Мальвіль

У ніч після обрання мене абатом дощ ллє як з відра і довго не дає заснути;
заважає мені не йото шум, а майже егоїстичне почуття вдячності до нього. Я
завжди любив джерельну воду і вважав, що так воно й повинно бути. Але ніщо не
дароване нам назавше, одного чудового дня все може зникнути. Усвідомивши це
лише тепер і знов побачивши воду, я почуваюсь так, ніби я був невиліковно
хворий і раптом почав одужувати.
Я обрав собі цю кімнату за спальню тому, що її висока вікно виходить на схід -
на Рюнн й чудовий замок родини Рузі, що нині лежить у руїнах по той бік долини.
Саме в це вікно наступного дня заглядає сонце й будить мене. Я не вірю своїм
очам. Усе сталося так, як передбачав Пейссу. Я встаю, щосили торсаю, плече
Тома, й ми разом милуємося ранковим сонцем, якого не бачили, вже кілька
місяців.
Я пригадую, одну нічну прогулянку за двадцять п’ять кілометрів, яку здійснили ми з друзями з “Гуртка” на велосипедах за якихось
півтори години, бажаюча дістатися на найвищу точку в департаменті (512 мерів) і
зустріти там схід сонця. Такі мандрівки в п’ятнадцять років робляться з великим захопленням, яке з роками згасає. А шкода.
Ми мусили б приділяти більше уваги своєму життю. Воно не таке довге.
- Ходімо, - звертаюсь я до Тома. - Зараз осідлаємо коней і помилуємося сонцем з
Пужади.
І ми поїхали, не вмиваючись і не снідаючи. Пужада - найвищий пагорок у нашій
місцевості, що височіє над Мальжаком. Я беру Силача, Бурку, як завжди, даю
Тома, бо із Силачем треба бути обережним, а Бурка спокійна.
Ця вранішня прогулянка з Тома на Пужаду запам’яталася мені, хоч на Пужаді нічого особливого й не сталося (там було тільки
сонце й ми), нічого важливого не було сказано - ми й рота не розтулили. І
навіть те, що ми побачили з Пужади, не відзначалося красою: звичайна спалена
місцевість, зруйновані ферми, почорнілі поля, скелети дерев. Але все ж таки над
усім цим сяяло сонце!
Коли ми виїхали на пагорок, сонячний диск уже підбився над обрієм, змінюючи
своє забарвлення з червоного на рожеве, з рожевого на блідо-рожеве. Хоч сонечко
вже добре пригріває, на нього ще можна дивитися, не мружачи очі. Земля,
напившись досхочу води, повсюди парує. Наші коні стоять поряд головами на схід,
ми мовчки чекаємо, коли зникне навколо сонця золотий ореол. Коли це сталося - а
сталося раптово, - кобила й жеребець нашорошили вуха. Бурка навіть боязко
негучно ірже й обертає голову до Силача. Той пощипує їй писок, мовби заспокоює
її. Голова Бурки обернена до мене, й я помічаю, що вона часто кліпає очима.
Тома наставив дашком руку на очі. Я роблю так само. Світло таке сліпуче, що ми
ледве витримуємо його. Розуміємо: воно ріже нам очі тому, що ми прожили два
місяці в напівтемряві, наче в льоху. Нараз діється щось незрозуміле. Груди в
мене розширюються. Я ледь вдихаю повітря. У мене складається враження, що очі
мої розплющуються так широко, як ніколи раніше вони не розплющувалися, й що
разом з ними я сам увесь розкриваюся. Водночас, купаючись у цім промінні, я
почуваюся надзвичайно вільно й легко. Я розвертаю Силача, щоб сонце пригріло
мені спину й потилицю. А щоб сонце рівномірно зігрівало мене зо всіх боків, я
починаю повільним кроком кружляти на вершечку пагорка, й за мною одразу ж
вирушає Бурка, не чекаючи команди Тома. Я дивлюся на землю під ногами. Масна,
змочена дощем, вона більше не схожа на порох. Вона набрала природного вигляду.
Я шукаю навіть свіжу порость і дивлюся на не дуже обгорілі дерева, ніби справді
сподіваюся побачити на них бруньки.
З цієї нагоди ми вирішуємо принести в жертву бичка Принца. В Мальвілі є вже
Геркулес-бик із “Ставка”. Ла-рокці також мають одного бугая. Нема ніякого сенсу
тримати Принца, й оскільки ми збираємося віддати Смуглянку ла-рокцям, а Маркіза
годує двох телят, то Принцесине молоко нам дуже знадобиться.
Принц мав уже понад два місяці, і коли Жаке розібрав його тушу, ми вирішили
половину віддати ларокцям і попросити в них за це цукру й мила. Ми взяли у
подарунок для них два буханці хліба й масла, а також три в’язки мін, щоб розчистити шлях, захаращений стовбурами дерев.
В середу на світанку ми запрягли у воза Силача; в мене стискалося серце, що я
на цілий день кидаю Мальвіль. Колен радів, що побачить свою майстерню, Тома
хотів розвіятися трохи. У всіх нас висіли через плече рушниці.
Люди зі “Ставка” раділи, що знову побачать Каті й дядька Марселя. М’єтта помила волосся й надягла коротеньку сукню з вибивної тканини. Жаке
поголився і підстригся. А Фальвіна нетямилася з радості, що не тільки
побачиться з братом, а й здихається на кілька годин домашніх клопотів і тиранії
Мену.
О восьмій годині ми вже під’їжджали до південної брами Ла-Рока. Й раптом побачили, що невеличкі дверцята,
вирізані в брамі, відчинені. Я штовхнув їх, відсунув засуви й розчахнув обидві
стулки брами. Зайшов на майдан, але ніде ані душі. Гукаю. Ніхто не відповідає.
Щоправда, брама стоїть у долішній частині спаленого й зруйнованого міста, отож
не дивно, що тут нікого нема. Але те, що брама не охороняється й навіть не
замкнена, свідчить про самозаспокоєність Фюльбера.
Ла-Рок - невеличке містечко, що притулилося до скелі, а з боку долини його
захищають фортечні мури.
Коли входиш у південну браму, перед тобою відкривається цілий лабіринт вузьких
вуличок. Головна вулиця лише трошки ширша від інших, і головною її називають
через крамнички й ремісницькі майстерні, які стоять обабіч неї. Цю вулицю
називають ще “Путівцем”.
Головна вулиця круто здіймається аж до порталу замку, декорованого, величного,
але без надбрамної башти, галерей і бійниць - ці “захисні прибудови” в пізнішу
епоху, коли він споруджувався, були вже не в моді.
Силачеві копита й колеса воза оглушливо гуркочуть на бруківці головної вулиці.
У вікнах починають з’являтися людські обличчя. Я наказую Жаке зупинитися біля м’ясної крамнички Лянуайя, щоб занести туди половину бичка. З дверей тієї ж миті
повагом починають виходити люди.
Вони здаються мені змарнілими й надто упередженими. Я сподівався на радісну
зустріч. І хоч у їхніх очах з’являється блиск, коли Жаке завдає собі на плечі половину Принца й за допомогою
Лянуайя чіпляє його на гак, цей блиск у ту ж мить згасав. Те саме відбувається,
коли я беру два буханці хліба та масло і віддаю їх Лянуайю, який бере все це а
якимсь ваганням і трохи злякано, а жителі Ла-Рока, оточивши нас, пильно
дивляться на хліб сповненими смутку очима.
- Ти даєш нам усе ще задарма? - різким голосом запитує мене.
Марсель Фальвін, який вивільнився з обіймів сестри та племінниці ж наближається
до мене, розмахуючи своїм шкіряним фартухом.
Мене дивує його войовничий тон, і я вражено дивлюся на нього. Знаю його давно,
але найчастіше бачився з ним у його майстерні, де вш лагодив взуття. Йому років
шістдесят, вії лжсуватии, чорноокий, на правій ніздрі великого шєа бородавка.
Але найбільше меш вражає контраст між його куцими, кривими ногами і
богатирськими плечима.
- Так, - відповідаю я, - вам усім.
- У такому разі, - каже Марсель рішучим голосом, обернувшись до Лянуайя, - не
варто чекати. Діли негайна Починай із хліба.
- Не знаю, чи панотгеніь схвалить це, - зауважує Фабрелятр. - Краще почекаймо.
Фабрелятр - торговець залізним товаром. Високий,, як тичка, з блідим, брезклим
обличчям, маленькою щіточкою посивілих вусиків, очі його безперестану кліпають
за окулярами в залізній оправі.
- Ми залишимо його частку, - махав рукою Марсель, навіть не глянувши на нього.
- А також частку Армана, Газеля й Жозефи. Можете бути певні, ми нікого не
скривдимо. Ну, Лжнуайю, того ти, до дідька, гаєшся?
- Не треба лаятися, - владним тоном мовить Фабрелятр.
Западає мовчанка. Лянуаш, молодик років двадцяти п’яти, такий же дебелий, як Жаке, а повними щоками й чесними очима, дивиться на
мене, ніби просить, щоб ж висловив свою думку. Наскільки я розумію, він зтодеж
з Марселем, але не наважується знехтувати думку Фабрелятра.
Нас оточує осіб двадцять. Обличічя одних мені знайомі, інших ні, але з усіх
очей на мене дивиться голод, страх і смуток. Перш ніж утрутитися в суперечку, я
вирішую хвильку почекати, щоб краще зрозуміти ситуацію.
Якийсь чоловік виходить раптом уперед. Це - Пімон. Він тримав крамницю по
продажу тютюну, паперу й газет, Я добре знаю його, але ще краще знайома мені
його дружина Аньєса.
- Відкладати ж поділ немає рації, - каже він напруженим, як струна, голосом. -
Ми гарантуємо, що він буде справедливий.
- І все-таки краще зачекати, - сухо мовить Фабрелятр, кліпаючи сташяа за
сясельнвми окулярів у залізній оправі.
Я помічаю, що ні Пімон, ні Марсель, ні Лену ай не дивляться на Фабрелятр а,
коли той говорить, а також те, що Марсель, хоч він запальний і неврівноваженяй,
те огризнувся, коли Фабрелятр прилюдно присоромив його за лайку. Побачивши
голодні очі, якими юрба дивиться на хлібини, я доходжу висновку, що вона
схвалює негайний поділ. Та, крім Марселя й Шмона, ніхто не насмілюється щось
сказати. Брезклий, насуплений Фабрелятр тримав в страху двадцять душ!
- Та що там, починай, - звертається рантом місцевою говіркою старий Пужее до
Лянуайя, і я зразу ж переконуюся, що Фабрелятр не розуміє йото, - діли, голубе,
бо в мене вже аж слинка жотиться, такий гарний цей хлібі - каже старий Пужес
жартівливим тоном ї сміється.
Але його ніхто не підтримує. Западав мовчанка. Лянуай дивиться на мене, а
відтак зиркає на темно-зелений портал замку, ніби побоюється, що брама ось-ось
розчахнеться.
Я розумію, що настав час утрутитися мені.
- Годі сперечатися? - кажу я, весело посміхаючись. - Ви з дрібниці зробите цілу
історію! Мені здається, що коли вже ви потрапили в таку безвихідь, то не
лишається нічого іншого, як вирішити справу більшістю голосів присутніх тут
людей. Ну, то як, - підвищую я голос, - хто за негайний поділ?
На якусь хвильку всі ціпеніють. Відтак Марсель і Пімон підносять руки. Марсель
рішуче, а Пімон повільніше, проте цілком упевнено. Лянуай зніяковіло опускає
очі. За хвилину старий Пужес ступав крок уперед і піднімає вгору вказівний
палець, по-змовницькому дивлячись на мене, але не наважується відірвати його
від грудей, щоб не побачив Фабрелятр, який стоїть позаду нього. Мені стає
соромно за цю його невеличку хитрість. І я не рахую його голос.
- Двоє “за”, - констатую я, не даючи йому змоги запротестувати. - А тепер, хто
проти?
Тільки один Фабрелятр піднімає палець, і Марсель шкірить зуби, зиркаючи на
нього. Глумливо посміхається й Пімон.
- Хто утримався?
Ніхто не ворухнеться. Я окидаю очима цих людей. Неймовірно - вони не
наважуються навіть утриматись!
- Двома голосами проти одного проголосовано за негайний поділ, - кажу я
байдужим тоном. - Поділ провадитиметься під контролем дарувальників.
Відповідальні за це Тома й Шаке.
Тома, який жваво розмовляв з Каті (детальніше про неї я розповім пізніше),
виходить уперед, за ним ступає Жаке. Натовп покірно розступається, пропускаючи
їх до Лянуайєвої крамнички. Я кидаю погляд на спантеличеного Фабрелятра.
Мабуть, він скаженіє в душі, що погодився з моєю пропозицією про голосування й
навіть сам голосував, викривши в такий спосіб своє нутро. Я розумію, що цей
простачок діє з наказу інших.
Лянуай охоче береться до роботи, й саме в ту хвилину, коли він починає
розрізати буханці хліба, я помічаю Аньєсу з немовлям на руках, яка стоїть
осторонь, залишивши в черзі чоловіка. Вона помітно змарніла, але така ж гарна,
як і колись. Її біляве волосся виблискує на сонці, світло-карі очі здаються
голубими. Я рушаю до неї. Відчуваю, що в мені прокидається давня пристрасть. А
вона дивиться на мене сумними очима, ніби промовляє: “От бачиш, сердешний
Емманюелю, якби ти був трохи рішучіший десять років тому, я б сьогодні була у
Мальвілі”. - “Так. Це теж промах, і я часто думаю про нього”. Я гладжу щічку
дитинці, яка могла б бути моєю. Аньєса каже, що це дівчинка і що їй скоро буде
вже вісім місяців.
- Чи правда це, Аньєсо, що ти не віддала б свою маленьку донечку до Мальвіля,
якби ми не дали корову Ла-Року?
Вона вражено дивиться на мене.
- Хто тобі це сказав? У нас і мови не було про це.
- Сама знаєш хто.
- Він! - каже вона, тамуючи гнів. Але я помічаю, що вона також стишує голос.
У цю хвилину я бачу, як Фабрелятр поволі віддаляється до зеленого порталу.
- Пане Фабрелятр! - гукаю я.
Він зупиняється, обертається до мене, й усі ла-рокці пильно дивляться на
нього.
- Пане Фабрелятр, - весело всміхаюсь я, прямуючи до нього, - мені здається, що
вам не слід би йти звідси, поки тут не скінчиться поділ.
Далі посміхаючись, я беру його під руку, щоб він навіть не встиг зреагувати на
мої слова, й кажу байдужим тоном:
- Не треба будити Фюльбера. Самі знаєте, що в нього здоров’я погане. Йому потрібно спати довго.
Я відчуваю, як його брезкла, зовсім без м’язів рука боязко тремтить, і, не випускаючи її, веду повільним кроком
Фабрелятра до крамнички.
- Та все ж треба попередити пана священика про ваш приїзд, - відповідає він
безбарвним голосом.
- Не поспішайте, пане Фабрелятр. Зараз лише пів на дев’яту! Йдіть допомагати Тома роздати порції ларокцям.
І ця висока жердина підкоряється мені! Цей Фабрелятр такий дурний, що сам бере
участь у поділі, проти якого він щойно голосував. Марсель, схрестивши руки на
своєму фартусі, іронічно посміхається, але, крім Пімона, більше ніхто не
зважується посміхнутися. Мені трохи соромно дивитися тепер на Пімона після тих
своїх думок, коли я дивився на його дружину.
Я хотів підійти до Каті, але мені перетнув шлях старий Пужес. Я знаю його
добре. Якщо мене не зраджує пам’ять, йому недавно сповнилося сімдесят п’ять років. Він низенького зросту, худий, зовсім лисий, беззубий, до того ж не
дуже беручкий до праці. Єдине, чим він може пишатися, - це його білі, трохи
жовтуваті, на галльський зразок підкручені вуса. Я гадаю, що він таки пишається
ними, бо раз по раз, лукаво посміхаючись, їх підкручує.
Колись давно я зустрів його в Мальжаку, й він, бувши в доброму гуморі, сказав
мені:
- Я, Емманюелю, на вигляд не дуже примітний, але хитрощів мені не треба
позичати ні в кого. Я всіх своїх недоброзичливців круг пальця обвів. Насамперед
зробив усе для того, щоб звести з цього світу свою дружину. Це було головне. Ти
ж знаєш, вона ж гадючка була. Потім, коли мені сповнилося шістдесят п’ять років, я кинув хліборобську справу й продав свою ферму за довічну ренту. А
тепер спокійнісінько живу собі в Ла-Році, одержуючи грошики. Як той казав, живу
собі за чужий рахунок. Це просто здорово! Десять років я вже так живу! І це ще
не кінець. Адже я помру не раніше як у дев’яносто років. Стільки прожив мій татусь. Ще п’ятнадцять років мені залишилося такого райського життя! А тим, що купили в мене
ферму, платити!
Я зустрічався з вусатим Пужесом в Мальжаку тому, що він майже кожного дня,
навіть у сніговицю, долав на велосипеді п’ятнадцять кілометрів, які відділяють Ла-Рок від Мальжака, щоб винити дві
склянки білого вина в шинку, який до пізньої ночі не зачиняла Аделаїда. Він пив
тільки дві склянки, не більше. Одну за гроші, а другою частувала Аделаїда, дуже
щира дівчина до своїх завсідників. І Пужес використовував це. Але безкоштовну
склянку він пив дуже довго.
- Як це трапилося, - запитує Пужес, підкручуючи вуса й лукаво позираючи на
мене, - що ти не зарахував мого голосу?
- Я не побачив тебе, - посміхаюсь я. - Мабуть, ти не дуже високо підняв руку.
Наступного разу будь рішучішим.
- Усе ж таки, - відводить він мене вбік, - я голосував “за”. Я не погоджуюся з
тим, що тут твориться.
- Мабуть, тобі бракує прогулянок на велосипеді та двох склянок білого в
Мальжаку, - чемно мовлю я.
Він дивиться на мене, похитуючи головою.
- Прогулянок мені не бракує. Емманюелю, ти не повіриш, але, як і раніше, я
щодня їжджу департаментським шляхом на велосипеді. Це скорше тому, що в мене
більше немає ніякого іншого дозвілля. Бо я не можу просити, щоб оті негідники з
замку дали мені хоч наперсток вина, - веде він далі зі стриманим гнівом.
- Слухай-но, - кажу я місцевою говіркою, - а чому б тобі тепер, коли шлях
розчищено, час від часу не приїздити до Мальвіля? Мену не вимагатиме з тебе
плати за склянку червоного вина, яке набагато смачніше, ніж Аделаїдине біле.
- О, я не відмовлюся. Який ти добрий, Емманюелю! І я не розповім про це нікому,
щоб не знайшовся ще хтось, хто схотів би цим зловживати!
Потім Пужес по-дружньому плеще мене по руці, посміхається, підморгує й
підкручує вуса, в такий спосіб віддячуючи мені за те вино, яке вип’є в мене. Ми розлучаємося задоволені - він тому, що знайшов ще одну змогу
поживитися за чужий рахунок, а я тому, що налагодив постійний і таємний зв’язок з Ла-Роком.
Поділ у Лянуайєвій крамниці тим часом наближається до кінця. Одержавши свою
частку хліба й масла, люди поспішають додому, мовби побоюючись, що в останню
хвилину хтось може це в них відібрати.
- А тепер, - звертаюсь я до Лянуайя, - не зволікай і діли м’ясо.
- Але це забере багато часу, - відповідає Лянуай.
- Все одно починай.
Він дивиться на мене, - гарний молодик, такий дужий і такий боязкий, - тоді
відрізав половину м’яса, кидає його на столик і починає гострити ножа. В крамничці залишилися
тільки Марсель, Тома, Каті і якась дівчина, котру Каті тримає за руку. Жаке
пішов допомагати Коленові, який вантажить на Путівці своє залізяччя на воза.
Про Смуглянку, хоч як це дивно, всі забули, побачивши буханці хліба, а вона
стоїть, прив’язана до кільця праворуч зеленого порталу, встромивши писок у в’язку сіна, що її завбачливо прихопив із собою Жаке.
Нарешті я можу докладно змалювати Каті. Вона набагато вища й не така повна, як
М’єтта, мабуть, регулярно читала жіночі журнали, які пропагують худорлявість. У
неї, як і в сестри, трохи завеликі ніс і підборіддя, гарні чорні очі, але зайве
підмальовані губи й не таке густе, але добре викладене волосся. Вона в джинсах,
які щільно облягають її, барвистій блузці, талія перехоплена широким поясом із
золотою пряжкою, а в вухах, на шиї, зап’ясті й пальцях безліч найвигадливіших коштовних прикрас. Здається, вона щойно
зійшла зі сторінок журналу “Мадмуазель аж тандр”.
У Каті, на мою думку, не такий лагідний погляд, як у М’єтти, але, мабуть, сповнений дійовішої статевої агресивності, бо за кілька
хвилин він зачарував Тома, який заціпенів перед нею. Каті, певне, зробила свій
вибір що в ту хвилину, коли ми злазили з воза, і зорить на свого обранця так
пильно, що, на мою думку, він не зможе зостатися байдужим до неї.
- А як тебе звати? - питаю я дівчинку, яку Каті тримає за руку, про яку ми
зовсім забули і яка вже давно стежить за кожним моїм рухом.
- Евеяіна, - відповідає вона, вп’явшись у мене запалими голубими очима; на змарніле її облжччя спадає довге, аж
до самих ліктів, біляве й жорстже волосся. Я беру її попід пахви й піднімаю,
щоб поцілувати. Вона зразу ж охоплює мене ногами й руками й відповідає на мій
поцілунок так щедро, що я аж дивуюсь. Це, мабуть, і є та сирітка, про яку
розповідав Фюльбер.
- Скажи, чи в тебе не знайдеться вільної хвилинки? - обертається до мене
Марсель. - Я хотів би поговорити з тобою в своїй майстерні, доки не поприбігали
оті негідники.
- Охоче, - відповідаю я й обертаюся до Каті й Тома. - Ви підете допомагати
Коленові вантажити воза.
Проте Марсель веде мене не до своєї майстерні, а до маленької їдальні, вікно
якої виходить у невеличкий дворик. Мені зразу впадає в око бузок. Захищений з
усіх боків мурами, він лише трохи присмалився, але не згорів.
- Бачив? - спалахують радістю чорні Марселеві очі. - На моєму бузку є бруньки!
Мій бузок не загинув, він відродиться. Сідай, Емманюелю.
Я сідаю. Евеліна зразу ж хапає мене рученятами за великі пальці й, схрестивши
мої руки собі на грудях, притихає.
- Нема чим пригостити тебе, Емманюелю, - каже Марсель і сідає навпроти мене.
Відтак сумно похитує головою. - Бачив?
- Та бачив.
- Щиро кажучи, тут треба бути справедливим. Попервах Фюльбер відігравав
позитивну роль. То завдяки йому ми поховали загиблих. Він, так би мовити,
навіть вселив у нас відвагу. А потім потроху почав з Арманом брати нас під
ніготь.
- І ви не дали їм відсічі?
- Спершу не хотіли, а коли захотіли, було вже запізно. Люди Фюльберу довіряли.
В нього надзвичайно добре підвішений язик. Він сказав нам: “Треба перенести до
замку всі запаси, які є в бакалійній крамниці, бо її хтось може пограбувати,
довідавшись, що хазяїн загинув”. Це здавалося цілком розумним, і ми так і
зробили. Так само сказав він і з приводу ковбас. А потім черга дійшла до
рушниць. Фюльбер сказав нам: “Не треба тримати вдома рушниці. Люди можуть
перестріляти одне одного. Їх теж слід здати до замку”. І це, скажу я тобі, було
розумно. Бо навіщо нам рушниці, якщо немає дичини? А одного чудового дня ми
побачили, що він має в замку все: фураж, зерно, коней, свиней, ковбасні вироби,
бакалійні товари й рушниці. Я вже не кажу про корову, яку ти нам привів. І
тепер замок видає нам щодня порції. А ті порції не для всіх рівні, розумієш?
Неоднакові вони й кожного дня, бо залежать від ласки господаря. Виходить,
Фюльбер запанував над нами.
- А що робить там Арман?
- Арман - світська влада. Його обов’язок - тероризувати. Фабрелятр забезпечує розвідувальну службу. Він найдурніший
серед них, я гадаю, ти сам у цьому переконався.
- АЖозефа?
- Жозефа - покоївка. Їй уже близько п’ятдесяти, і вродою вона теж не може похвалитися. Проте вона порається не тільки
в господарстві, ти розумієш, що я хочу сказати. З нею в замку живуть Фюльбер,
Арман і Газель. Газель, - провадить Марсель далі, - це той вікарій, якого
Фюльбер має намір послати до тебе, коли належно його обтеше.
-А я думав, що Газель - це жінка...
- Жінка?! - Марсель регоче, і мені приємно, що він сміється, бо раніше завжди
бачив його в майстерні веселим. - Газель - п’ятдесятирічний удівець. І якщо хочеш посміятися, то піди до нього вранці о
десятій і подивись, як він порається по господарству, пов’язавши голову чалмою, щоб у волосся не набилося пороху. Він виконує всяку чорну
роботу тільки за те, що його тримають у замку! Навіть не виходить звідти!
- А все інше як?
- А в усьому іншому він непоганий хлопець. Проте він дуже вірить Фюльберові і
шанує його. Тому раджу тобі, якщо він таки оселиться в Мальвілі, остерігатися
його.
Я вражено дивлюся на Марселя.
- Йому там нічого робити, бо мої друзі обрали мене своїм абатом.
Евеліна випускає мої пальці й злякано дивиться на мене, однак те, що вона
прочитала на моєму обличчі, мабуть, заспокоює її.
Марсель витріщує очі, широко розтуляє рота і трохи згодом починає сміятися.
- Ти ба! Ти точно такий, як твій дядько, - каже він, заїкаючись. - Ох, шкода,
що ти не живеш у Ла-Році! Ти врятував би нас від цього негідника. Еге ж, -
поважно веде він далі, - я теж хотів щось зробити. Але тут можна покластися
хіба що на Пімона. Та й він боїться зачепити священика.
Я мовчки дивлюсь на Марселя. Мабуть, таки дуже тяжка Фюльберова тиранія, якщо
така людина, як Марсель, висловлює такі речі.
- Емманюелю, - каже він, - ти не давав Фюльберові хліба минулої неділі, коли
він їздив до вас?
- Хліба й масла.
- Ми дізналися про це від Жозефи. На щастя, Жозефа дуже балакуча.
- Але ж я дав того буханця для всіх вас.
- Авжеж, я так і зрозумів.
Він розводить перед собою чорними дубленими руками.
- Ось до чого ми дожилися, - каже він. - Якщо завтра Фюльберові захочеться, щоб
ти здох, ти й здохнеш. Хай він тільки запідозрить тебе, що ти не бажаєш ходити
ка месу або сповідатися, й зменшить тобі порцію харчів. О, він не відмовляється
дати тобі її зовсім. Він просто врізає її! Потроху. А якщо ти огризнешся, тоді
до твого дому навідається Арман. Але до мене він не приходить! - веде далі
Марсель. - Арман боїться мене. Через оце.
Марсель дістає з кишені свого сірого фартуха гострого, як бритва, ножа, що ним
вирізає підметки. Він тільки блиснув ножем і знов сховав у кишеню.
- Послухай, Марселю, - кажу я, трохи помовчавши. - Ми давно знайомі з тобою. Ти
знав і мого дядька, який шанував тебе. Якщо маєш бажання перебратися до
Мальвіля з Каті й Евеліною, ми охоче приймемо вас.
- Дякую, - каже Марсель, і на очах у нього бринять сльози, - щиро дякую. Але я
не можу прийняти твою пропозицію з двох причин: по-перше, Фюльбер видав укази.
- Укази?
- Еге ж, уяви собі, він видає укази, причому сам, ні з ким про це не радячись,
і читає їх нам у неділю з кафедри. Перший указ, - я знаю його напам’ять, - гласить: “Приватна власність у Ла-Році скасовується, й усе майно -
будинки, крамниці, продукти й ремісницькі інструменти - переходять до
ла-рокської парафії”.
- Цього не може бути!
- Почекай! Це ще не все. Другий указ: “Жодний житель Ла-Рока не має права
кинути місто без дозволу парафіяльної ради”. А цю раду складають Арман, Газель,
Фабрелятр та він сам!
Я приголомшений. Виходить, обережність, з якою я ставився до Фюльбера, цілком
виправдана. До того ж я чимало наслухався й надивився за ці сорок п’ять хвилин і зміг переконатися: Фюльберів режим не знайде багато захисників,
якщо дійде до війни з нами.
- Парафіяльна рада ніколи не дозволить мені виїхати з міста. Швець завжди
потрібен. Особливо тепер, - веде далі Марсель.
- Начхай на Фюльбера та його укази! - гнівно кажу я. - Іди збирайся в дорогу!
Марсель сумно хитає головою.
- Ні. Якщо хочеш, я скажу тобі про справжню причину: не хочеться кидати
тутешніх людей. О, я знаю, вони не дуже відважні. Але якщо і я піду звідси,
буде ще гірше. Ми з Пімоном бодай трохи стримуємо цих панів. Лишати його самого
не хочу. Бо це для нього скінчиться дуже кепсько. - Марсель на хвилинку
замовкає, відтак провадить далі: - Але якщо ти хочеш узяти Каті й Евеліну, то
бери. Фюльбер якось уже натякав Каті, щоб вона йшла до нього покоївкою. Ти
зрозумів? Я вже не кажу про те, що Арман теж упадає коло неї.
В цю хвилину з вулиці долинають якісь крики, потім до маленької кімнатки,
захекавшись, убігає Каті.
- Ходіть мерщій сюди! Арман задирається з Коленом! - кричить вона з порога й
хутко зникає.
Я швидко біжу за нею. Помітивши, що Марсель хоче бігти за мною, зупиняюсь на
порозі.
- Оскільки ти лишаєшся тут, - кажу йому місцевою говіркою, - тобі краще в це не
втручатися.
Підбігши до воза, я застаю Армана в не дуже приємній нозі. Жаке й Тома скрутили
йому руки. Тома тримає в руці якийсь ключ, а Колен, підстрибуючи, наче півник,
розмахує в нього над головою уламком свинцевої трубки.
- Що тут у вас таке? - сумирно питаю я й стаю між Коленом та Арманом. - Жаке й
Тома, відпустіть Армана! Хай він пояснить, у чому річ.
Тома й Жаке підкоряються. Щиро кажучи, обидва задоволені, що я втрутився, бо,
хоч вони й скрутили Армана, Колен ніяк не наважується оглушити його.
- Це все він, - каже Арман з полегкістю, показуючи на Колена. - Твій товариш
мене образив.
Я дивлюся на нього. Відтоді, як я востаннє бачив його, Арман розповнів. Його
широкі плечі й міцна шия свідчать про те, що сили йому не бракує. До вибуху
бомби він здобув собі тут таку славу, що варто було йому з’явитися десь на танцях, як усі звідти кидалися врозтіч.
- Та невже? А що він тобі такого сказав?
- Він сказав: “Я на тебе чхаю”, - відповідає злопам’ятний Арман. - “Чхаю на тебе й на твій указ”.
- Ти сказав це? - питаю я, повертаючись на закаблуках, і підморгую Коленові.
- Так, - відповідає він, ще не заспокоївшись. - Я сказав це, і...
Я перебиваю його:
- Ти, бачу, погано вихований. Як тобі не соромно? - голосно кажу місцевою
говіркою. - Зараз же проси пробачення. Ми ж приїхали сюди не для того, щоб
когось ображати.
- Гаразд, я беру свої слова назад, - каже Колен, приєднуючись зрештою до моєї
гри. - Але, до речі, - провадить він далі, - Арман теж назвав мене
“курдуплем”.
- Це правда? - обертаюсь я до Армана й окидаю його суворим поглядом.
- Він мене довів, - відповідає той.
- Справа в тому, що “курдупель” набагато гірше, ніж “я чхаю на тебе”. В усякому
разі, ми гості ла-рокського священика, і тобі, Армане, все-таки не варт
переходити межі. Ми привели вам корову, привезли півбичка, два буханці хліба й
кілограм масла, а ти називаєш нас “курду плями”!
- Я його назвав “курдуплем”, а не вас, - каже Арман.
- Ми і він - одне ціле. Тому раджу тобі, Армане, зробити так само, як він, -
забрати свої слова назад.
- Якщо це тебе задовольнить, - неохоче відказує Арман.
- Браво! - вигукую я. - Ну, а тепер, коли ви помирилися й коли можна розмовляти
спокійно, я хочу знати, про що мова. Що це за указ?
Арман починає мені пояснювати.
- І ти, звичайно, - кажу я, коли він замовкає, - хотів застосувати указ
Фюльбера й перешкодити Коленові забрати речі зі своєї майстерні, бо вона,
згідно з указом, належить тепер парафії.
- Саме так, - каже Арман.
- Що ж, голубе, я тебе ні в чому не звинувачую. Ти тільки виконував свій обов’язок.
Арман дивиться на мене з подивом і не без підозри, кліпаючи очима. Я веду далі:
- Але розумієш, Армане, тут є одна заковика. Річ у тому, що в Мальвілі ми також
видали один указ, згідно з яким усе майно, що було колись власністю мешканців
Мальвіля, належить тепер замкові, де б воно не було. Отож Коленова майстерня в
Ла-Році теж належить тепер Мальвілю. Сподіваюсь, ти не будеш заперечувати? -
суворо питаю я Колена.
- Навіть гадки не маю, - відповідає той.
- Так вирішив пан Фюльбср, а не я, - пихато каже Арман.
Я беру його за руку, прагнучи допомогти ввічливо зійти зі сцени.
- Гаразд, ти зараз підеш і поясниш все від мого імені Фюльберові. Водночас
повідомиш його, що ми тут і що вже не рано. А ви, - кидаю через плече Жаке й
Тома, - вантажте далі, поки не надійде нове розпорядження... Не буду тобі
хвалитися, Армане, - з притиском кажу я, коли ми віддалились на кілька кроків,
- але скажу відверто: ти, Армане, припустився серйозної помилки, зачепивши цих
хлопців. Мабуть, не знаєш, що це дуже лихі хлопці, особливо малюк Колен. Я
просто дивуюсь, що він не провалив тобі голову тією залізякою. Розумієш,
звичайно, не за те, що ти забороняв йому забрати начиння з майстерні. А за те,
що ти назвав його “курдуплем”. Колен низенького зросту, і йому дуже не
подобається, коли йому зайвий раз нагадують про це. До того ж ще й кепкують з
нього. О ні, цього він не прощає... Все ж таки, Армане, - веду далі я, міцно
стискаючи йому руку, - не варто Ла-Рокові й Мальвілеві починати війну між собою
за якусь купу залізяччя! Ось уяви собі, що Фюльбер відмовиться визнати право за
Мальвілем на Коленову майстерню й що конфлікт загостриться й тоді ми вдамося до
перестрілки. Правда, безглуздо платити життям за це? До того ж ви не знаєте, чи
ла-рокці воюватимуть, проти нас, хоч ви, можливо, й озброїте їх. У вас такої
певності немає.
- Не розумію, з чого ти це взяв, - зупиняється Арман і пильно дивиться на мене,
весь збліднувши з гніву.
- Тоді озирнися довкола себе, голубе мій. Ви своєю сваркою зчинили чималий
галас. Але подивися! Подивись! Ні душі на вулиці! - Я посміхаюсь. - Можна
сказати, що ла-рокці просто на крилах прилетіли тобі на допомогу, коли мої
хлопці накинулися на тебе.
Я замовкаю, даю змогу йому проковтнути цей кухоль жовчі, й він мовчки ковтає
його, не відкидаючи мого прихованого ультиматуму.
- Ну гаразд, - кажу я згодом. - Мені треба йти. Сподіваюсь, Армане, ти
розтлумачиш Фюльберові, яке склалося становище.
- Спробую, - відповідає Арман, силкуючись приховати свою образу.