Мальвіль

Як тільки Арман пішов, у вікнах знов з’являються обличчя ла-рокців, а за хвильку всі вони висипають на головну вулицю.
Побачивши, що Арман утік, мов побитий собака, вони підбадьорюються. Проте страх
їхній остаточно ще не розвіявся, вони крадькома позирають на Фабрелятра, ніхто
з них не відважується прокоментувати сварку або потиснути руку Коленові. Але
всі розмовляють голосно, жваво жестикулюючи. Очі в них збуджено блищать. Я
піднімаюся східцями до Лянуайєвої крамнички, стукаю в двері й голосно кажу.
- Перш ніж забрати до Мальвіля цих кобил, я хочу трохи розім’яти їх, оскільки їх давно ніхто не сідлав. Це, певне, буде цікаве видовище. Що,
коли я попрошу Фюльбера дозволити вам прийти подивитися?
Усі з радістю схвалюють мою пропозицію. Мене це дивує. Хоча в мене часу обмаль,
я вирішую затриматися тут ще трохи.
Лівої долоні торкається чиясь тепла рука. Це Евеліна. Я нахиляюся до неї.
- Йди до воза й скажи Каті, що я чекаю на неї в її дядька. Хай приходить
негайно.
Улучивши момент, коли Фабрелятр відвернувся, я біжу до будинку шевця. Трохи
пізніше туди приходить і Марсель. Він також повеселішав.
- Можеш вважати, Емманюелю, що ти здорово потішив ла-рокців своєю витівкою!
Крім того, що їх тут утискують, доймає ще й нудьга. Роботи ніякої. Я ще потроху
шевцюю. Доки вистачить шкіри. А інші? Пімон, Лянуай, Фабрелятр? А хлібороби,
які зможуть виїхати в поле не раніше жовтня? Немає ні радіо, ні телебачення, ні
навіть програвана. Спершу люди ходили до церкви лише задля того, щоб зібратися
разом і когось послухати. В перші дні Фюльбер заміняв їм телебачення. На жаль,
те, що розповідає Фюльбер, швидко всім набридло, бо він розповідає одну й ту
саму казку. Найстрашніше, що ми всі сидимо по домівках. І чекаємо прочуханки!
Якщо так триватиме й далі, ми незабаром перестанемо бути схожі на людей.
Я не встигаю йому щось відповісти, бо до кімнати разом з Евеліною вбігає Каті.
- Каті, - кажу я, - в мене дуже мало часу. І я не стану виголошувати перед
тобою довгих промов. Якщо бажаєш, можеш перебратися разом з Евеліною до
Мальвіля. Твій дядько не заперечує.
Вона червоніє, і в очах у неї з’являється пожадливий блиск. Але вона зразу ж гасить його.
- Ох, я... я не знаю, що мені робити, - відповідає Каті, опустивши очі, й знов
починає кокетувати.
- Я бачу, що тобі не дуже хочеться їхати з нами до Мальвіля, - кажу я. -
Зрештою, Каті, ти можеш і не їхати. Ти вільна в своєму виборі. Я тебе не
примушую.
- Ні, ні, - каже Каті, - ти мене не зрозумів. Я не маю нічого проти цього. Мені
просто не хочеться кидати тут дядечка самого.
- Ти ба! - розчулився Марсель.
- Якщо тобі й справді не хочеться кидати тут дядечка самого, то, мабуть, краще
залишайся в Ла-Році. Більше пе повертатимемося до цієї теми.
Саме тепер Каті зрозуміла, що я глузую з неї, і на її обличчі з’являється посмішка, а потім вона із зухвалістю селянки, що мені набагато більше
подобається, ніж її примхливе кокетування, каже:
- Тобі смішно! Правда ж? А мені дуже хочеться поїхати з вами до Мальвіля!
Мені справді стає смішно. Сміється й Марсель. Певне, вія звернув увагу, як Каті
біля м’ясникової крамнички розмовляла з Тома, пильно втупившись у нього очима.
- Отже, ти їдеш з нами? - питаю я. - Не дуже жалкуєш за Ла-Роком?
- І кидаєш тут дядечка самого? - озивається Марсель. - Вона також починає
сміятися - щиро, весело, й од сміху вся її постать здригається: плечі, груди й
навіть стегна. Мені це дуже подобається, і я прикипаю очима до Каті. Звичайно,
вона зразу ж помічає мій пильний погляд і ще більше заходиться витанцьовувати,
пускаючи мені бісики.
Я швидко веду далі:
- Ти сама знаєш, що, коли ми попрохаємо про це дозволу в Фюльбера, він нам його
не дасть. Через те вам треба вирушити потай. За кілька хвилин, мабуть, усі
жителі міста зберуться на майданчику, щоб подивитися виставу, яку я влаштую з
кіньми. Ти туди не підеш. Залишишся вдома. Як тільки люди підуть до замку, ти
спакуєш свої та Евелінині речі, віднесеш їх на воза й старанно прикриєш
порожніми мішками. Відтак ви обидві вийдете у південні ворота і, пройшовши
кілометрів з п’ять, зачекаєте нас на роздоріжжі Рігуді.
- Я знаю, де пе, - мовить Каті.
- І не показуйтесь, поки не впізнаєте пас. А ти, Евеліно, в усьому слухайся
Каті.
Евеліна згідливо киває головою, пильно дивлячись на мене. Западає мовчанка.
- Ну, Марселю, я кидаю тебе, не хочу, щоб Фабрелятр побачив мене в твоєму домі.
Це тебе скомпрометує.
На вулиці до мене підходить висока, огрядна жінка в синьому пуловері й широких
штанях. В неї густе коротке й посивіле волосся, велика нижня щелепа й голубі
очі.
- Пане Конт, - поважно мовить вона, - дозвольте відрекомендуватися: Жюдіта
Медар, викладачка математики, незаміжня. Кажу, незаміжня, а не стара дівка, щоб
уникнути непорозумінь.
Такий початок розмови здається мені цікавим, і, оскільки її говірка не схожа на
тутешню, я питаю, звідки вона.
- Родом я з Нормандії, - відповідає жінка, міцно хапаючи мене за праву руку,
трохи вище ліктя. - А живу в Парижі. Точніше - жила тоді, коли Париж іще
існував. Та в Ла-Році в мене також є будинок, і завдяки йому я уціліла.
Вона знову стискає мій біцепс. Я роблю непомітний рух, щоб звільнитися від
ручища цього вікінга в спідниці, але вона ще дужче стискає мої м’язи.
- Завдяки йому я вціліла, - провадить вона далі, - й попала під владу
теократичного диктатора.
Нарешті! Принаймні хоч одна людина не боїться тут Фабрелятрових вух. До речі,
за п’ять кроків од нас Фабрелятр і справді нашорошив вуха, але Жюдіта не звертає на
нього уваги.
- Я скажу вам, - провадить вона виразним голосом, - що я католичка, - втретє
стискає мені руку. - Але ще ніде не бачила такого дивного священика. Крім того,
мене дуже дивує боязкість тутешніх людей. Вони зовсім не протестують. Можна
подумати, що вони втратили мужність.
Жюдіта, навпаки, незважаючи на те, що вона жінка, мабуть, не втратила мужності.
Бо сміливо стоїть тут у штанях, виставивши з пуловера з відкритим комірцем
квадратне підборіддя, й сипле іскри з голубих очей. До того ж посеред
самісінької головної вулиці голосно зневажає місцеву владу.
- Виняток становить, - каже вона, - Марсель. Так, він справжній чоловік!
Невже вона й Марселеві стискає біцепси? Цілком імовірно. А там є що стискати.
За свої шістдесят років Марсель перетворився на самі м’язи, а є жінки - не тільки незаміжні, - які полюбляють пригорнутися до цих м’язів.
- Пане Конт, - провадить вона далі ораторським тоном, - я хвалю вас. Хвалю за
сміливий поділ харчів, - вона знову стискає мою руку, - тільки завдяки вам ми
отримали свої порції. Я хвалю вас також за те, що ви протистояли цьому
есесівцеві, - ще один потиск руки. - Я сьогодні пізно встала, а то була б
підтримала вас.
Вона раптом нахиляється до мене. Я кажу нахиляється, бо в мене таке враження,
ніби вона на цілий вершок вища від мене. Й мовить мені на вухо:
- Пане Конт, якщо колись ви забажаєте виступити проти цього бідолахи, я вам
допоможу.
Слова “я вам допоможу” вона вимовила півголосом, але бадьоро. Жюдіта
випростується й бачить, що Фабрелятр стоїть майже в неї за спиною, тоді вона
відпускає мою руку, круто обертається й починає штовхати його, наче хотіла
розгойдати цю високу тичку.
- Йди геть! Геть! - кричить Жюдіта, махаючи руками. - До дідька! В Ла-Році
багато вільного місця!
- Даруйте мені, пані, - лагідно вибачається Фабрелятр.
Жюдіта навіть не дивиться на нього. Вона подає мені свою широку долоню, я тисну
її і з болем у біцепсах Іду від неї. Радий, що знайшов собі цю спільницю.
Я йду до воза. Хлопці працюють швидко й уже закінчують його вантажити. Ворона,
яка видзьобала крихти хліба майже під самісінькими ногами Лянуайя, поважно
прогулюється по широкій спині Силача. Коли я наближаюсь, вона люб’язно каркає, сідає мені на плече й починає гратися зі мною. Розчервонілий Тома
безперестанку поглядає на будиночок шевця, а потім відводить мене вбік і
запитує:
- Що трапилося? Чому Каті нас кинула? Я нишком сміюсь з цього “нас”.
- В Евеліни напад астми, й Каті біля неї.
- їй конче треба бути біля неї?
- Звичайно! - з притиском відповідаю я. - Під час нападу астми бувають великі
болі. Потрібна допомога.
Тома зніяковіло опускає очі, відтак знову підводить їх і, набравшись духу,
мовить безбарвним тоном:
- Скажи, Емманюелю, ти не заперечуватимеш, якщо Каті переїде в Мальвіль до
сестри й бабусі?
Я приголомшено дивлюся на нього. Слова “до сестри й бабусі” ще влучніші, ніж
“до нас”.
- Тома, є одна причина, яка не дозволяє нам забрати Каті до Мальвіля, - поважно
відповідаю я.
- Яка саме?
- Справа в тому, що Фюльбер нікому не дозволяє виїздити з Ла-Рока. Звичайно, що
він не дозволить і Каті поїхати до нас. Довелося б її викрадати.
- І що ж? - питає він тремтливим голосом.
- Як, що ж? Ти хочеш посваритися з Фюльбером?
- Може, справа не дійде до сварки.
- Дійде! Уяви собі, що Фюльбер упадає біля цієї кралі. Він уже просив її бути
йому покоївкою в замку.
- Тим більше треба забрати її, - блідне Тома.
- Як це забрати?
- Треба викрасти її в цього типа.
- Тома, ти надто гарячий. Ти ж навіть не знаєш, чи Каті схоче піти з нами.
Може, Фюльбер їй подобається.
- Мабуть, ні.
- До того ж ми майже не знаємо Каті. Тільки годину тому ми вперше її побачили.
- Вона чудова дівчина.
- Ну, якщо ти такої думки, доведеться щось робити.
- Отже, викрадемо її? - схвильовано питає Тома. - Причому сьогодні ж!
Я приголомшено дивлюсь на нього.
- Тома, - кажу за хвилину, - пообіцяй мені одну річ, а саме: що ти не
втручатимешся в цю справу.
Тома вагається, але щось у моєму голосі й очах змушує його скоритися. Він,
опустивши голову, ледь чутним голосом каже:
- Обіцяю.
Я круто повертаюсь, проганяю зі свого плеча ворону, бо вона таки важкенька, й
прямую головною вулицею. Щойно розчинилася велика темно-зелена брама порталу, й
гомін на вулиці раптом вщухає.
Першим з брами виходить Арман. Він злий і насуплений. За ним ступає якийсь
красень, котрого я не знаю. Судячи з розповіді Марселя, це - Газель. І нарешті
з’являється Фюльбер.
Мало сказати, з’являється. Він виходить наче на сцену. Залишивши за собою браму відчиненою
(зачиняти її - обов’язок Газеля), Фюльбер зупиняється й батьківським поглядом окидає натовп.
Тільки забачивши, що я розштовхую натовп і підіймаюсь до нього, він
по-братерському простягає до мене руки і йде назустріч.
- Ласкаво просимо до Ла-Рока, Емманюелю, - каже Фюльбер поважним голосом і
стискає мою долоню обома руками, ніби то не долоня, а якийсь скарб. - Який я
радий, що бачу тебе! Безперечно ж, - провадить він далі, неохоче випускаючи мою
долоню, - Колен не мешканець Ла-Рока і наші укази його не стосуються. Він
спокійно може забирати начиння зі своєї майстерні.
Ці слова Фюльбер вимовляє так швидко й так недбало, наче про це ніколи й не
поставало питання.
- А ось і корова, - провадить він захоплено, обертаючись до Смуглянки, і
здіймає руки, мовби збирається благословити її. - Хіба це не диво, що бог
створив тварину, яка з сіна й трави дає нам молоко? Як ви її кличете?
- Смуглянкою.
- Сподіваюсь, що ця Смуглянка даватиме нам біле молоко. - Він усміхається своєю
попівською усмішкою, на яку відповідають тільки Фабрелятр і Газель. - Мені
відомо також, Емманюелю, що ти привіз нам чудові подарунки. - І повертає до
мене сповнені благодушності очі. - Хліба! М’яса! Масла! - Після кожного слова вія підносить угору обидві руки.
- Дві хлібини й масло - це справді подарунки, - кажу я відверто. - Але м’ясо - ні. Ходи-но, Фюльбере, зі мною. - І веду його до м’ясникової крамнички. - Сам бачиш, що це чимало. Половина бичка. Я сказав
Лянуайєві не гаятися й порізати м’ясо, бо день буде гарячий, а холодильників у вас немає. Отож підкреслюю ще раз,
- веду я далі, - хліб і масло - це подарунки, а м’ясо - ні. Мальвіль сподівається одержати за нього від Ла-Рока цукру й мила.
- Гаразд, - мовить солодкавим голосом Фюльбер. - Я не знаю, скільки в нас
лишилося цукру, - й блимає сердито на Газеля, який хотів щось сказати, - але ми
зробимо все можливе, щоб тебе задовольнити, принаймні частково. Ти вже мав
змогу переконатися, що ми живемо у великих злиднях. У нас немає такого
достатку, як у Мальвілі. - Він по-змовницькому підморгує парафіянам. - Через те
вибач нам, Емманюелю, ми не можемо навіть запросити вас на обід.
- Я поїду зразу ж, тільки-но одержу коней, рушниці, цукор і мило, - відказую я.
- А втім, ні. Перед від’їздом хочу трохи розім’яти коней. - І розповідаю йому про свій намір поїздити верхи на майданчику.
- Та це ж просто чудово! - вигукує Фюльбер, вдаючи з себе добряка, коли це йому
нічого не коштує. - В нашому місті майже немає розваг, і твоя вистава,
Емманюелю, буде для нас бажаною, якщо це не дуже небезпечно для тебе. Ну,
ходімо, - каже він і широким жестом запрошує паству до замку. - Не марнуймо
часу, бо ти поспішаєш... Але я не бачу Каті, - здивовано зауважує він, коли на
його знак Газель і Арман широко розчиняють обидві стулки брами й ла-рокці,
трохи пожвавішавши, заходять до замку.
- Каті лишилася з Евеліною, бо в дівчинки приступ астми. Мені щойно сказали про
це, - відповідаю я і швидко йду до замку.
Кіньми я займуся пізніше, спершу прошу Фюльбера дати мені рушниці, набоїв,
цукру й мила. Фюльбер доручає це Газелеві, віддавши йому в’язку ключів і щось шепнувши на вухо. За мною йдуть Жаке й Колен, прихопивши два
великих мішки.
Я йду поруч з Газелем довгим, викладеним мармуровими плитами коридором замку.
- Газелю, я чув, що Фюльбер хоче призначити тебе священиком, - кажу йому.
- Ні, це не зовсім так, - відповідає він. - Пан Фюльбер має намір поставити мою
кандидатуру на голосування ла-рокських парафіян.
- І послати тебе до Мальвіля?
- Якщо, звичайно, ви не проти, - покірно каже Газель. Дивна річ, але ці слова
зовсім не звучать у нього фальшиво.
- Проти тебе, Газелю, ми нічого не маємо. Але я гадаю, що тобі буде шкода
кидати замок і свій дім у Ла-Році.
- Авжеж, - відверто признається Газель, і це мене ще дужче дивує. - Особливо
свій дім.
- Так от, тобі не доведеться його кидати, - кажу я. - В неділю ввечері віруючі
Мальвіля одноголосно обрали мене своїм абатом.
Я чую позад себе чийсь сміх і здогадуюся, що то сміється Колен, проте не
озираюся. Газель зупиняється й приголомшено дивиться на мене.
- Ви повідомили вже про це пана Фюльбера? - запитує він кволим голосом.
- Не мав іще для цього нагоди.
- Справа в тому, що це викличе в пана Фюльбера велике невдоволення, - каже
Газель і йде далі коридором поряд зі мною.
Двері льоху замкнені на ключ, і Газель відмикає їх. В цьому льоху Фюльбер
зберігає скарби, відібрані в ла-рокців. Льох поділений навпіл. У тій половині,
де стоїмо ми, лежить усе неїстівне. В другій половині, куди ведуть маленькі
двері з великою колодкою, зберігаються бакалійні товари, ковбасні вироби, вино.
Газель не дозволяє мені туди заходити, і з встигаю зазирнути лише краєчком
ока.
Рушниці стоять у піраміді й лежать на полицях, тут же дбайливо поскладано
бойові припаси.
- Ну ось, - безбарвним голосом каже Газель. - Вибирай.
Я розгублююсь від такої великодушності. Потім починаю здогадуватися, що вона
йде від цілковитого невігластва Фюльбера й Газеля, але не подаю й знаку і
зиркаю на Колена, щоб він чогось не бовкнув. Я нараховую одинадцять рушниць
(більшість із них мисливські), але серед цих скромних пукавок бачу блискучу,
розкішну спрінфілдську рушницю, яку, певне, купив Лормйо, щоб узяти участь у
сафарі. З цієї рушниці можна вбити буйвола на відстані ста п’ятдесяти метрів. Я не зразу беру її, спершу перевіряю набої. Набоїв
відповідного калібру цілком досить. Решту зброї я вибираю дуже швидко: беру
довгостволий карабін моделі 22 з оптичним прицілом, який, мабуть, належав
синові Лормйо, і найкращу мисливську двостволку. Набоїв до них також вистачає.
Ми кладемо в мішок зі зброєю й набої, і я прошу Жаке зав’язати його. Потім Газель хапає другого мішка і, просячи нас залишитися в першій
половині льоху (“Такий тут порядок”, - каже він, вибачаючись), іде на другу
половину. За хвилину Газель повертається звідти й подає мені наповнений мішок.
Трохи перегодя я йду до конюшні. Обидві кобили здаються мені худими, а також
брудними. Я чищу їх скребницею й щіткою. Арман стежить за мною своїми
білуватими очима, але не допомагає мені. І мовчить. Він вступає в розмову
тільки тоді, коли побачив, що я пішов до комірчини, вибрав два сідла й поклав
їх одне біля одного на перегородку.
- А що ти збираєшся робити з оцими сідлами? - запитує він сухим топом.
- Звичайно ж, сідлати коней.
- О ні, - каже він. - Я не дозволяю цього! Я маю наказ дати тобі дві кобили, а
не сідла. Хіба що ти принесеш їх сюди після своєї вистави.
- А як я зможу повести без сідла таких коней до Мальвіля?
- Це мене не хвилює. Ти мав би привезти своє спорядження.
- В Мальвілі є сідла тільки для тих коней, що в мене залишилися. А для цих
нема.
- Тим гірше.
- Та ну ж бо, Аркане, я не грабую Ла-Рок. У вас лишається три сідла для трьох
меринів.
- А що буде, коли вони зносяться? Чим їх замінимо? До того ж ти вибрав не
найгірші. Сідла Ермесової фірми, що їх я купив з батьком Лормйо в Парижі!
Двісті тисяч франків дав за кожне. О, ти не помилився! Око в тебе набите! Але в
мене також!
Я не відповідаю. Починаю знову чистити скреблом кобилу. Щось не схоже на
Армана, щоб він боронив інтереси свого господаря - чи то Лормйо, чи Фгольбера.
А чому він упирається? Мститься за Коленову майстерню.
- Не розумію, чому ти так стараєшся, - кажу я по хвилі. - Фюльберові начхати на
сідла.
- Я згоден, - мовить Арман. - Усьому неїстівному Фюльбер не знає ціни. Але якщо
я скажу йому: “Обережно, сідла не слід давати, кожне з них коштує двісті тисяч
франків”, - тоді можеш бути впевнений, що ти їх не одержиш. У всякому разі,
задарма.
З його слів я довідуюсь про дві речі. По-перше, він намагається трохи
пригрозити мені шантажем. І потім, Арман зовсім не шанує свого священика. Це
дозволяє зробити висновок про таємний поділ влади між двома шахраями, коли не
брати до уваги Газеля й Фабрєлятра, але надто прихований, без жодного натяку.
- Та що ж бо ти, Армане, - підводжусь я, тримаючи в одній руці скребло, а в
другій - щітку, - ти не скажеш цього Фюльберові!
- Думаєш, я посоромлюся?
- Тобі не буде ніякої користі з цього.
- Мені тим більше не буде ніякої користі з того, якщо я не скажу йому.
Ну нарешті. Всміхаюся йому, щоб показати, що я все зрозумів і готовий на
пожертву. Але він мовчить. Я знову починаю чистити щіткою кобилу. Її біла масть
тільки виграла від того, що наші переговори затяглися. Вона могла б позмагатися
з Газелевою блузою.
Арман зіперся ліктями на перегородку й дивиться на мене, кліпаючи очима.
- У тебе гарний золотий перстень, - нарешті озивається він.
- Хочеш приміряти його?
Я знімаю перстень з пальця й даю Арманові. Він розглядає його, пожадливо
віддувши вперед повні губи, й йому вдається після тривалого обмацування
натягнути перстень на малий палець. Потім він кладе руку на перегородку й
захоплено милується обручкою. Я одразу ж починаю сідлати коней. Жодного слова
ми ми не промовили один одному.
Я купив цих кобил в одного циркача. Одна називалась Морганою, а друга -
Мелюзіною. Обидві були зовсім білі, з довгими хвостами й густою гривою.
Коли пан Лормйо побачив їх у мене, то, крім трьох коней, вирішив купити і їх.
Даремно я доводив йому, що вони циркові й небезпечні для того, хто не вміє з
ними розмовляти. Він наполіг на своєму й поставив мене перед вибором: або бере
всі п’ять, або жодного. Я поступився. Але він мені добре заплатив.
Ла-рокці вже зібралися на терасі замку, коли я вийшов на майданчик з Морганою;
Арман вивів Мелюзіну.
Трава на майданчику в день події трохи підсмалилася, але не зовсім обгоріла, і
я двічі пройшов з Морганою по кругу, перевіряючи твердість землі під ногами.
Дощ пом’якшив її, але не перетворив на губку. Я стрибнув у сідло й зробив два круги, а
третій - з низкою поворотів, аби пересвідчитися, чи Моргана не забула вже, що
її колись дресирували. Почавши четвертий круг, я стиснув її боки ногами,
переклав повіддя в ліву руку й раптово викинув правицю вперед і вгору; Моргана
почала підстрибувати по-баранячому, і в глядачів склалося враження, що вона
хоче скинути мене. Насправді ж вона тільки виконувала мою команду, мені не
загрожувала ніяка небезпека.
Я тричі виконав цей номер, після кожного з них переходячи на спокійний крок,
потім повільно зробив ще один круг і зістрибнув на землю.
Фюльбер, який сидів у першохму ряду між Фабрелятром і Газелем, зіпершись на кам’яне поруччя, крикнув мені “браво!” й плеснув у долоні. Й тут сталося
несподіване. Ла-рокці бурхливо зааплодували: оплески тривали довго ще після
того, як він перестав удавати, що це його теж зацікавило. Я краєчком ока
зиркнув на Фюльбера. Він зблід, міцно стулив губи, очі його занепокоєно
забігали. Чим довше тривали оплески, тим більше, мабуть, він переконувався, що
ці оплески спрямовані проти нього.
З Мелюзіною я мав виконати інший номер. Тут мені доведеться падати з сідла. Яка
добра й гарна кобила ця Мелюзіна! І скільки вона заробила грошей своєму
господареві, коли на зйомках кінофільму падала під кулями! Вступна частина
тривала довгенько. Треба було як слід розім’яти її м’язи, щоб вона могла падати без будь-якої небезпеки. Коли я відчув, що вона вже
розім’ялася, я скинув з ніг стремена, зав’язав повіддя, щоб під час падіння Мелюзіна не заплуталася в ньому, й помчав
галопом. Я вирішив виконати трюк на закруті, якраз навпроти самого замку.
Опинившись там, я смикнув лівий повід, а сам, щоб не втратити рівноваги,
перехилився на правий бік. Мелюзіна в ту ж мить, мов підтята, впала на землю.
Я перелетів через її голову й кілька разів перевернувся. Публіка злякано
скрикнула. А коли підвівся, всі полегшено зітхнули. Мелюзіна тим часом лежала
на боці “мертва”, поклавши голову на землю й зажмуривши очі, Я підійшов до неї,
взяв у руки повіддя й цмокнув. Вона зразу підвелася.
Я повторив цей трюк ще раз. Потім вирішив, що цього часу для Каті, мабуть,
вистачило цілком, зістрибнув на землю й не без виклику простяг повід Арманові,
який з гідністю взяв його. Оскільки він тримав уже й Моргану, то тепер у нього
були зайняті обидві руки.
Ла-рокці гучно зааплодували. Побачивши, що Армаи стоїть бездіяльно, вони
кинулися сходами вниз, на майданчик, і, оточивши мене, почали гучно вітати. На
терасі лишилися тільки Фюльбер, Газель і Фабрелятр - жалюгідна самотня жменька.
Арман стояв на травнику, міцно тримаючи за поводи двох кобил, які злякалися
натовпу, що раптом кинувся до мене. Скориставшись із цього, ла-рокці
посміливішали. Їм замало було оплесків, і вони почали скандувати моє ім’я. Дехто намагався сховатися від очей Фюльбера, який непорушно й мовчки стояв
на терасі, але всі голосно кричали: “Дякуємо, Емманюелю, за подарунки!”
Це почало скидатися на бунт. “Що, коли скористатися з цього і повалити владу
Фюльбера?” - подумав я. Але Арман був озброєний, а я перед тим, як мав сідлати
кобил, віддав свою рушницю Коленові. Колен гомонів про щось із Аньєсою Пімон,
Тома заглибився в свої думки, Жаке я теж ніде не бачив. Я вийшов з натовпу й
попростував до Фюльбера.
Він у супроводі Газеля й Фабрелятра спустився сходами з тераси мені назустріч.
Фюльбер ішов і свердлив очима ла-рокців, які хвилину тому радісно вітали мене,
а тепер, коли він наближався до них, замовкали й розступалися перед ним.
Фюльбер холодно поздоровив мене з успіхом, але навіть не глянув у мій бік, бо
не зводив очей зі своєї пастви, прагнучи повернути її на праведний шлях. Хоч я
вважав його справжнім негідником, мушу сказати, що спокій Фюльбера викликав у
мене повагу. Він мовчки провів мене аж до брами.
Коли він зі мною попрощався, улесливість його мов вітром змело. Фюльбер більше
не запрошував мене ще приїхати до нього. Коли останній мешканець Ла-Рока вийшов
через замкові ворота, вони одразу ж зачинилися. Я зрозумів, що там відбудеться
негайне засідання парафіяльної ради, щоб обміркувати, як знову швиденько
приборкати паству.
Жаке поїхав трохи раніше й чекав на нас за містом, боячись, що Силач почне
рватися до кобил у тісній вуличці посеред людського натовпу. Біля південних
воріт я помітив на стіні поштову скриньку. Колись вона була гарного жовтого
кольору, а тепер стала якась безбарвна, потемніла, напис зітерся.
- Бачиш? - каже Марсель, який проводжає мене. - Ключ і досі стирчить у замочку.
Сердешний поштар згорів у ту мить, коли хотів забрати зі скриньки листи.
Марсель повертає ключика в замочку. Дверцята відчиняються й знову зачиняються.
Я веду Марселя до Мальжакського шляху. Розмовляю з ним ще кілька хвилин. Знаю,
яким самотнім почуватиме він себе без Каті й Евеліни, коли повернеться додому.
До того ж його чекає маловтішна перспектива постати перед Фюльбером, щоб
пояснити свою поведінку під час поділу харчів. За хвилину всі думки мої
заполонює Мальвіль. Без його мурів я такий же беззахисний, як черепаха без
свого панцира.
Поки ми розмовляємо, я дивлюся на людей, які оточили нас; тут зібралися всі без
винятку жителі Ла-Рока, які вціліли, навіть двоє немовлят: одне - Марії Лянуай,
дружини молодого м’ясника, а друге - Аньєси Пімон: АГєтта в захопленні ходить від одного до
іншого, лише Фальвіна, яка досхочу натеревенилася то там, то тут у містечку,
вже вмостилася на воза біля Жаке, який щосили стримує Силача, що вибрикується й
ірже.
Ла-рокці, зігріті яскравим полудневим сонцем, раді, що бодай на кілька хвилин
вийшли зі своїх задушливих мурів. Однак я помічаю, що навіть за відсутності
Фабрелятра вони не наважуються сказати щось ні про свого пастора, ні про поділ
харчів, ні про Арманову поразку. Підозрюю, що Фюльберові вдалося шляхом
підступного обману й обміркованої демагогії створити тут атмосферу
запроданства, недовіри й непевності. Мені впадає в око, що вони не відважуються
навіть наблизитися до Жюдіти, Марселя й Пімона, мовби релігійні власті їм це
заборонили. Навіть мене вони більше не оточують так, як це зробили на
майданчику, ніби Фюльбер своїм холодком, з яким проводжав мене, застеріг їх, що
до мене наближатися небезпечно. Й зараз же, коли я їм усім разом скажу “До
побачення!” - Фюльбер стримався й не сказав мені цих слів, - вони
відповідатимуть тільки поглядами, але здалеку, не зважуючись помахати рукою або
промовити якесь слово. Річ зрозуміла, приборкання пастви почалося. Ла-рокці
відчувають, що Фюльбер примусить їх дорого заплатити за цей справедливий поділ.
І це цілком правильно, що вони, ще не перетравивши мій хліб і масло, вже
прагнуть якнайшвидше розлучитися зі мною...
Їхня поведінка мене засмучує, але я не гніваюся на них. Рабство має свою
жахливу логіку. Я слухаю Марселя - Марселя, який залишився з ними, щоб їх
боронити, до кого ніхто в Ла-Році не промовляє й слова, хіба що Пімон та
Жюдіта. Остання - це якийсь небесний дар! Таємна радниця революції! Наша Жанна
д’Арк! Тільки що пе дівчина, з цього приводу вона постаралася “уникнути
непорозумінь”. Мабуть, Жюдіта помітила Марселів смуток, бо виростає біля нього
й зразу ж хапає його за біцепс, він не пручається, здається, це йому приносить
якусь утіху, лише завдячливо міряє чорними очима велетенську статуру цього
вікінга в спідниці.
Пімон виглядає не таким пригніченим. Бачу, як він розмовляє з двома чоловіками,
що скидаються на хліборобів.
Я шукаю очима Аньєсу. Та ось вона. Колен, передавши Моргану мовчазному й
збудженому Тома й ледве сам тримаючи Мелюзіну, все-таки знаходить можливість
вельми жваво розмовляти з Аньєсою. Колись ми були суперниками. Потім він сам
відійшов убік, як сказав Расін [10 Жан Расін (1639-1699) - французький поет. (Примітка перекладача).], “поніс своє серце далі”. Таким чином, Аньєса, яка мала аж двох коханців,
залишилася без жодного, коли й я кинув її. Було чого озлоблятися, якщо вона
взагалі здатна на це. Я помічаю, що Аньєса таки люб’язна з Коленом, який увесь час намагається триматися осторонь від Мелюзіни; М’єтта, скориставшись з того, що Аньєса розважається, заходиться голубити її
немовля. Дивна річ, я не відчуваю більше ніяких ревнощів. Почуття, що пройняло
мене, коли я побачив її, вже розвіялося.
Я полишаю Марселя, наближаюсь до Тома й тихим голосом кажу йому:
- Сідай на Моргану.
- Ти збожеволів! Після того, що вона виробляла з тобою?
- Це був тільки цирк. Моргана навіть занадто слухняна.
Я коротко пояснив йому, як слід поводитися в сідлі, забираю в Колена Мелюзіну й
від’їжджаю трохи вперед. Тома одразу ж рушає за мною. Коли дістаємося до першого
повороту, я переходжу на повільну ступу. Тома наздоганяє мене й мовчки повертає
до мене своє обличчя.
- Тома!
- Що? - питає він, затамувавши подих.
- За наступним поворотом ти перейдеш на рись. За п’ять кілометрів звідси є роздоріжжя з камінним хрестом. Там ти зачекаєш на мене.
Він секунду нічого не розуміє, а тоді про все здогадується. Обличчя його
радісно сяє, і він пускає Моргану учвал. Божевільний! Хоча б звернув на
узбіччя!
Я стримую Мелюзіну, яка й собі хоче перейти на галоп. Я задоволений, що лишився
на самоті, щоб обміркувати своє гостювання в Ла-Році. Всього якихось п’ятнадцять кілометрів од Мальвіля, але вже зовсім інший світ. Інший суспільний
лад. Усі низинні квартали, які не змогла захистити або захистила недостатньо
північна скеля, зруйновані. Три чверті населення загинуло. Голод, неробство,
тиранія. Й до того ж непевність. Місто захищене вкрай погано, незважаючи на
його міцні укріплення. Зброї вистачає, але її не наважуються роздати людям.
Найбагатші в кантоні землі, але, якщо вони і вродять, продукти ділитимуться
несправедливо. Нещасне, голодне місто, шапси якого на те, щоб вижити, мізерні.
Ла-рокців я більше не боюся. Тепер я знаю, що Фюльберові не вдасться підбурити
їх проти мене. Однак мені шкода їх, і я вирішую, що в майбутньому допомагатиму
їм, чим тільки зможу.
Мелюзіна піднімає вуха, нашорошує їх, і тієї ж миті за кілька метрів од мене на
шляху виринає Евеліна.
- Я знала, що зустріну тебе, - каже вона й без будь-якого страху підходить до
Мелюзіни. - Я покинула тих двох. Вони весь час цілуються й нітрохи не зважають
на мене!
Я сміюся й подаю їй руку.
- Сідай сюди, ми зараз під’їдемо до них. Я садовлю її попереду себе в сідло.
- Візьмись ручками за луку сідла. Отак. А тепер притулися до мене.
Я пускаю Мелюзіну риссю й відчуваю, що Евеліна вся тремтить.
- Ну як?
- Трошечки страшно.
- Нічого не бійся! І не напружуйся так. Розслабся!
- Дуже трясе.
Я притискую її до себе, й метрів двісті чи триста ми їдемо мовчки.
- А тепер як?
- Чудово! - відповідає вона тремтячим голосом. - Я - наречена вельможі, який
везе мене до свого замку.
Кажучи це, Евеліна повертає до мене голову. Перегодя веде далі:
- Ти мусиш завоювати Ла-Рок і Курсежак.
- Як завоювати?
- Зі зброєю в руках.
- А що від цього зміниться? - питаю я.
- Ти знищиш мечем Армана та священика й сам станеш королем країни.
Я сміюся.
- Ця програма підходить мені цілком. Особливо “знищувати мечем”.
- Отже, ти згоден? - обертається Евеліна й побожно дивиться на мене.
- Я подумаю.
Мелюзіна починає іржати. Силач, який біжить метрів за тридцять-сорок, одразу ж
відгукується. За поворотом ми бачимо Моргану, яка стоїть, безцеремонно поклавши
морду на голову Тома, а той палко цілує Каті.
- Ой, які вони всі троє смішні! - скрикує Евеліна.
- Емманюелю, - озивається Тома, зиркаючи на мене трохи винуватими очима, - чи
можна мені взяти Каті в своє сідло?
- Ні, не можна.
- А ти ж посадовив Евеліну.
- В неї не та вага й не ті габарити.
За хвилину нас наздоганяє віз. Колен зістрибує на землю, щоб Каті могла сісти
біля бабусі. Вихідці зі “Ставка” неймовірно раді їй, а особливо М’єтта, яка, тільки-но виїхавши з Ла-Рока, знайшла під мішками валізи й,
відкривши їх, упізнала сестрині речі.
- Тома, давай від’їдемо трохи вперед, - кажу я. - Інакше Жаке взагалі не зможе втримати Силача.
Бачиш, як він рветься до кобил?
Коли віз залишається позаду, я переходжу на повільну ступу.
- Емманюелю, - озивається Тома, відсапуючись, ніби він теж біг. - Каті хоче,
щоб ти завтра повінчав нас.
Я вражено дивлюся на нього. Ще ніколи Тома не здавався мені таким вродливим.
Вогонь життя б’є з його очей, ніздрів і напіврозтулених уст. Я недовірливо перепитую:
- Каті хоче, щоб я вас повінчав?
- Еге ж.
- А ти?
Він здивовано дивиться на мене.
- Я, звичайно, теж.
- Але ж ти атеїст.
- Ти теж несправжній священик, - парирує він мій удар.
- Ти тут трохи помиляєшся, - швидко відповідаю я, - Я не самозванець, як
Фюльбер. Мене обрали віруючі. І я сумлінно виконуватиму їхню волю.
Тома дивиться на мене, роззявивши рота.
- Але ж ти також атеїст, - каже він трохи перегодя.
- Ми з тобою ніколи не дискутували з приводу моїх релігійних почуттів, - сухо
відповідаю я. - У всякому разі, вірю я в бога чи не вірю - це не має нічого
спільного з моїми обов’язками.
Тома хвилю мовчить, а тоді питає тремтячим голосом:
- Невже ти відмовишся повінчати нас тільки тому, що я атеїст?
- Ну що ти, навпаки. Ваш шлюб буде дійсним саме тому, що ви його бажаєте. Вас
єднає взаємна воля. - За хвилину додаю: - Можеш бути спокійний, я вас повінчаю.
Хоч це й безглуздя, але я вас повінчаю.
Тома ображено дивиться на мене.
- Чому?
- Бо Каті додержується традицій старого світу й прагне з тобою повінчатися, хоч
і зовсім не збирається бути тобі вірною дружиною.
- Ти вважаєш, що вона буде мене зраджувати? - питає Тома більше з острахом, ніж
з іронією.
- Ти добре знаєш мою точку зору: в общині, де є лише дві жінки на шістьох
чоловіків, моногамія неможлива.
Западає мовчанка.
- Каті мені подобається, - каже Тома.
- Мені вона теж подобається! І Мейссоньє! Й Коленові, Пейссу, гадаю, теж не
буде до неї байдужий, коли побачить її.
- Я зовсім не це маю на увазі, - каже Тома.
- Ні! Якраз це! Особливо коли зважити, що відтоді, як ти познайомився з нею, не
минуло й двох годин.
Я чекаю відповіді, але Тома, видно, вже втратив бажання сперечатися.
- Коротше кажучи, - сухо питає він, - ти повінчаєш нас чи ні?
- Повінчаю.
Він скупо дякує мені й замикається в собі, наче устриця.
З годину не чути майже ніяких звуків, лише глухе тупотіння кінських копит і
гуркіт воза.
Чому щоразу, коли я знов бачу Мальвіль, у мене так шалено калатає серце? За п’ятсот метрів від надбрамної башти переді мною виростає Пейссу з рушницею за
плечем; він широко усміхається. Я зупиняюся.
- А ти що тут робиш? Що трапилося?
- Сама тільки радість, - усмішка його розпливається ще ширше, і він урочисто
виголошує: - В Рюнах зійшла пшениця.