Мальвіль

Після сніданку, поки Фюльбер у “своїй” кімнаті сповідає грішників, я йду до
“Материнства”, щоб осідлати Силача Й привчити його носити на собі вершника. Всі
мої зусилля майже намарні - Силач звик ходити тільки в упряжці і йому далеко ще
до пристойного верхового коня. Рот у нього мало чутливий, він реагує на мої
команди тільки тоді, коли йому заманеться, й зупинити його дуже важко. Мені
також незручно сидіти на його широкій спині, і я змушений широко розкидати
ноги. Взагалі цей Силач такий неповороткий, що мені здається, коли сиджу на
ньому, ніби я середньовічний лицар. Бракує мені лише обладунку. Я певен, що цей
велетенський жеребець здатний носити вдвічі або втричі більшу вагу, ніж моя.
Він дуже сильний, а коли мчить галопом, у мене враження, мовби я йду в атаку.
У “Материнстві” я застаю Жаке й Момо, які вичищають із стійл, і, заходившись
сідлати Силача, завважую, що Момо настелив вдвічі більше соломи під Любоньку,
ніж під інших двох кобил. Він не скривдив останніх, просто зайве кинув під
Любоньку. Я сварюся на Момо, примушую його забрати назад половину підстилки.
Картаючи Момо, як і щоранку, я йду до стійл перевірити роботу автонапувалок.
Нам пощастило, що вода надходить до Мальвіля самопливом; якби ми розраховували
на роботу насоса, то після дня “Д”, коли зникла електрика, назавжди зосталися б
без води.
Коли я входжу до Бурчиного стійла, як завжди, вона починає пустувати: штовхає
мене в спину головою, кладе вогкі ніздрі мені на потилицю й починає пощипувати
зубами рукав. Якби вона мала руки, то, мабуть, лоскотала б мене. Одночасно
краєчком ока вона стежить за куркою, яка ввійшла до стійла в дверці, що їх я
лишив відчиненими. На щастя, я раніше вгледів курку й, перш ніж Бурка
намірилася хвнцьнути її копитом, б’ю кобилу по крупу, а ногою відфутболюю нещасну курку, яка, гублячи пір’я, пурхає до дверей.
Я дивлюся на Фюльберового сірого віслюка і на відро з водою, бо він стоїть у
тому єдиному стійлі, де немає автонапувалки. Коли віслюк напився, я беру в
пригорщу старої рукавички трохи ячменю, але цієї миті - як вона здогадалася, що
в мене в руці зерно, й де переховувалася досі? - сам не знаю звідки з’являється наша ворона і б’є крильми біля моїх ніг. Обачно зробивши коло довкруж мене в своїй улюбленій
позі старого скупого горбаня із закладеними назад руками, вона злітає вгору,
сідає мені на ліве плече й починає дзьобати мою долото, ні на хвилину не
спускаючи з мене свого жвавого ока. Попоївши, вона не злітає з мого плеча
навіть тоді, коли я йду сідлати Силача. Ворона не боїться Силача, але ніколи не
наважується заходити до стійла Бурки. Й тут я знову дивуюся: звідки ворона
знає, що Бурка лагідна з людьми й вороже ставиться до птахів?
Коли я пораюся біля Силача (ворона прогулюється по його широкій спині),
приходить Мену доїти Смуглянку й з сусіднього стійла, навіть не бачачи мене,
скаржиться, що їй ніхто не допомагає. Я кажу їй, що Фальвіна й М’єтта не можуть одночасно мити й витирати посуд, який зостався немитим після
вчорашньої вечері, й доїти корову; до речі, набагато буде краще, коли корову
доїтимуть одні й ті самі руки. Після цього зауваження западає тиша, потім у
стійлі Мену лунає лайливе й нерозбірливе бурмотіння, в якому я ловлю лише слова
“пристрасть”, “гарна повія” і “сідниці”, що дозволяє мені збагнути загальний
зміст.
Я мовчу, а Мену висловлює інші претензії: що Фальвіна в моїй присутності вдає,
ніби їсть неохоче, зате наїдається досхочу, коли зостається на самоті (я
запитую себе, як це їй вдається, адже Мену все замикає на ключ). Потім Мену
каже мені, що в нас незабаром скінчиться мило й цукор, тож треба буде попросити
в Ла-Році, коли поведемо туди корову. Відтак, повернувшись до своєї улюбленої
теми - про близьку Фальвінину смерть, Мену наперед описує мені її: мовляв,
Фальвіна просто задушиться через свою ненажерливість.
Я виводжу осідланого Силача зі стійла й бачу, що до нас іде Фальвіна, Мену
прикушує язика. В сусідньому стійлі все чув Жаке, але я знаю: він нічого не
розповість бабусі. Й ось справді Фальвіна швиденько прямує до мене, бажаючи
показати переді мною свій запал до праці й перекинутися кількома словами, доки
я ще не сів на коня. Привітавшись, вона нарікає на погоду, я підтримую її.
Після вибуху бомби небо сіре й холодне, не було ще жодного дощу, жодного
сонячного промінчика. “Якщо ш так триватиме далі, все загине”, - мовить
Фальвіна. Слова ці даремні, бо всі ми думаємо по сто разів на день про сонце,
якого не бачимо, й про дощ, який не випадає. Це наш постійний страх після дня
події.
Цієї миті з’являється Мену й грубим тоном наказує Фальвіні йти доїти корову.
- Я подоїла вже Смуглянку, - каже Мену таким самим тоном, - лишилася Принцеса.
Й затям, що від неї треба доїти не більше двох-трьох літрів, щоб залишилося
щось ссати й Принцеві. А я йду сповідатися до Фюльбера.
І вона, худа й гоноровита, йде. Я дивлюся, як віддаляється ця крихітна, дуже
крихітна істота, швидко дрібочучи ніжками, до головної башти, й міркую собі:
про які свої гріхи розповість Мену Фюльберові? Певний, що про свої грубощі з
Фальвіною й не згадає.
Фальвіна, важко дихаючи, так само, як і я, дивиться вслід Мену, а згодом каже:
- Коли подумаєш, то Мену занадто вже малесенька. Важить вона не більше сорока
кілограмів, їй далеко до мене. У неї зовсім нема тіла. Уявити тільки, якщо
раптом вона захворіє й лікар (який лікар?) припише їй дієту, де в неї
візьметься сила, щоб жити? Крім того, вона вже не молода. Вона старша за мене
на шість років, а шість років у нашому віці багато важать. Я не хотіла тобі,
Емманюелю, казати, але відтоді, як я в Мальвілі, мені здається, що вона ще
більше подалася. Стала дуже неуважна. Запам’ятай, що я кажу тобі: вона збожеволіє. Іноді зав’язую з нею розмову, але бачу, що вона нічого не втямить і не відповідає мені.
Слухаючи Фальвіну, я вдаю, що хочу трохи розім’яти Силача, перш ніж сісти на нього, й відводжу Фальвіну вбік.
- А я не збожеволію, - каже Фальвіна.
Уже не вперше кожна з цих старушенцій говорить мені про смерть іншої. Спочатку
це розважало мене. А тепер засмучує. Я думаю про те, що людина - дивне
створіння, яке так легко бажає смерті своєму ближньому.
Коли я йду знову від надбрамної башти до другої загорожі, тримаючи за вуздечку
Силача, а Фальвіна, засапавшись, силкується не відставати, бачу, як М’єтта переходить через звідний міст і простує до мене. З відстані сорока метрів,
що розділяє нас, дуже зручно розгледіти її. Вона в полатаній, вицвілій, але
чистенькій блузці, в коротенькій, також полатаній синій шерстяній спідничці,
з-під якої визирають її голі коліна, взута вона в чорні гумові чобітки. Гомілки
й передпліччя рук оголені в неї. М’єтта не мерзлячка, а я ледве зігріваюся в старих кавалерійських штанях і
пуловері з відкритим коміром. Розкішне, схоже на бабусине, але дуже чорне
волосся спадає їй на плечі, а лагідні очі, світячись тваринною невинністю,
замилувано дивляться на мене; коли вона наближається до мене й цілує в обидві
щоки, притискається всім тілом - цим вона втішає не себе, а мене. Я вдячний їй
за цю великодушність, бо знаю, як і всі мої товариші, що М’єтта не схильна до любострастя. Певен, якби нам вдалося заглянути в її наївну
душу, то ми зрозуміли б, що її дивує та пристрасть, яка спонукає чоловіків
обіймати жінок.
Фальвіна незграбно йде від нас, і тепер М’єтта починає пестити Силача. Мимохідь я завважую, звичайно, не без заздрощів,
що вона цілує його в губи, чого ніколи не робить з чоловіками. Скінчивши
пестощі, вона стає переді мною й починає жестикулювати. Вона розповідає мені,
що той (косі очі, схрещені руки) й вона (великим пальцем тицяє себе в груди),
як і здогадувалася наперед (указівний палець лягає їй на чоло), кохалися (жест,
що його описати неможливо). Це її обурює (з огидою кривиться), особливо він
(схрещені руки), але найбільше її обурює те (знову кривиться), що він (косі
очі, схрещені руки) запропонував їй (витягує обидві руки долонями вгору) піти з
ним (ногами вдає, що йде) до Ла-Рока (показує рукою в далечінь), щоб бути йому
за покоївку (вдає, що щось чистить і пере). Яке шахрайство! (Кладе на стегна
кулаки, супить брови, з огидою копилить губу, ногами топче уявну гадюку). Вона
відмовилася (рішуче хитає головою) й кинула його (трохи відвертається,
неприязно показує спину й ворушить ногами). Чи правильно вона зробила?
Оскільки я, приголомшений Фюльберовою сміливістю, мовчу, вона знов повторює
свій останній жест.
- Авжеж, М’єтто, ти дуже правильно зробила, - кажу я, пірнаючи лівою рукою в її жорстке,
гарне волосся й гладячи їй потилицю, а правою рукою знову примушую ходити
Силача, в якого уривається терпець. Вона одразу ж на льоту, не припиняючи ходи,
кілька разів цілує мене в щоку, тицяючи вустами навмання, й мені навіть
здалося, що зараз М’єтта поцілує мене у вуста, як Силача. Та ні, вона прямує до “Материнства”
допомагати бабусі, звідти виходить Фальвіна, вона котиться, наче куля, до
головної башти, рівномірно похитуючи товстими стегнами.
Мені здається, що Фюльбер передав куті меду й справа для нього обертається
погано. Однак відкидаю ці думки й зосереджуюся на своєму завданні.
Стрибнувши в сідло, ганяю Силача в дворі. До батога майже не вдаюся, бо певен,
що Силачеві од нього зовсім не боляче, однак він удає, що приймає удари батога,
як тяжку образу. За півгодини я вже весь мокрий від поту, стільки довелося
витратити сили, щоб приборкати цю велетенську тварину.
Я стомився. Силач також. Я спішуюсь і веду жеребця до стайні. Раптом звідкілясь
виринає Колен і, зціпивши зуби, входить разом зі мною до стійла. Поки я скидаю
вуздечку й сідло і кладу їх на перегородку, він бере віхоть соломи й люто
починає витирати жеребцеві бік, який вилискує потом. Я витираю з другого боку,
але без люті, кидаючи час від часу погляд на нашого великого стрільця з лука, й
чекаю, коли він нарешті озветься. Чекати мені доводиться не довго. За хвилину
він з гнівом каже, що бачився з Мейссоньє й Тома. Мейссоньє розповів йому, в
кого М’єтта провела цю ніч. Я мовчки слухаю його, а коли він закінчує виливати свій
гнів, намагаюсь заспокоїти. Починаю потерпати за Фюльбера, справа для якого
обертається дуже погано. Може, спробувати якось зам’яти цей скандал і розстатися з ним без галасу?
- Ти бачив Пейссу? - питаю я Колена.
- Ні.
- Якщо побачиш, нічого не кажи йому. Чуєш, не кажи.
Він неохоче погоджується.
Я даю йому легенького штурхана під лопатку й простую до головної башти, щоб
перевдягнутися.
Біля звідного моста зустрічаю заклопотану Мену й зупиняюся. Мену підводить свою
маленьку голову й дивиться на мене блискучими жвавими очима.
- Емманюелю, - мовить вона, - я хотіла розповісти тобі про те, що після сповіді
мені сказав Фюльбер. Він сказав, що турбується про наші душі й що, оскільки ми
справді не зможемо щонеділі ходити до Ла-Рока на месу, бо це надто далеко, він
вважає, що мусить призначити свого вікарія до Мальвіля.
Я вражено дивлюся на неї.
- Я подумала, що це тобі не дуже сподобається і...
Не дуже сподобається! Я добре розумію, що криється за цією турботою й,
заскреготавши зубами, біжу нагору крученими сходами головної башти. Коли я
опиняюся на другому поверсі, одні з двох дверей відчиняються, і з них у
супроводі Пейссу виходить Фюльбер. На площадці стоїть Жаке, чекаючи своєї
черги.
- Добридень, Емманюелю, - холодно вітається Фюльбер. Він уже знає, що я не маю
наміру сповідатися. - Чи зможу я зустрітися з тобою на кілька хвилин перед
месою?
- Чекатиму на тебе в своїй кімнаті, - відповідаю я. - Вона на третьому поверсі,
ота, праворуч.
- Гаразд, - каже Фюльбер.
Моя дещо брутальна відмова зовсім не здивувала його, й він витонченим жестом
запрошує Жаке до кімнати.
- Пейссу, чи не міг би ти мені зробити одну послугу? - питаю я товариша.
- Охоче, - відповідає той.
- Ходімо до сусідньої кімнати, там ти почистиш наші рушниці. Вище голову,
друже! Чіткіше крок!
Ці військові команди йому подобаються, й він охоче їх виконує. Я полегшено
зітхаю. Не тому, що Пейссу почистить рупшиці, - вони вже чисті, - а тому, що
заберу його від друзів. Справа ж і так надто ускладнилася, і я не хочу, щоб іще
й Пейссу завдав мені клопоту.
Зайшовши до себе, я роздягаюсь до пояса. Весь час думаю про майбутню зустріч і
сам себе заспокоюю. Висуваю шухляди й, намагаючись думати про щось інше, з
задоволенням вибираю собі сорочку. Сорочки - це моя слабість, їх у мене понад
дві дюжини - вовняних, бавовняних і поплінових. Мену дбає про них, не дозволяє
“комусь іншому” неохайно випрати їх чи спалити під час прасування.
Не встиг я ще застебнути всі ґудзики, як хтось стукає в двері. Це Фюльбер. Він
заходить, і погляд його падає на висунуті шухляди. Він просить мене дати йому
одну сорочку.
Я задовольняю його прохання, до речі, дуже неохоче. Кожен має свої недоліки, я,
наприклад, люблю свої сорочки. Правда, його сорочка вже не тримається купи, й
він дуже радий, що може скинути її і надягти одну з моїх.
Я пропоную йому крісло біля письмового стола, а сам сідаю на канапу спиною до
вікна.
- Дякую, Емманюелю, за сорочку, - з гідністю каже Фюльбер, застібає комірець,
зав’язує сіру плетену краватку й уважно дивиться на мене, чарівно всміхаючись. Він
досить кмітливий. Навіть хитрий. Мабуть, відчуває, що тут щось не гаразд, що
його наміри опинилися під загрозою й що я являю для нього певну небезпеку: його
очі, наче видовжені антени, обережно обмацують мене.
- Ти дозволиш поставити тобі кілька запитань? - нарешті питає він.
- Будь ласка.
- В Ла-Році мені сказали, що ти без особливої довіри ставився до релігії.
- Це правда. Без особливої довіри.
- І що ти вів не зовсім праведне життя.
Він пом’якшує свою фразу посмішкою, але я не відповідаю на неї.
- А що в Ла-Році розуміють під словами “не зовсім праведне життя”?
- Не зовсім праведне щодо жінок.
Я розмірковую, як найдошкульніше йому відповісти. Але мені не хочеться
сваритись, і я добираю найзагальнішу фразу:
- Ти й сам добре знаєш, Фюльбере, як важко такому крем’язневі, як ти або я, обійтися без жінки.
По цих словах я підводжу очі й дивлюся на нього. Він немов закам’янів. Вдає зовсім байдужого. Навіть занадто байдужого. Бо мав би з огляду на
свою “немилосердну хворобу” запротестувати проти кремезності, яку я йому
приписую.
І раптом він усміхається.
- Емманюелю, тобі не набридло відповідати на мої запитання? Я не хотів би, щоб
ти подумав, ніби всупереч твоїй волі я сповідаю тебе.
Я знову не відповідаю на його посмішку. Поважно, навіть трохи холодно кажу:
- Ні, не набридло.
- Коли ти востаннє був у божому домі?
- Мені було тоді п’ятнадцять років.
- Кажуть, що на тебе дуже впливав твій дядько, який був протестантом.
Мене не заскочиш так зненацька, і я рішуче відкидаю підозру в єресі.
- Дядько мій був протестант. А я - католик.
- Однак ти охолов до релігії.
- Так, але це було колись.
- А тепер?
- Ти сам це знаєш.
Ці слова я вимовляю досить різко, і його гарні косі очі здивовано кліпають.
- Емманюелю, - каже він гортанним голосом, - якщо ти натякаєш на своє читання
“Старого завіту”, то я мушу сказати тобі, що, цілком визнаючи чистоту твоїх
намірів, не думаю, що це читання таке вже приємяе для твоїх товаришів.
- Вони мене самі попросили.
- Знаю, - каже він неаадоволено.
Я мовчу, не прошу навіть пояснення. Втім, я й так усе розумію.
- Я маю намір, - провадить далі Фюльбер, - висвятити в Ла-Році вікарія і з
твого дозволу призначити його в Мальвіль.
Я дивлюся на нього, вдаючи, що мене це приголомшило.
- Але ж, Фюльбере, як ти можеш призначити священика? Ти ж не єпіскоп.
Фюльбер покірливо опускає голову.
- Звісно, за нормальних часів я цього справді не міг робити. Але тепер
обставини змінилися. Церква мусить існувати далі. Бо що буде, коли я раптом
помру, же залишивши наступника?
Це вже таке зухвальство, що я не можу більше стримуватися й посміхаюсь.
- Звичайно, - кажу. - Звичайно. Я розумію, що жина неможливо вступити до
Каорської вищої семінарії разом з Серрюр’є.
І тут він себе видає. Хоч обличчя в нього незворупше, проте в очах на якусь
мить спалахують лють і ненависть, що їх він ледве стримує. Я бачу, що він не
боягуз. І що завжди готовий швидко відповісти навіть на найзухваліший виклик.
- Ти ж знаєш, - провадить він далі надзвичайно спокійно, - що в часи зародження
церкви єпіскопів обирали віруючі на зборах. Керуючись цим, я можу поставити на
голосування віруючих Ла-Рока свого кандидата.
- Мальвіля, - кажу я сухо. - Мальвіля, адже він буде в Мальвілі.
Фюльбер не зважає на мої слова. Намагається знов стати на твердіший грунт.
- Я звернув увагу, - веде вія далі неквапливо, - що ти не приходив сповідатися.
Ти що, взагалі нв визнаєш сповіді?
Знов спроба спіймати меее еа єресі!
- Ну що ти, - бадьоро відповідаю я. - Просто мені особисто сповідь не
допомагає.
- Не допомагає? - вигукує він удавано здивовано.
- Ні.
Оскільки я більш нічого не додаю, він мовить трохи лагідніше:
- Поясни, будь ласка.
- Ну, коли мені навіть відпускають мої гріхи, я все одно картаю себе за них.
- Отже, ти не хочеш сповідатися, - констатує Фюльбер.
- Ні.
- В такому разі я не знаю, чи зможу допустити тебе до святого причастя.
- Чому?
- Ти й сам добре знаєш, - наче батогом, хльостає він своїм приємним голосом, -
що для того, аби одержати причастя, треба, щоб на сумлінні не було й тіні
гріха.
- І все-таки ти трохи перебільшуєш, - кажу я. - До дня події чимало священиків
у Франції не пов’язували причастя зі сповіддю.
- Вони дужа помилялися! - рішуче відповідає Фюльбер.
Він не розуміє моєї мовчанки, але провадить далі:
- Не проси в, мене неможливого, Емманюелю. Як я можу причастити тебе, якщо твоє
сумління не очищено від гріхів?
- Гаразд, у такому разі, - кажу я, дивлячись йому в вічі, - ми помолимось
господові, щоб він простив їх нам. Я проситиму розгрішеяня за ті довгі роки,
протягом яких не визнавав таїнства святої сповіді, а ти - за ніч, яку провів у
Мальвілі.
Це найсидьнішиж удар, якого я можу йому завдати, не почавши сварки. Але,
мабуть, Фюльбер великий нахаба, бо він вдає, шо нічого не почув.
- Помолимось, Емманюелю, - каже він, трохи помовчавши. - Ми ніч і день новшии
молитися. А я, крім усього іншого, молитимуся й за те, щоб ти погодився
прийняти до Мальвіля абата, якого я тобі пришлю.
- Це залежить не тільки від мене, - жваво відповідаю я, - а від нас усіх. Всі
рішення ми ухвалюємо більшістю голосів, і коли я залишаюся в меншості, то
мирюся з цим.
- Знаю, знаю, - каже Фюльбер і підводиться. Глянувши на годинника, додає: - Час
уже подумати про месу.
Я підводжуся й собі і називаю ціну, за яку ми можемо віддати корову в Ла-Рок.
Коли я згадую про рушниці, Фюльбер зиркає на піраміду, яку Мейссоньє поставив у
моїй кімнаті, дивується, що вона порожня, однак мовчить. А коли я кажу про двох
кобил, він невдоволено кривиться.
- Двох? - вигукує він і рвучко повертається до мене всім тілом. - Двох?! Мені
здається, що це занадто, Емманюелю! Двох коней за одну корову? Та ще на додачу
й рушниці. Твої умови здаються мені неприйнятними.
Я холодно відказую:
- Ці умови не мої, а всіх мешканців Мальвіля. Вони учора ввечері їх ухвалили
одностайно, і я не можу нічого змінити. Якщо вони тобі не підходять, то ми
розірвемо угоду.
Мої слова про розрив угоди вражають і приголомшують його. Я дивлюсь на нього й
бачу, що він погодиться. Він не хоче повертатися до Ла-Рока з порожніми руками.
Знову глянувши на годинника, він швидко виходить з моєї кімнати.
Залишившись на самоті, я починаю, як казала моя мати, “чепуритися” на месу.
Скидаю чоботи й кавалерійські штани і надягаю, кажучи словами Мену, “свій
жалобний костюм”. Справді-бо: останнім часом у селі на одне весілля припадало
п’ять похоронів. Край наш вимирав.
Розмовою з Фюльбером я задоволений, хоч і не дуже. Натиск я відбив і поклав
край маневрам. Хоч і не висповідався, проте, певен, він не відмовиться
причастити мене, а тим паче інших.
Обмін корови на двох кобил - один з найбільших успіхів, які можна записати на
мій рахунок. Я впевнений, що Фюльбер віддасть мені обох кобил. Хоч який він
кмітливий, однак він - городянин і не розуміє, що, вимінявши в нього дві кобили
до свого жеребця, я приберу до своїх рук весь транспорт у краї, що я триматиму
монополію на вирощування коней, - найважливішу тяглову й військову силу.
Фюльбер цим значно послабить свої позиції. А я, навпаки, зміцню. І тут, гадаю,
ніщо не стане мені на заваді. Хіба, може, хтось в останню хвилину мене зрадить.
Таку можливість відкидати не слід. Пригадую, якою ненавистю спалахнули в нього
очі, коли я натякнув на його обман і ніч, проведену з М’єттою. Я мусив побити його карту, відкритися, відповісти на шантаж шантажем. Я
знаю: такі люди цього не дарують.
Коли я закінчую пов’язувати краватку, до кімнати вихорем влітає Тома. Щоки в нього палають, він
весь тремтить. Не сказавши ні слова, біжить повз мене до гардероба, виймає
звідти дощовика, шолом мотоцикліста, захисні окуляри, рукавиці й лічильник
Гейгера.
- Куди це ти зібрався?
- Барометр показує на дощ.
- Не може бути! - кажу я, підбігаю до вікна й широко розчахую його.
Небо, яке ще вранці було сіре, раптом покрилося хмарами, що завжди передують
дощу. Однак після вибуху бомби ми так прагнули цього, що я вже сам собі не йму
віри.
- А навіщо тобі це спорядження? - обернувшись, питаю Тома.
- Хочу перевірити, чи дощ не радіоактивний.
Я приголомшено дивлюся на нього й коли, нарешті, добуваю з себе голос, то не
пізнаю його, так він змінився.
- А хіба він може бути радіоактивним? Адже після дня “Д” минуло стільки часу.
- Звичайно. Якщо радіоактивний порох потрапив у стратосферу, то дощ поверне
його на землю. І це буде катастрофа. Вода в нашій водонапірній башті
заразиться, пшениця, яку ти посіяв, також, і навіть ми, якщо потрапимо під цей
дощ. Через кілька місяців, а може й років, ми всі помремо. Це буде наша
повільна смерть.
Губи в мене пересохли від хвилювання. Я не уявляв собі цього; Як і всі в
Мальвілі, я жадав дощу, щоб він змочив землю й відродив на ній життя. І зовсім
не думав, що він, навпаки, через кілька місяців може довершити справу,
розпочату бомбою.
Повільна смерть - жахлива річ. Мене поймає страх. Я не вірю в сатану, однак,
якби вірив у нього, то мимоволі подумав би, що людина - це сатана!
- Треба всім зібратися, - гарячково провадить Тома, - і сказати людям, щоб
ніхто не виходив надвір, коли почнеться дощ.
- А вони вже зібралися, - впевнено кажу я. - У великій залі на месу.
- Тоді ходімо туди, - квапить мене Тома. - Швидше, поки не почався дощ!
Хоч мені зараз не до іронії, але я думаю про те, що Тома таким чином побуває на
месі. Він виходить. Я йду за ним і на сходах другого поверху згадую, що забув
про Пейссу, який у сусідній кімнаті чистить рушниці. Я повертаюся до нього,
коротко пояснюю йому ситуацію, й ми швидко біжимо вниз. Ідучи повз комору на
першому поверсі, я гукаю Мейссоньє, але ніде: не бачу його. Певне, Тома
випередив мене й забрав його а собою. Щодуху біжимо через двір, наближаємося до
великої зали в будиночку, заходимо, й Пейссу грюкає позад мене дверима.
Я зразу ж бачу, що зібралися всі, але розгублено рахую й перераховую присутніх.
Нараховую одинадцять душ, - на одного більше! - тоді ще раз рахую, поки
втямлюю, що одинадцятий - це Фюльбер.
Тома їх уже попередив, і всі дивляться на мене, бліді й мовчазні. Фюльбер,
зовсім блідий, стоїть спиною до вікон, а наші стільці, розставлені двома рядами
біля монастирського столу, повернуті до нього. Не знаю, хто додумався поставити
обабіч маленького портативного вівтаря дві великі свічки, вийняті з бра в
льоху, але це цілком слушна думка, бо надворі темніє з кожною хвилиною й до
зали сочиться таке тьмяне світло, наче настав кінець світу.
У першому ряду біля М’єтти є вільний стілець, але, вже зібравшись сісти на нього, я раптом помічаю,
що ліворуч від мене сидітиме Момо. Спрацьовує звичний рефлекс, і я сідаю в
другому ряду біля Мейссонье. Пейссу, який ішов слідом за мною, сідає біля М’єтти.
Я гадаю, що ми ще ніколи не були такі неуважні на месі, незважаючи на гарний
Фюльберів голос і читання молитви Жаке, який править йому за служку, бо наші
очі з тривогою втупилися у вікна за плечима душпастиря. І раптом по спині в
мене заструмів піт, яз жахом подумав: “А що буде зі скотиною? Нам вистачить
вина. А що питиме скотина, якщо вода в водонапірній башті заразиться? А якщо
радіоактивний пил разом з дощем проникне в глибини землі, хто може гарантувати,
що не буде: отруєно врожай?” Я дивуюся, що Тома ніколи не ділився зі мною
своїми побоюваннями. Я гадав, що єдина природна катастрофа, яка може нам тепер
загрожувати, - це посуха. Однак ніколи не уявляв, собі, що дощ, на який ми
чекали день у день, може принести нам смерть.
Мейссоньє повернув до мене голову, і я прочитав уйоро очах не стільки страх,
скільки подив. О, я добре розумію його! Хоча нам, селянам, доводиться нарікати
на погану погоду, наприклад, на дощовий червень, який гноїть наше сіно, проте
ми знаємо, що дощ - наш друг, він допомагає нам жити, без нього ми не мали б ні
хліба, ні фруктів, ні зелених лук, ні повноводих джерел. І раптом така
неймовірність: дощ може вбити те, що він плекає.
Очі Мейссонье знов прикипають до вікна. Я теж дивлюся туди. В це важко
повірити, однак надворі захмарилось що дужче. Оголений, почорнілий, з трьома
стовбурами дерев на верхівці, пагорб по той бік Рюлів скидається на Голгофу,
повиту сутінками. Тьмяне світло блідим пасмом вирізняє його контури на тлі
чорного неба. Сам пагорб також сіро-антрацитовий, але над ним скупчилися чорні
хмари, серед яких проглядають ледь світліші плями. Ця картина мовби
загіпнотизувала мене. Дивна річ, я не молюсь, не слухаю Фюльбера, але в моїй
свідомості виникає своєрідний зв’язок між тим, що я бачу, і його співом. Я забуваю про Фюльбера, про його
підступи, я чую лише його голос. Цей самозваний священик служить месу
бездоганно, повагом і з почуттям. В ній ідеться про те, що дві тисячі років
тому страх був такий самий, який ми відчуваємо зараз, прикипівши очима до
вікон.
Я певен, що піде дощ, бо хмари надто згустилися й пливуть дуже низько. Хвилини
ітягнутьея нескінченно довго. Він не квапиться! Чекати стає вже несила. Я
зиркаю на Мейссоньє, який сидить поряд мене, я бачу, як на його худорлявій шиї
ходить адамове яблуко. Шото стілець відсунутий трохи назад, і я бачу в профіль
Тома, який облизує пересохлі губи. Я певен, що не тільки в мене по спині
струмує піт і мокріють долоні, а й у всіх присутніх.
Я раптом вловлюю в поважному голосі Фюльбера якийсь розлад, якийсь трепет. Що
ж, у нас із ним є щось спільне. Мені кортить сказати йому про це. Хай би вже
скоріше пішов дощ, який помирив “би нас.
Однак, коли дощ, якого ми чекали, нарешті вперіщив, ми підстрибуємо, мов від
електричного розряду. Западає надзвичайно глибока тиша. Фюльберів голос ще
більше втрачає свою чарівність, стає хрипким і писклявим, але не змовкає. Дощ
періщить у шибки з такою люттю, з такою невгамовністю, що іноді забиває
Фюльберів голос, Та хоч яким приглушеним він здається, я не гублю його зовсім,
чіпляюся за нього, він- та нитка, за яку я тримаюсь у темряві. Бо в залі
потемніло, потемніло, як ніколи раніше, хоча обоє вікон білі від дощу. Зала
освітлюється лише двома великими свічками, полум’я яких тремтить від вітру, що проникає крізь щілини під дверима й у вікнах.
Фюльберова тінь на стіні здається надміру великою. Леза мечів і алебард, які
прикрашають стіну, тьмяно відсвічують. Дощ трохи вщухає, потім вікна освітлює
перша блискавка, на сході, за пагорком, гуркоче трім. Я добре знаю грози в
нашому краю - вони жахливі. Я боюся їх з дитинства. Вирісши, я навчився не
переборювати, а приховувати страх, який вони нагонили на мене. Сьогодні до
цього страху долучається ще й фізичне потрясіння, я насилу вгамовую хвилювання,
коли бачу блискавку, яка освітлює три стовбури дерев на верхівці пагорка, й
чекаю грому. Скажено завиває вітер. Це східний вітер. Він свистить,
провалюючись під напівзруйноване склепіння, де я хотів улаштувати собі кабінет,
без угаву розгойдує двері й вікна, свистить у скелі, жбурляє в шибки дощем,
наче тисячами списів. Здається, що ці списи от-от їх проб’ють. Фюльберові, мабуть, теж так здається, бо я помічаю, що він утягує голову в
плечі й підставляє вітрові спину. Однак у паузах між гуркотом грому я знову чую
його голос.
Я ховаю руки в кишені й весь напружуюсь. Блискавки спалахують дедалі
агресивніше. Грім більше не перекочується, а вибухає. Можна подумати, що
Мальвіль став мішенню, до якої лиховісно прицілюються блискавки, наче
артилерійські снаряди, які падають дедалі ближче до цілі. На чорному небі не
видно більше ні білих зигзагів, ні зламаних стріл, ні вогненних розчерків, але
час од часу в вікнах спалахує холодний сліпучий відблиск, після якого лунає
гучний сухий гуркіт, схожий на вибух снаряда. Вуха ледве витримують цей
пекельний гуркіт. Хочеться кудись забігти, втекти, сховатися. В хвилини
короткого грозового затишшя Фюльберів голос звучить так приглушено, він так
тремтить, що стає схожим на мерехтливе полум’я свічок. Я чую раптом глухий стогін і тільки за хвилину втямлюю, що то стогне
Момо, сховавши свою велику кудлату голову на грудях у Мену, яка затулила її
кістлявими руками.
Несподівано гроза відкочується, поволі замовкає, тимчасом як пориви вітру
набирають небаченої сили. Я намагаюсь трохи розслабитися. Дощ ллє як з відра.
Маленькі шибки залиті водою, наче оглядове скло в авто або корабельний
ілюмінатор, на який хлюпають хвилі. Хтось раптом штовхає мене ліктем. Це
Мейссоньє. Я обертаюся до нього. Мене вражав болісний рух адамового яблука на
його худій шиї, коли він щось мені каже, але я не вловлюю жодного звуку. Тоді я
нахиляюся, майже притуляю вухо до його рота й чую: “Тома хоче поговорити з
тобою”. Я підходжу до Тома й торкаюся його плеча. Він насилу розмикає стиснені
губи й каже мені: “Як тільки дощ перестане, я піду подивитися”. Я схвально
киваю головою й повергаюся на своє місце.
Обоє вікон і далі заливають потоки води, однак, дивна річ, вони здаються
світлішими, ніж раніше. Можна подумати, що нам світить дощова завіса. А за цією
завісою, крім білуватої товщі, не видно анічогісінько. В мене складається таке
враження, ніби невеличку долину Рюнів аж до нашого замку заповнила повінь і
підмиває скелю. З подивом помічаю, як з рук до рук у нас переходить склянка з
вином і тарілка з нарізаним хлібом. Бачу, як п’ють по черзі Тома й Мейссоньє, й нарешті втямлюю: вони, самі того не відаючи,
причащаються. Звичайно, їм приємно змочити собі пересохлий рот ковтком вина.
Але за хвилину вони також, мабуть, це зрозуміли й схаменулися, бо передають
мені склянку й тарілку з хлібом, навіть не торкнувшись його.
Я раптом помічаю, що біля мене стоїть Жаке. Він бачить моє зніяковіння й бере з
моїх рук тарілку. А коли я жадібно підношу до рота склянку, він нахиляється й
каже мені на вухо: “Залиш трохи мені”. Жаке попросив вчасно, я збирався випити
все вино. Коли я напився, він простяг мені тарілку, і, крім своєї скибки хліба,
я хапаю й скибки сусідів. Це чисто захисний рефлекс: я не хочу, щоб Фюльбер
знав, що двоє з нас відмовилися причащатись. Фюльбер цього не побачив, бо мене
затулила від його очей широка Фальвінина спина. Жаке дивиться на мене з наївним
осудом, але я знаю, що він мовчатиме.
Жаке повертається на своє місце. Фюльбер знов починає читати молитву, а Момо
після грозового затишшя більше не стогне й, проковтнувши своє причастя, знов
ховає голову на грудях у Мену. Дивно, але все тут здається мені таким рідним.
Ця велика зала, темряву якої трохи розсівають бліде світло з вікон і дві
велетенські свічки, навіває мені думку про склеп, у якому ми сидимо біля своїх
майбутніх домовин. На гарне чорне М’єттине волосся падає промінець світла, і я раптом зі щемом у серці усвідомлюю,
що її поява серед нас даремна, що М’єтта не відродить життя.
Меса закінчується, але злива не вщухає. Вікна здригаються під могутніми ударами
вітру, проте він не зміг їх відчинити, допоміг лише просочитися воді, яка
розлилася під стіною на вимощеній кахлями підлозі цілими калюжами. Мені раптом
спадає на думку попросити Тома, щоб він підніс до цих калюж лічильник Гейгера.
Але я зразу відкидаю цю думку, бо мені здається, що, коли я прискорю хід подій,
наслідок буде невтішний. Я добре розумію, що це - чистісінький забобон, але
иіддаюся йому. Повернувшись до Мену, спокійним голосом прошу її розпалити
вогонь. Зберігаю зовнішню гідність, опанувавши свій голос, але в душі відчуваю
повну знемогу.
Полум’я стріляє іскрами. Ми всі скупчилиcя біля вогню й мовчимо. За якусь хвилину я,
неспроможний більше терпіти цього мовчання, встаю й починаю ходити сюди й туди
по залі. Вікна буквально заливає дощем, і в мене складається враження, що
Мальвіль опинився у воді й зараз попливе, мов ковчег. Зі страху в голові в мене
з’являються шалені думки. Наприклад, мені хочеться зняти меча зі стіни й
якнайшвидше покласти всьому край, простромивши ним своє тіло, як римський
імператор.
Шквал вітру посилюється, й дощ раптом ущухає. Мабуть, я вже звик до лопотіння
дощу в шибках, бо коли воно змовкає, мене вражає раптова тиша. Я бачу, як
голови всіх повертаються разом до вікон, немовби вони належали одному тулубу.
Тома відходить від гурту й мовчить, навіть не глянувши в мій бік, наближається
до стільця, на якому залишив своє спорядження. Повільно накидає на себе
дощовика, старанно застібав йото, надіває великі захисні окуляри, шолом і
рукавиці. Відтак, узявши лічильник Гейгера й почепивши навушники, простує до
дверей. Великі окуляри, які загуляють майже все обличчя, роблять його схожим на
робота, котрий виконує свою функцію, зовсім не дбаючи про людей. Дощовик і
чоботи на ньому чорні.
Я приєднуюсь до гурту біля вогню, зливаюсь із ним, бо не можу залишатися на
самоті. Вогонь уже ледве жевріє, й ми щузшмося біля нього, повернувшись спиною
до дверей, якими має повернутись Тома й оголосите нам вирок. Момо сидить
навпроти матері й зиркає то на неї, то на мене. Не знаю, що викликають у йото
свідомостіслова “радіоактивний пил”. У всякому разі, він довіряє матері й мені
й тому має всі підстави боятися. Він блідий. Його чорні блискучі очі пильно
дивляться то на неї, то на мене, й він весь тремтить. Ми, дорослі, також
тремтіли б, якби не навчилися володіти собою.
Мої друзі не бліді, вони аж сірі. Мейссоньє й Пейссу сидять згорблені,
похнюпивши голови. За Пейссу сидить також Фюльбер, опустивши очі. Від цього
виснажене його обличчя зовсім утратило ознаки життя, й тепер він, як ніколи
раніше, скидається на труп, Фальвіна й Жаке ворушать губами, мабуть, моляться.
Пригнічений малюк Колон важко дихає. Одна тільки М’єтта здається безтурботною. Вона трохи хвилюється, проте не за себе, а за нас.
По черзі дарує нам підбадьорливі усмішки, які відбиваються від наших свинцевих
облич.
Вітер вщухає, й, оскільки ніхто не мовить жодного слова, западає гнітюча тиша.
Далі все відбувається дуже швидко. З грюкотом відчиняються двері великої зали,
й на порозі з’являється Тама, без шолома й окулярів. Він несамовито кричить тріумфальним
голосом:
- Нічого! Анічогісінько!
Ми всі разом кидаємося до дверей і ледве протискуємося в них. І саме в цю
хвилину знову починається дощ. Він ллє наче з відра, але нам байдуже! За
винятком Фюльбера, який сховався в ніші дверей башти (потім до нього
приєднуються Фальвіна й Мену), ми всі сміємося й викрикуємо під зливаю. Дощ
заливає нас, під ногами вилискують чорні кам’яні плити. Небо сіро-блакитне, подекуди блідо-рожеве. Вже цілих три шсяці не
було воно таким світлим. Нараз М’єтта скидає блузку й підставляє під дощ свій молодий торс, який ніколи не внав
бюстгалтера. Вона сміється, тупає ногами й ходить перевальцем, підкидаючи вгору
волосся. Я певен, ми також танцювали б, якби традиція перших чоловіків не
загинула. А що ми не танцюємо, то починаємо сперечатися.
- Ось побачиш, - кричить Пейссу, - наша пшениця тепер почне рости!
- Самого дощу замало, - відказує Мейссоньє. - Пшениці потрібна ще й сонце.
- Та сонця в тебе буде більше ніж треба! - кричить Пейссу. - Дощ примусить його
визирнути. Як ти та даєш, Жаке? - звертається він до парубка, ляснувши його по
плечу.
Жаке скиває толовою, шшляв, це правда, єоще обов’язково з’явиться, але не наважується відповісти йому такою ж фамільярністю.
- Час би вже! - озивається великий стрілець з лука. - Вже червень, а холоднеча,
наче в березні.
Дощ не вщухає. Після перших хвилин безумства ми всі ховаємося під накриття.
Тільки М’єтта танцює й виспівує, хоч з її вуст не зривається жоден звук, а за кілька
кроків від неї непорушно застиг Момо; він закинув голову назад, роззявив рота й
ловить нівки дощу, які заливають йому обличчя. Час од часу Мену кричить йому,
щоб він ішов геть, бо захворіє (даремно вона хвилюється - в нього залізне
здоров’я), а якщо не піде, то вона надає йому потиличників. Але Момо стоїть за
двадцять метрів від неї й позирає на звідний міст, через який він будь-коли
може накивати п’ятами, й, бувши певен, що мати не зможе покарати його, навіть не відповідає їй.
З насолодою хапає ротом цівки дощу, зиркаючи крадькома на голі М’єттині груди.
- Та дай йому спокій! - втручається Пейссу. - Нічого з ним не станеться! Не
кажу вже про те, що йому й справді слід би скупатися. Не хочу образити тебе,
Мену, але твій син тхне, як кнур. Він, бідолашний, псував мені настрій навіть
під час меси!
- Справа в тому, що я не можу сама помити його, - відповідає Мену. - Сам знаєш,
він занадто сильний.
- Хай йому біс! - вигукує Пейссу й зніяковіло замовкає, кидаючи погляд на
Фюльбера, з яким розмовляє Фальвіна про свого брата, ла-рокського шевця, й про
онуку Каті. - Тепер пригадую! Річ у тім, що цей нечупара не мився з того дня,
коли мене... - він збирався сказати “оглушили”, але вчасно схаменувся. На жаль,
усі ми зрозуміли. Жаке також. І його добродушне обличчя викликає співчуття.
- Йди сюди, Момо! - з безпорадною люттю гукає Мену.
- Ти не заженеш його доти, доки М’єтта прийматиме цей душ! - цілком розумно каже Мейссонье.
Ми всі, крім Мену, сміємося. Вона ж відчуває священний жах селянки перед
оголеним тілом. Міцно стискає губи, а потім каже:
- Все ж таки язичниця ця дівка, отак усім показує свої цицьки.
- Та облиш, - мовить Колен, - тут усі, крім Момо, бачили їх.
Кажучи це, Колен зухвало дивиться на Фюльбера. Але Фюльбер, якого цілком
поглинула Фальвіна, не чує нічого або вдає, що не чує. А коли на мене кидає
запитальний погляд Пейссу, я вирішую трохи прискорити розвиток подій і
поквапити від’їзд Фюльбера. Я гукаю М’єтті, щоб вона йшла до нас, і наказую Мену розвести великий вогонь у каміні.
“Чуєш, Мену, великий вогонь!” Та ви самі розумієте, що тепер вона не думатиме
про ощадливість, коли треба зігріти сина! М’єтта йде до нас, тримаючи в руці блузку, цілком безневинна в своїй грі
(помічаю, що Фюльбер не насмілюється ні осудити її, ні навіть глянути на неї).
Момо одразу ж ступає за нею до будиночка, втішаючи себе думкою, що побачить, як
вона розкладе блузку біля вогню в каміні. Що вона й робить. Ми всі в мокрому
одязі оточили М’єтту й також тулимося до цього пекельного вогню, а думки в наших головах
рояться також майжо пекельні.
М’єтта зиркає на мене й розстелює блузку на низенькому стільчику, бажаючи
звільнити собі руки, щоб розмовляти зі мною. Вона хоче закинути мені докір,
тому відводить мене вбік. Я ступаю за нею. Починається мімічна розмова про те,
що вона приберегла для мене стільця біля себе лід час меси й добре бачила
(пальцем показує навколо ока), що в останню мить я втік у другий ряд (помах
руки, яка зображує рибу, що в останню хвилину змінює напрямок).
Я заспокоюю її. Я втік не через неї, а через Момо, а вона знає добре чому. М’єтта погоджується, що Момо справді... (великим і вказівним пальцями стискає
собі носа). М’єтта дивується з цього. Я розповідаю їй про труднощі, на які ми наштовхуємося,
коли хочемо його помитш М’єтта слухає мене уважно, навіть сміється. Нараз вона стає переді мною, взявшись
у боки й з рішучим виглядом дохитуючи головою, каже мені, що віднині сама
митиме Момо.
Потім Мену нишком запитує мене, чи не повинна вона дати “гостям” щось
перекусити. Я відповідаю їй, що краще почекати від’їзду священика, а поки що хай вона загорне Фюльберові круглого пирога й
кілограм масла для ла-рокців.
Увесь Мальвіль зібрався в надбрамній башті, коли Фюльбер, скориставшись тим, що
дощ перестав, осідлав у дорогу свого сірого віслюка. Прощання відбувається з
повними відтінками. Мейссонье й Тома холодні, як крижина. Колен - на грані
зухвальства. Я теж у великому напруженні, але намагаюся триматися невимушено.
Тільки щиросердні наші дві бабусі й поки що Пейссу та Жаке. М’єтта не підходить, а Фюльбер вдає, що забув про неї. Вона за двадцять кроків
від нас веде запеклу суперечку з Момо. А що вона стоїть до мене спиною, я не
можу бачити її міміки, але те, що вона говорить, очевидно, викликає в Момо
затятий протест. Однак він не перериває розмову, яка йому не до вподоби, що
зробив би з матір’ю або мною. Він прикипів до землі перед нею, наче зачарований, і мені здається,
що його заперечення потроху згасають і вже повторюються не так часто.
Люб’язно усміхаючись, я віддаю Фюльберові затвор від його рушниці. Він ставить його
на місце й закидає рушницю за плече. Фюльбер не втратив спокою й гідності. Перш
ніж сісти на віслюка, він каже мені із зітханням, що пристає на умови, які я
ввсунув, даруючи корову ла-рокській парафії, хоч і вважає їх надто жорстокими.
Я відповідаю йому, що це не моя забаганка, але він сприймає цю заяву із
скептицизмом, який, коли добре подумати, зовсім не дивує мене, бо Фюльбер
тільки-но пристав на мої умови, не порадившись зі своєю паствою. Я не наважуюся
сказати - зі своїми співгромадянами, бо він вів мову від імені парафії, а не
від громади. Безперечно, в Ла-Році вій вирішує все сам і наділяє мене такою
самою владою тут.
Відтак Фюльбер виголошує невеличку промову про цілком очевидний
провіденціальний характер дощу, який приніс нам порятунок тоді, коли ми чекали
загибелі. Промовляючи, він простягає вперед обидві руки й махає ними знизу
вгору - цей жест дуже не подобався мені в Павла VI, а в Фюльбера він взагалі
виглядає карикатурно. Час од часу він зиркає на нас гарними косими очима. Він
запам’ятав наше ставлення до нього й нічого не забуде.
Скінчивши промову й закликавши нас молитися, він нагадує, що має намір прислати
нам вікарія, потім благословляє нас і рушає. Колен негайно зачиняє за ним
важку, ковану браму, зухвало грюкаючи нею. Я ворушу язиком, не вимовляючи
жодного слова. До речі, я не встигаю щось сказати, бо Мену схвильовано
бурмоче:
- А де Момо?
- Не турбуйся, він не загубився, - каже Пейссу. - Але справді - де ж віл може
бути?
- Тільки-но я бачив, як він сперечався з М’єттю біля “Материнства”, - втручаюся я в їхню розмову.
І вже Мену в “Материнстві” гукає:
- Момо! Момо! Але там нема нікого.
- О, я пригадую тепер, - каже Колен, - твій Момо, здається, побіг з М’єттою до звідного моста. Вони трималися за руки. Наче діти.
- Ох, боже між! - вигукує Мену.
Вона також зривається бігти, й ми, заінтриговані, сміючись, біжимо за нею. Й
через те, що все-таки ми любимо Момо, ділимося на групки й починаємо обшук у
замку: хто йде до льоху, хто - на перший поверх будиночка. Раптом я згадую про
М’єттині плани й скрикую:
- Ходімо, Мену! Я зараз покажу тобі, де твій син!
Я веду її до головної башти. Всі йдуть за нами, й, перетнувши на другому
поверсі широку площадку сходів, я зупиняюся біля дверей ванної кімнати,
намагаюся їх відчинити, але вони замкнуті. Я б’ю кулаком у важкі дубові двері.
- Момо, ти там?
- А дамеспо адибо! - відгукується голос Момо.
- Він з М’єттою? - кажу я - Мабуть, не скоро вийде звідти.
- А що вона йому робить? Що вона йому робить? - занепокоєно кричить Мену.
- В усякому разі, - озивається Пейеєу, - вона нічого поганого йому не робить.
Вія голосно регоче, ляскає Жаке по спині й себе по стегнах. І всі наслідують
його приклад. Дивна річ, вони зовсім не відчувають ревнощів до Момо. Момо -
мешканець Мальвіля, не слід про це забувати. Він становить з нами єдине ціле.
Хоч й недоумкуватий трохи, але він наш.
- Вона купає його, - кажу я. - Вона казала мені, що це зробить.
- Ти мав би мене попередити, - а докором мовить Мену, - Я краще його пильнувала
б.
Ми викрикуємо, що вона не стане на заваді М’єтті. Адже Момо тхне, як цап! Усі від того вигражкгь, якщо М’єтта скупає його! Не кажучи вже про те, що він ризикує захворіти! А воші!
- В Момо ніколи не було вошей, - роздратовано відповідає Мену.
Та нікого не переконує своїм обманом. Вона, маленька й бліда, походжає то сюди,
то туди перед дверима, паче курка, що загубила курча. Не зважується в нашій
присутності ні кликати Момо, ні стукати в двері. А втім, надто добре знає, що
він відповість.
- Ох, ці чужинці! - гнівно провадить вона далі. - Першого ж дня я подумала, що
від них нічого доброго не можна сподіватися. Все ж таки християнам невжиточно
під одним дахом з дикунами.
Фальвіна покірно вислуховує ці слова. Вона певна, що вони адресуються саме їй.
Жаке - парубок, Мену не каже йому нічого. М’єтта терпляча. А бідоласі Фальвіні перепадає за всіх.
- Чужинці! - суворо кажу я. - Звідки ти взяла це? Фальвіна ж твоя троюрідна
сестра!
- Нічого собі сестра! - каже Мену, зціливши зуби.
- Ти теж гарна, якщо ти така, - мовлю я діалектом, - Іди краще по чисту білизну
для Момо. Й могла б йому Дати інші штани, бо ці вже суцільне дрантя.
Коли нарешті двері ванної кімнати відчинилися, Колен покликав мене, щоб я йшов
помилуватися дивом.
Момо сидить на сплетеному з лози стільчику в халаті з голубими й жовтими
візерунками, якого я купив напередодні дня події. З веселими очима, усмішкою до
вух Момо весь сяє, а М’єтта стоїть позаду нього й милується справою своїх рук. Момо не впізнати.
Обличчя в нього грає різними барвами, поголений, підстрижений і причесаний, він
поважно сидить на своєму троні, пахнучи парфумами, наче куртизанка, бо М’єтта вилила на нього решту з пляшечки “Шанелі”, яку Біргітта забула в шафі.
Трохи перегодя я веду дуже важливу розмову в своїй кімнаті з Пейссу та Коленом,
потім вони мене залишають і йдуть поблукати в Рюнах. Мабуть, Пейссу плекає
безрозсудну надію, що одразу ж після дощу зійде пшениця. А може, це інстинкт
хлібороба, який після грози просто йде оглянути свої поля. А я чимчикую до
великої зали. Дощ і від’їзд Фюльбера підняли в мене настрій, і я йду до Мену, насвистуючи. Вона сама в
залі, я бачу лише її спину, бо вона зігнулася над якимось банячком.
- Ну, що ти, Мену, готуєш нам смачного?
Вона відповідає, не дивлячись на мене:
- Потім побачиш.
Відтак обертається, скрикує, й очі в неї наливаються слізьми.
- Я прийняла тебе за твого дядька!
Я схвильовано дивлюся на неї.
- Він так само, - каже Мену, - входив до кімнати, насвистуючи, й запитував:
“Ну, що ти, Мену, готуєш нам смачного?” В тебе такий самий голос. Це мені щось
нагадало, - провадить вона далі, - Річ у тім, Емманюелю, що твій дядько був
веселун. Закоханою в життя людиною. Так само, як і ти. Навіть трохи більше, -
додає Мену, згадуючи, що на старість вона стала доброчесною й
женоненависницею.
- Годі тобі, - кажу я, розгадуючи її думки. - Ти не зненавидиш М’єтту тільки за те, що вона помила твого сина. Вона ж не забрала його в тебе.
Вона тобі його лише обшкребла.
- Еге ж, еге ж, - бурмоче Мену.
Раптом мені стає дуже приємно, що Мену повела зі мною мову про дядька й
порівняла мене з ним. А що вже цілий місяць я часто картаю її за те, що вона
цькує Фальвіну, - а це мені здається надмірним, - то зараз усміхаюся їй. Її
вражає моя усмішка, Й вона одвертається від мене. Ця стара таки має серце, хоч
воно в неї сховане десь дуже глибоко.
- Емманюелю, - каже Мену перегодя, - чи можу запитати тебе, чому ти не захотів
сповідатися? Все-таки від сповіді стає легше. Вона очищає.
Я й не гадав, що сьогоднішнього вечора матиму з Мену дискусію на релігійну
тему. Стаю перед вогнем, тримаючи руки в кишенях. Сьогодні день був
незвичайний. Я досі ходжу в “жалобному костюмі”. Почуваю себе майже так само
гідно, як Фюльбер.
- Мену, чи можу я також запитати тебе про деякі речі?
- Авжеж, - відповідає вона, - ти ж знаєш, що ми не соромимося одне одного.
Мену пильно міряє мене поглядом з ніг до голови, тримаючи в руці ополоника.
Вона справді дуже крихітна. Аж занадто. Зате який у неї погляд! Гострий,
проникливий, невгамовний!
- Мену, коли ти сповідалася, чи сказала Фюльберові, то іноді буваєш
несправедлива до Фальвіни?
- Я?! - обурено вигукує вона. - Я несправедлива до Фальвіни? Як це розуміти? Це
вже переходить усілякі межі! Я щодень вимолюю в господа собі місце в раю,
терплячи оцю копицю, - вона зиркає на мене й, ніби раптом засоромившись,
провадить далі: - Еге ж, я несправедлива, але не до Фальвіни, а до Момо! З ним
поводжуся підло! Весь час гримаю на нього, псую йому шиття. І бідоласі в такому
віці навіть стусанів даю! Мені докоряє сумління, хоч я й розповіла про це
Фюльберові, - й суворо додає: - Таке не прощається.
Я сміюсь.
- Чому ти смієшся? - роздратовано запитує вона.
Але цієї миті до великої зали входять дебелий Пейссу і Колен, і їхній прихід
завадив мені відповісти їй. А шкода. Однак при нагоді я скажу Мену, що сповідь
не дуже очистила її.
Цього ж вечора, коли ми гуртом повечеряли й заспокоїлися після від’їзду нашого гостя, біля каміна відбулися збори.
По першому питанню приймаємо ухвалу: в жодному разі не пускати до себе вікарія,
якого нам призначить Фюльбер. Другим питанням на наших зборах були вибори. За
пропозицією Пейссу й Колена мене одностайно обрали мальвільським абатом.