна нарада. Колись, щоб вижити борсука, вдовольнялись тим, що
розкладали край поля вогнище, дим від якого проганяв тварину. Але нам здається,
що зараз цього замало. Нам не тільки хочеться прогнати цю брудну тварину, нам
потрібна її шкура. Гнів селянина, якому зіпсовано врожай, закипає в наших
серцях.
На схилі пагорка, що по той бік Рюнів, десь за двадцять кроків од нашої нивки,
ми викопали в землі невелику заглибину й накрили її дашком з фашин, потім
поділилися на групки, які по черзі вартуватимуть уночі. Винятку не становили й
жінки, принаймні обидві молодиці, що їх за два останні місяці ми навчили
стріляти. Звісно, Каті стоятиме на варті разом з Тома. Я сподівався, що М’єтта обере мене, проте вона віддала перевагу Шаке. Це примушує Пейссу, оскільки
Жаке вже був з М’єттою, вартувати з Коленом, а мене - з Мейссоньє. Потім Евеліна - мабуть, саме
цього побоювалася М’єтта - влаштувала мені сцену: мовляв, я мушу вартувати з нею, а коли я відмовив
їй, вона оголосила голодовку, що примусило мене здатися.
Минає тиждень. Борсука немає. Хоча він сам смердючий, проте, певно, має тонкий
нюх. Правда, цілком імовірно, що, з його погляду, це від нас неприємно тхне.
Дарма, ми далі сидимо в засідці.
Час спливає повільно, наче спокійна ріка. Я прокидаюсь удосвіта, ранкове світло
не дає мені спати. Відтоді, як випогодилося, я не зачиняю вікно. Люблю,
прокинувшись, милуватися рослинністю, яка чимдалі рясніше вкриває пагорок
навпроти. Хто міг би повірити, що за два місяці вдасться побачити стільки трави
й листя. Листя вкриває не дерева - їх дуже мало вціліло, - а численні маленькі
кущики, які скористалися з загибелі своїх великих сусідів і тепер дуже швидко
розростаються. Дивлюсь також на Евеліну, вона спить на канапі Тома.
В ту хвилину, коли Евеліна, відчувши на собі мій погляд, розплющує очі, лунає
постріл. За ним - другий, а ще за мить - третій. Мене охоплює подив, а потім -
тривога. Цієї ночі в курені в Рюнах ночували Пейссу й Колен, але о цій порі
вони мали б повернутися додому. Вдень борсук не полізе на поле. А втім, якщо
навіть він і з’явився б, то Коленові й Пейссу не довелося б витрачати на нього аж три набої. Я
підводжуся й швидко натягаю штани.
- Евеліно, біжи до надбрамної башти й скажи Мейссоньє, щоб він узяв рушницю,
відчинив браму й чекав на мене.
Місяць тому я справді сказав, щоб кожен мав власну зброю й тримав її у своїй
кімнаті. На випадок нічного нападу ми мали б три рушниці в надбрамній башті,
три в головній башті й одну, яка належала Жаке, в будиночку.
Евеліна біжить боса, в самій сорочечці, а я, навіть не застібнувши ґудзиків,
вискакую й собі. Тома виходить у піжамі.
- Що тут робиться?
- Ви обоє беріть рушниці й ідіть стерегти надбрамну башту. Вартуватимете
Мальвіль. Швидше, швидше! Не гайте часу на одягання!
Я щодуху мчу крученими сходами й стикаюся з Жаке, який виходить з М’єттиної кімнати. Жаке зреагував швидше, ніж Тома: він у штанях, зі зброєю в
руках.
Коли ми добігаємо до середини першого двору, в Рюнах знову лунає постріл. Я
зупиняюсь, заряджаю рушницю й стріляю в повітря. Сподіваюсь, вони зрозуміють,
що ми йдемо. Біжу далі. Бачу, як попереду Мейссонье зі зброєю в руці відчиняє
браму. Кричу йому:
- Біжи, біжи! Я наздожену тебе!
Жаке, який не переставав бігти, коли я зупинився заряджати рушницю, випередив
мене. Я слідом за ним проскакую в браму, спускаюся вниз схилом і, почувши
позаду себе чиєсь хекання, озираюсь - то Евеліна, боса, в сорочечці, щодуху
біжить за мною.
Мене охоплює шалений гнів, я зупиняюсь, хапаю її за руку й кричу:
- Хай йому біс! Чого тобі тут треба? Марш додому! Додому!
Вона відчайдушно вигукує:
- Ні, ні! Не хочу тебе кидати!
Я горлаю:
- Марш додому!
І, перекинувши рушницю з правої руки в ліву, даю їй ляпаса. Вона скоряється,
наче побита тварина, задкує, злякано дивлячись на мене. Я репетую:
- Додому!
Я втрачаю дорогоцінні секунди! А Каті й Тома не видно, нікому її передати!
Доручити її Мену не можна, та бореться з Момо на порозі брами, вчепившись йому
в сорочку.
Я хапаю Евеліну, підкидаю її собі на плече, поспішаю до порталу й кладу, наче
тюк, за брамою.
В цю хвилину бачу, як на Момо рветься сорочка й він, звільнившись, кидається
вперед і мчить униз доріжкою.
- Момо! Момо! - безнадійно волає Мену й собі кидається аа ним.
А ті двоє ще й досі не прибігли! Мабуть, вона там фарбується, а він чекає на
неї.
Я залишаю Евеліну, обганяю Мену, яка дріботить худими ніжками, й гукаю: “Момо!
Момо!” Та я знаю, що не наздожену його. Він біжить, наче дитина, чіпляючись
ногами за землю, однак дуже швидко.
На крутому повороті, що веде до русла потічка, я бачу, як, вибиваючись із сил,
дріботить Мену, а її наздоганяє Евеліна. Мене зовсім деморалізує така
недисциплінованість. Тепер я певен, що Каті й Тома теж кинуть свій пост і
помчать за нами: Мальвіль залишиться без охоронців. Усе наше добро, всі запаси,
вся худоба будуть кинуті напризволяще! Мене охоплює відчай, я біжу, зціпивши
зуби, в грудях глухо калатає серце. Лють і страх душать мене.
Коли я збігаю в Рюни, бачу віддалік Пейссу, Колена, Мейссонье, Жаке, які,
вишикувавшись в одну шеренгу, нерухомо стоять спиною до мене зі зброєю в руках.
Мовчазні, схожі на статуї, вони, навіть зачувши мої кроки, не озираються.
Нарешті я підбігаю до них, але вони стоять так само непорушно.. І тільки тепер
я бачу: за десять метрів од нас, у видолинку, десятків зо два якихось худющих
людей у лахмітті, з жовтими виснаженими обличчями, поприсідали навпочіпки на
нашій пшениці й, полохливо озираючись, пожирають напівдостиглі колоски. Вони
навіть не очищають зерно, пхають у рот як є. Я зауважую, що в них шкіра навколо
рота зелена - це свідчить про те, що до того, як натрапити на нашу пшеницю,
вони пробували їсти траву. Можна б подумати, що то якісь скелетоподібні
тварини. Вони скоса злякано позирають на нас, кваплячись набити роти колосками.
Давляться, випльовують їжу в пригорщі й одразу знову пхають у рот. Є серед них
і жінки. Їх можна впізнати тільки по довгому волоссю, бо голод стер з них
будь-які інші ознаки статі. Ніхто з цих людей не має рушниці. Але біля них, на
потолоченій пшениці, лежать вила й костури.
Видовище настільки вражаюче, що я не одразу усвідомлюю: вони знищили вже чверть
нашого врожаю й зараз знищать увесь, якщо ми не втрутимось. Рїч у тім, що вони
не тільки їдять. Вони нищать багато колосків, затолочуючи їх у землю. А тим
часом ці зерна, що їх вони нищать або пожирають, - наше життя. Якщо хтось
сплюндрує мальвільську шпеницю, то Мальвіль перетвориться також на голодну
бродячу зграю, схожу на цю, що її ми бачимо.
Пейссу стоїть біля мене. Він ще не усвідомив, що я прийшов. Його обличчя мокре
від поту.
- Ми все пробували робити, - озивається Колен приглушеним від болю й гніву
голосом. - Розмовляли з ними, лаяли їх. Стріляли вгору. Жбурляли каміння.
Розумієш, вони не звертають уваги на каміння, лише затуляють голову рукою й
жеруть далі!
- А що ж це за люди? - питає Мейссонье з подивом, який за інших обставин
видався б мені комічним. - І звідки вони йдуть?
Він кричить на них з безсилою люттю місцевою говіркою:
- Геть звідси, хай вам дідько! Бачите, що псуєте нашу пшеницю! А що ж ми будемо
їсти?
- Еге ж, - каже Колен, - кричи, говори, вони однаково не відповідають! Вони
жеруть. А ми гнівалися на борсука!
- А що, як ми спробуємо прогнати їх прикладами? - нарешті хрипко озивається
Пейссу.
Я заперечливо хитаю головою. Не слід довіряти їхньому вигляду. Від доведеної до
відчаю людини можна сподіватися всього. А рушничні приклади проти вил - зброя
погана. Ні. Я знаю єдиний спосіб врятувати нашу пшеницю. Мої приятелі також
знають. Але я не здатний на це. Мало сказати, що я вагаюсь, стоячи з рушницею в
руках і поклавши палець на спусковий гачок. У мені відбувається якийсь дивний
процес, що ніби паралізує мене.
Лише Момо метушиться. Я знаю, що він дуже нервовий, але ніколи не бачив його
таким. Момо тупає ногами, зводить угору руки, вимахує кулаками й люто репетує.
Обернувши до мене спотворене гнівом обличчя, він голосом і жестами благає
покласти край грабуванню. Пронизливо кричить:
- Пшен! Пшен!
Мабуть, грабіжники билися між собою або з якоюсь іншою ватагою, бо їхня одіж
перетворилася на лахміття, з-під якого видно стегна, тулуби, спини. Бачу якусь
нещасну жінку: її висохлі зморщені груди торкаються землі, коли вона рачкує від
колоска до колоска. Вона в черевиках, але в більшості ноги обв’язані ганчір’ям. Нема серед них ні дітей, ні підлітків, ні літніх осіб. Вмерли. А ці, що
перед нами, в “розквіті сил”. Мабуть, то блюзнірство - говорити так про
скелети. Коліна, лопатки, ключиці - мене приголомшують ці випнуті кістки. Коли
ці люди жеруть, видно м’язи на їхніх щелепах. Їхня шкіра схожа на сіру, зім’яту мішковину, що огортає кістки.
- Пшен! Пшен! Пшен! - репетує Момо й хапається руками за чуба, наче збирається
рвати волосся собі на голові.
Моя правиця стискає рушницю, проте я не можу прикласти її до плеча. Відчуваю
шалену ненависть до цих чужинців, цих грабіжників, бо вони підточують наше
життя. А також тому, що ми в Мальвілі дуже швидко станемо такими, як вони, якщо
дамо грабувати себе. Однак водночас відчуваю мерзенну жалість, яка врівноважує
мою ненависть і робить мене безсилим.
- Пшен! Пшен! Пшен! - горлає Момо.
Нараз він пробігає той десяток метрів, що відділяють нас від ватаги,
накидається, репетуючи, на найближчого грабіжника й гамселить його кулаками та
чобітьми.
- Момо! Момо! - волає Мену.
Хтось засміявся, мабуть Пейссу, Я теж мимоволі усміхнувся. Усміхнувся тому, що
цей вчинок Момо такий дитячий, такий безпосередній і ще тому, що жодний вчинок
Момо не може спричинити серйозних наслідків, бо Момо “не береться до уваги”. Бо
я не уявляю собі, що колись з Момо може щось трапитися. Його завжди так
оберігали - Мену, дядько, я, приятелі.
І враз я побачив несамовиті, люті очі. А ще за мить, уже надто пізно, побачив
удар вилами. Я гадав, що зможу попередити той удар. Та його вже завдано. Гострі
шпичаки зупинили серце Момо, коли моя куля пробила горло його супротивника.
Вони падають водночас. Чую нелюдський стогін і бачу, як Мену кидається вперед і
падає на труп свого сина. Я, наче автомат, ступаю вперед і стріляю. Праворуч і
ліворуч від мене друзі, наступаючи єдиною шерегою, теж стріляють. Ми стріляємо
не цілячись. “Момо загинув”, - більше нічого я не думаю й не відчуваю. Ступаю
вперед і стріляю. Хоча йти далі нема потреби - ми й без того підійшли надто
близько. Але ми йдемо - механічно, методично, мов косарі на полі.
Там більше ніхто не ворушиться, а ми все стріляємо.