Мальвіль

Фюльбер приніс нам дві добрих звістки. Марсель Фальвін, брат нашої Фальвіни, й
Каті, старша М’єттина сестра, залишилися живі. Коленова майстерня, що на Путівці, також
уціліла.
Не стільки з поваги, скільки задля того, щоб уважно роздивитися його дивне
обличчя, я посадовив гостя за стіл навпроти себе, пересадивши М’єтту й розлучивши її з Пейссу, що його дуже засмутило.
У прибульця було густе чорне волосся. На скронях просвічувалась сивина, м’які кучері спадали на широке чоло, утворюючи своєрідний шолом, а чорні очі
палали любов’ю до життя й лукавістю. На жаль, трохи зміщені вбік зіниці створювали враження,
що він має звичку полохливо косувати очима.
Однак то був не єдиний контраст у Фюльбера. Наприклад, руки. Широкі й могутні,
з вузлуватими пальцями. Роботящі руки, які, здавалося, не належали особі з
таким гарним солоденьким тоном і завченою вимовою.
Під час свого першого обіду за нашим столом Фюльбер скидався на аскета й
хворобливу людину. З самого початку він признався, що “завше жив бідненько”, що
ніколи нічого “не потребував” і що “звик до вбогості”. Згодом він трохи підняв
завісу своєї таємниці. Його “виснажила безнадійна хвороба”, на щастя, не
заразна, і він “однією ногою стояв уже в могилі”. Однак Фюльбер їв за чотирьох
і без угаву гомонів гарним баритоном. Час од часу він зиркав на свою сусідку,
яка сиділа ліворуч. Його цікавість подвоїлася, коли довідався, що вона німа.
З розповіді Фюльбера про своє життя до дня події, - принаймні зовні він дуже
довірявся нам, - випливало, що він об’їздив усю центральну й південно-західну Францію, зупиняючись то в якогось
священика, то в якоїсь дами, то в якихось благочестивих отців ух, і скрізь був
бажаним гостем. День “Д” захопив його в ла-рокського священика, в якого він
прожив цілий тиждень і який на його очах віддав богові душу.
Невже наш друг Фюльбер не мав ні своєї парафії, ні власної домівки? А з чого
він жив? З його слів випливало, що милосердні жінки утримували його матеріально
(цього він не потребував) і засипали його подарунками, сварячись між собою за
нього. Мені видалося, що красень Фюльбер говорив про це не без кокетування й
милувався своїми чарами.
Він був в антрацитового кольору, поношеному, однак досить чистому костюмі,
сорочці з комірцем, не схожим на ті, що їх носять священики, з темно-сірою
плетеною краваткою. Особливо вражав розкішний срібний нагрудний хрест; на мою
думку, жоден священик, хіба що тільки єпіскоп, не зважився б його носити.
- Якщо ти народився в Каорі, - незважаючи на його величність, я вирішив і далі
бути з ним на “ти”, - то, певне, вчився у вищій семінарії?
- Авжеж, - відповів Фюльбер, опустивши важкі повіки на косі очі.
- А в якому році ти вступив туди?
- Ти мене дивуєш! - сказав Фюльбер, не підводячи очей і по-дитячому
всміхаючись. - Адже стільки відтоді минуло часу! Сам бачиш, я вже не молодий, -
кокетливо додав він.
- І все ж таки, - сказав я, - постарайся згадати. Як-не-як, дата вступу до
вищої семінарії багато важить для священика.
- Твоя правда, - поважно відповів Фюльбер. - Це справді велика дата.
Я мовчав, це роздратувало його, і він провадив далі:
- Ну... Це, мабуть, було в п’ятдесят шостому... Так, - підтвердив він, хвилину подумавши, - в п’ятдесят шостому...
- Саме так я й гадав, - радо сказав я. - Ти вступив до Каорської вищої
семінарії разом з моїм приятелем Серрюр’є.
- Справа в тому... що нас там було багато, - ледь усміхнувся Фюльбер, - і я
всіх не знав.
- Але такого типа, як СеррюрЧ не можна не помітити. Метр дев’яносто чотири і рудий, наче його обсмалили.
- Еге ж, звичайно, тепер, коли ти мені описав його...
Фюльбер явно щось замовчував і був дуже радий, коли я попросив його розповісти
нам про Ла-Рок.
- Після вибуху бомби, - почав він сумно, - нам довелось боротися з вельми
скорботним становищем.
Я мимохіть звернув увагу на слово “скорботний”. Я не чув його ніколи й ні від
кого, крім священиків або тих, хто їх передражнює. В них воно майже фаховий
термін.. І, незважаючи на неприємне звучання, це слово, здається, викликає в
них своєрідне задоволення. Я чув, що молоді священики не вживають його. В
такому разі це краще для них. Це слово викликає в мене огиду.
Він, Фюльбер, цьому “вельми скорботному становищу”, яке полягало в тому, що
люди, які вціліли, мусили поховати останки загиблих, просто радів.
Оскільки він не приховав від нас жодної деталі, я, Щоб змінити тему, попросив
його розповісти нам, як живуть люди в Ла-Році.
- І добре, й погано, - відповів він, похитавши головою й повівши меланхолійними
очима навколо столу. - З духовної точки зору, добре, з матеріальної - досить
погано. Щодо духовного життя, - провадив він далі, примруживши очі й кинувши
собі в рот чималий шматок шинки, - то мушу сказати, що я ним дуже задоволений.
На месі завжди буває повно людей.
Помітивши, що ми з Мейссоньє трохи здивувалися, бо в Ла-Році мерія складалася з
самих соціалістів і комуністів, він додав:
- Мабуть, це вас здивує, але в Ла-Році всі ходять на месу і всі причащаються.
- І чим ти це пояснюєш? - спитав з досадою Мейссоньє, насупивши брови.
Він сидів ліворуч від мене, і мене вразила суворість його довгобразого обличчя.
Ясна річ, те, що він тільки-но почув, боляче вразило його. Я злегка штовхнув
його ногою під столом. Моя недовіра до Фюльбера зростала з кожною хвилиною. Я
вже нітрохи не сумнівався в тому, що він захопив владу серед мешканців Ла-Рока,
які уціліли. Це мене обурювало.
- Після вибуху бомби, - провадив поважно Фюльбер і сам, здавалось, утішався
своїм голосом, - люди замкнулися в собі й звернулися до своєї совісті. Їхні
фізичні й душевні страждання були такі великі, що вони запитали себе, чи це не
кара господня впала на них за їхні гріхи, за байдужість до бога, за те, що вони
забули про свої обов’язки, зокрема про релігійні обов’язки. Й потім, треба сказати, наше існування стало таким ненадшним, що ми
інстинктивно звертаємося до бога, щоб попросити в нього захисту.
В мене виникла підозра, що Фюльбер доклав чималих зусиль до того, щоб
загострити почуття провини в своїх прочан і спрямувати його в потрібному
напрямку. Тома загрозливо поворухнувся. Я боявся вибуху й запобігливо штовхнув
його ногою під столом. Я твердо вирішив будь-що не допустити сутички з
Фюльбером на релігійному грунті. Тим паче, що своїми оксамитовими очима,
аскетичним вродливим обличчям і глибоким голосом людини, яка “однією ногою
стоїть уже в могилі” (але другою, звичайно, всіма пазурами вчепилася в землю),
Фюльбер менш як за дві години підкорив трьох жінок і справив велике враження на
Жаке, Пейссу й навіть на Колена.
Після вечері, коли ми всі сіли біля каміна, Фюльбер знов повів мову про
матеріальні труднощі Ла-Рока.
Спочатку мешканці Ла-Рока оптимістично дивилися в майбутнє, бо велика крамниця
з бакалійними товарами й ковбасна, розташовані поряд з Коленовою майстернею,
уникли пожежі, яка в день події спустошила рівнинну частину міста. Та потім
вони зрозуміли, що ці запаси скоро вичерпаються й Ла-Рок не зможе їх поповнити,
бо всі ферми навколо містечка зруйновано. В замку, власники якого мешкали в
Парижі і яких можна вважати мертвими, вціліло кілька свиней, бик і п’ять верхових коней, а також фураж, яким їх можна прогодувати. В Курсежаку,
невеличкому селі між Ла-Роком і Мальвілем, яке теж уціліло й нараховує шість
душ, усі корови, за винятком однієї, загинули. Ця втрата прикра ще й тому, що в
Ла-Році є двоє немовлят і хвора тринадцятирічна сирота. Досі їх годували
згущеним молоком, що збереглося в крамниці, але воно теж уже вичерпується.
Фюльбер замовк. Ми перезирнулися. А що ніхто не сказав і слова, я поставив
нашому гостеві кілька запитань, і в такий спосіб довідався, що мешканці Ла-Рока
з самого початку здогадувалися, що в Мальвілі хтось уцілів, бо його, як і
Ла-Рок та Курсежак, захищала скеля. А приблизно місяць тому, коли вони почули
бамкання нашого дзвона, в них ця думка тільки утвердилася. Я дізнався також, що
вони мали для свого захисту десяток мисливських рушниць, “значну кількість
набоїв” і карабіни.
Коли Фюльбер знову заговорив про верхових коней, я не надав цьому особливого
значення. Цих коней я добре знав, бо сам продав їх братам Лормйо. Лормйо були
паризькі промисловці, вони за високу ціну купили вже занепалий історичний
замок, витратили шалені гроші на його реставрацію й жили тут лише місяць
протягом року. Впродовж цього місяця вони тільки те й робили, що розважалися з
сусідами - власниками замків - і їздили верхи. Усі троє Лормйо були поганенькі
вершники, мало розумілися на конях. З іншого боку, я все ж таки не міг до дня
“Д” відмовитися заробити у снобів грошей. Крім трьох меринів, Лормйо купили в
мене ще дві білих кобили, але про них я розповім трохи пізніше.
Я помітив, що Фюльбер, хоч він і був говіркий, дуже коротко відповідав на мої
запитання. Я зрозумів, що, згущаючи фарби про матеріальну скруту в Ла-Році, він
переслідував певну мету, яку, незважаючи на свою велику самовпевненість, не
наважувався або не міг викласти. Я мовчки дивився на вогонь.
- Мушу признатися, - провадив далі Фюльбер, - що я дуже стурбований долею цих
двох немовлят і нашої бідолашної сирітки. Склалося дуже скорботне становище, з
якого я не бачу виходу. Не знаю, чи ми зможемо вигодувати їх без молока.
Він знову трохи помовчав. Ми всі вп’ялися в нього очима, але ніхто з нас не хотів говорити.
- Я знаю, - провадив далі Фюльбер гортанним голосом, - те, що я зараз у вас
попрошу, видасться вам зухвалістю, але, зрештою, треба зважити на ці виняткові
обставини: дари господні розподілені не однаково, й ми повинні допомагати один
одному.
Я вислухав його. Все, що він сказав, була правда. Та в його словах відчувався
фальш. У мене склалося враження, що він грав на людських почуттях, але сам їх
давно втратив.
- Я прошу вас в ім’я наших сердешних немовлят. Я помітив, що у вас багато корів. Ми будемо вам
щиро вдячні, якщо ви зможете одну з них відпустити нам.
Запала мертва тиша.
- Відпустити? - перепитав я, - Ти сказав “відпустити”? Отже, ти розглядаєш це
як торговельну угоду.
- Правду кажучи, ні, - відповів Фюльбер якось недбало. - Я не розглядаю це як
торговельну угоду. Я вбачаю в цьому радше своєрідний обов’язок милосердя або обов’язок допомогти людям, яким загрожує небезпека.
Ну, ось він і попередив нас. Якщо ми відмовимося, Фюльбер вважатиме нас
черствими й аморальними людьми.
- Тоді краще сказати не “відпустити”, а дати, - мовив я.
Фюльбер киває головою, і всі ми, крім Тома, здивовано перезираємося.
- А чи не було б простіше, - кажу я лагідним тоном, але не таким солоденьким,
як у Фюльбера, - якби ми забрали до Мальвіля обох немовлят і сироту?
- Щодо сироти, то це цілком можливо, - відповідає Фюльбер. - Мені здається, що
в Ла-Році ніхто не зможе як слід піклуватися про неї. Сумно, але факт.
Його вродливе аскетичне обличчя поринає в коротку задуму. Він міркує про егоїзм
людей, і я відчуваю, що ми також не лишилися поза його увагою. Однак він не
змінює теми й, зітхнувши, веде далі:
- Що ж до немовлят, то, на жаль, ми не зможемо віддати їх вам. Матері не
захочуть з ними розлучатися.
Я підозрюю, що Фюльбер бреше, бо він не міг знати наперед, що в нас є корови й
що ми запропонуємо взяти немовлят до себе, а отже, й не міг поставити подібне
запитання матерям. А з цього випливає, що не тільки немовлята в Ла-Році хотіли
б мати молоко.
- У такому разі ми готові забрати до Мальвіля й матерів цих немовлят, - кажу я.
Фюльбер хитає головою.
- Це неможливо. В кожної з них є чоловік й інші діти. Ніхто не захоче розбивати
сім’ю, - рішуче відхиляє він мою пропозицію й замовкає. Отже, він поставив перед
нами дилему: або ми дамо їм корову, або немовлята помруть з голоду.
Западає мовчанка.
- М’єтто, - озиваюсь я нарешті, - чи не могла б ти віддати на одну ніч свою кімнату
Фюльберові?
- Не треба, - каже Фюльбер ніяково, - я не хотів би нікого тривожити. Мені
вистачить і оберемка сіна в стайні.
Я чемно відкидаю цей його євангельський намір.
- Після такої довгої дороги, - кажу я, підводячись, - тобі треба відпочити. А
ми тим часом обміркуємо твоє прохання. Відповідь ти одержиш завтра вранці.
Він також підводиться, випростується на весь зріст і дивиться на нас серйозним
і пильним поглядом. Я теж дивлюся на нього незворушно спокійно, а потім
повільно відвертаюся.
- М’єтто, - кажу я, - цієї ночі ти спатимеш у Фальвіни.
Вона киває головою: мовляв, гаразд.
- О котрій годині я маю завтра відправити месу? - звертається Фюльбер до всіх,
крім мене.
Всі перезираються. Мену пропонує о дев’ятій годині, й усі погоджуються, крім Тома й Мейссонье, які мовчать.
- О дев’ятій, - поважно повторює Фюльбер. - Гаразд, хай буде о дев’ятій. З сьомої до пів на дев’яту я буду в своїй кімнаті, - слово “своїй” він вимовляв з притиском, -
сповідати тих, хто захоче причаститися.
Ну ось, він захопив у свої руки наші душі і тепер може йти спати,
- М’єтто, - кажу я, - проведи Фюльбера до його кімнати. І поміняй простирадла.
- На добраніч, - каже нам гарним баритоном Фюльбер, називаючи кожного на
ймення, і ступає за М’єттою, яка жваво дріботить до дверей.
Малюк Колен сумно дивиться їй услід, бо сьогодні ввечері надійшла його черга
бути запрошеним М’єттою [9 Зверніть увагу, як закручено і як приховано повідомляє тут читачеві Емманюель
про М’єттине багатомужжя. (Примітка Тома).], але вона не зможе тепер цього зробити. Він супроводжує її поглядом, трохи
заздрячи Фюльберові. Я дивлюся на годинника: двадцять хвилин на одинадцяту.
Треба буде глянути, коли М’єтта повернеться.
Коли двері зачиняються, друзі полегшено зітхають.
Я радий, що мені вдалося завадити Мейссоньє й Тома зчинити за столом релігійну
сварку, бо вона, певне, поділила б Мальвіль на два табори й спричинила б ще
більшу плутанину.
Я дивлюсь на приятелів. Схожа на Горгону, Мену опустила очі, міцно стиснула
губи й в’яже біля каміна. Відтоді, як М’єтта вийшла з кімнати, в Момо немає більше об’єкта зацікавленості, він штурхає ногою напівобгоріле полінце, а мати, не
підводячи очей, запитує його грубим і гнівним голосом, чи не хоче він одержати
потиличника, якщо не вгамується й попалить свої черевики. Опасиста Фальвіна
сидить, підперши колінами живіт, і час од часу важко зітхає. “Хто таке бачив,
хто таке чув?” - ось що вона хоче сказати своїм стогоном. В’язень Жаке, якого Колен жартівливо називає “кріпаком” і який менш як за місяць
налагодив зі мною майже синівські стосунки, звичайно, теж дивиться на мене й
міркує дуже просто: “Якщо Емманюель дасть корову, він матим© рацію. Якщо не
дасть, то тим паче не помилиться”. Добродушна, кругла й неотесана фізіономія
Іїейссу виражає цілковиту розгубленість, Пейссу намагається поєднати пошану,
яка зароджується в нього до Фюльбера, з осудом його ганебного прохання. Колен
розгубився не менше, тільки не подає знаку. Почуваючи себе обдуреним, він
безперестанку дивиться на двері.
Тома, навпаки, цілком впевнений, що Фюльбер - негідник. Я переконаний, саме так
думає Тома, хоч він зовсім не збагнув того блюзнірства, до якого вдався
Фюльбер, домагаючись корови. Він зважився зазіхнути на корову. На нашу
найсвященнішу після бога (а можливо, ще дорожчу) істоту. Річ не тільки в тім,
що для нас корова має високу ринкову ціну. Зовсім ні. Якщо ми вимагаємо грошей,
коли продаємо її, то це для того, щоб виявити таким чином майже релігійну
шанобу до неї.
У Мейссоньє, так би мовити, подвійна огида до Фюльбера: по-перше, тому, що той
представляє релігію, а релігія є опіум народу, по-друге, тому, що він надто
цинічно вимагав безкоштовно віддати йому корову. Я дивлюся на Мейссоньє. Як
мало він змінився з шкільних років! Те саме довгобразе худе обличчя з вузьким
чолом, волосся щіточкою, надто близько посаджені сірі очі, які кліпають, коли
він хвилюється. А що після дня події він не міг піти в Ла-Рок до перукаря,
волосся в нього впросло пряме, настовбурчившись вгору, й обличчя ще більше
видовжилося.
Відчиняються двері, й заходить М’єтта. Я дивлюсь на годинник: двадцять п’ять хвилин на одинадцяту. Минуло п’ять хвилин. Судячи з Коленової усмішки, в нього відлягло від серця. Якщо наш
великий стрілець з лука не може сьогодні ввечері втішатися М’єттипою присутністю, то принаймні її ніхто в нього не відбере.
Тепер ми всі в зборі. Досі ми ні разу не проводили засідань за участю трьох
жінок, Момо й Жаке. Ми демократизуємося, треба буде сказати про це Тома.
- Коли я побачив, що до нас прийшов попик, - починає Мейссоньє, у гніві
змішуючії літературну мову з місцевою говіркою, - то зразу здогадався, що він
прийшов не по наші витрішки. Але таке мені не спало б навіть на думку. Це не
жарт, - каже він обурено, переконаний, що ніякі слова не здатні передати всю
серйозність цього факту. Повторює кілька разів підряд: - Це не жарт! - і ляскає
долонею себе по коліні. Відтак обурено веде далі: - Він сидів тут
спокійнісінько, наче сам господь, і просив у тебе корову, ніби то не корова, а
сірник, щоб запалити люльку! Корова, яку ти годував з маленького теляти, ходив
біля неї, а взимку, коли замерзав у дворі кран, носив воду з кухні до хліва,
щоб її напоїти. А скільки тобі коштував ветеринар, не кажучи вже про ліки?
Скільки клопоту ти мав із соломою і сіном, якого дедалі меншає в твоїй стодолі,
й ти не знаєш, як звести кінці з кінцями? А він прийшов прочитати тобі кілька
молитов і забрати корову! Чи не повернулося до нас середньовіччя? Чи не клір це
прийшов домагатися своєї десятини? А чому не оброку й панщини, як це було
колись?
Ця промова справила враження навіть на побожних. Однак я мовчу. Очікую. Я не
хочу вдруге схибити.
- Все-таки там двоє немовлят, - озивається Колен.
- Справді, - каже Тома, - чому б нам не забрати їх до Мальвіля? Мені щось не
віриться, щоб матері не погодились розлучитись з дітьми, коли йдеться про
врятування їх від голодної смерті.
Непогано. Тома стриманий і розсудливий, можливо, лише трохи занадто абстрактно
висловлюється, щоб когось у чомусь переконувати.
Мейссоньє знизує плечима й гнівно мовить:
- Фюльбер сказав нам усе, що хотів!
Мені здається, що Мейссоньє зайшов надто далеко в цих своїх словах. Западає
тривала мовчанка. І я навіть не намагаюся порушити її.
- Виходить, справи погані, - озивається нарешті Мену, поклавши в’язання на коліна й розгладжуючи його долонею. - У Ла-Році вціліло двадцять
чоловік, і на всіх лише один бик та п’ятеро коней, з яких їм нема ніякої користі.
- Поставмо себе на їхнє місце, - озивається Фальвіна, і ми всі вражено дивимось
на неї, бо за цей місяць, відколи вона тут, Мену так безжалісно цькувала її, що
вона боялася й рота розтулити. Підбадьорена нашою увагою, Фальвіна глибоко
зітхає й додає: - Якщо в Мальвілі є три корови на десять душ, а в Ла-Році
жодної на двадцять, то це цілком природно може викликати заздрість.
- Ти кажеш те саме, що сказала я, - дошкульно зауважує Мену, але я стаю на бік
Фальвіни.
- Твої слова цілком справедливі, Фальвіно.
Вона дивиться на кожного з нас і задоволено всміхається.
- У нас уже були вкрали коня, - каже Пейссу, не маючи ніякого наміру когось
образити, але, побачивши, як сердешний Жаке засовався на стільці, додає: - То
чому б комусь не вкрасти в нас і корову з пасовиська?
- Тільки одну? - запитую я. - А чому не всі три? В Ла-Році є п’ятеро коней, на них сяде п’ять вершників, вони приїдуть, зв’яжуть наших вартових, І прощавайте, корівки!
- Ми озброєні, - заперечує Колен.
- Вони також. І краще, ніж ми. В нас чотири рушниці. А Ла-Рок має їх аж десять.
І, як сказав Фюльбер, “значну кількість набоїв”. Куди нам до них.
Усі мовчать. Ми зі страхом думаємо, що між Ла-Роком і нами може виникнути
війна.
- Я не можу такого подумати про ла-рокців, - каже Мену, хитаючи головою. - Вони
дуже порядні.
Я показую на трьох новачків.
- Порядні? А ці хіба не порядні? Однак ти сама все добре бачила. - І додаю: -
Вистачить однієї ложки дьогтю, щоб зіпсувати цілу бочку меду.
- Твоя правда, - каже Фальвіна, радіючи, що має нагоду підтримати мене й
водночас без будь-якого ризику заперечити Мену.
Але Мену теж погоджується з моєю думкою. Потім погоджуються Колен і Пейссу.
- Ти маєш рацію, Емманюелю, - каже в свою чергу Мейссоньє, зводячи очі до неба,
й показує пальцем на головну башту, щоб усі зрозуміли, про що він каже.
Повторює місцевою говіркою: - Вистачить ложки дьогтю, щоб зіпсувати бочку
меду.
Тома нахиляється до Мейссоньє, перекладає собі ці слова на літературну мову й
теж схвалює їх. Авторитет тисячолітніх стереотипів! Моє прислів’я схвалене одноголосно. З ним погоджуються прихильники і супротивники Фюльбера.
Тільки кожен по-своєму уявляє цю ложку дьогтю. Одні бачать її цілком виразно,
інші - розпливчасто.
Домігшись успіху, я більше не кажу ні слова. В розмову вступають усі, вона
затягується, але я не хочу нікому заважати. В голосах, позах, нервовості
присутніх відчуваю втому. Тим краще, якщо вони швидко зморяться.
Після тривалої мовчанки озивається Колен:
- Ну, а що ти, Емманюелю, думаєш із цього приводу?
- О, я приєднуюся до загальної думки, - відповідаю я.
Вони вражено дивляться на мене. Моя скромність збентежила їх. Тільки в очах
Тома я помічаю іронію. Але Тома мовчатиме. Він досяг успіху. Виграв своєю
розсудливістю.
Я мовчу. Як я і сподівався, друзі наполягають.
- І все ж таки, Емманюелю, - каже Пейссу, - у тебе є своя думка?
- Звичайно, - відповідаю я, - у мене є своя думка. Передусім вона зводиться до
того, що нас шантажують цими немовлятами. (Оце безособове “шантажують”, звісно,
є ложкою дьогтю, хоч воно й невизначене). Бо, розумієш, Мену, - і тут я
переходжу на місцеву говірку, - коли б твій Момо був зараз маленький і ти не
мала б ні краплини молока, скажи, чи відмовилася б ти віддати його до людей, у
яких воно є? І чи зажадала б з таким зухвальством: Дайте мені не молока для
Момо, а корову?
Я висловив ту саму думку, яку кілька хвилин тому ми почули від Тома. Але
конкретніше. Квіти ті самі, але букет вийшов інший.
- Гаразд, коли ми поїдемо до Ла-Рока, спитаємо в матерів, у чому справа, - веду
я далі. - У нас є три корови, а в Ла-Році нема жодної. І саме через це їх
можуть підбурити проти нас. Зрозумійте, що це може для нас погано скінчитися,
коли зважити, що в Ла-Році людей більше й що вони краще озброєні.
Западає тиша.
- Отже, Емманюелю, - озивається Пейссу, вкрай розгубившись, - ти вважаєш, що їм
слід дати корову?
- Дзуськи! - вигукую я. - Ніколи в світі. Тим паче віддати просто так. Ми не
будемо, як сказав Мейссоньє, платити їм десятину! Ніби це наш борг перед ними!
Ніби місто має право жити за рахунок села! Ще тільки цього бракувало! Та ніхто
в Ла-Році не поважатиме нас, якщо ми будемо такими дурнями й віддамо їм
корову.
В очах у всіх палає обурення. Цілковита одностайність як серед прихильників
Фюльбера, так і серед його супротивників. Я відчуваю під ногами міцний грунт і
рішуче йду вперед.
- На мою думку, треба, щоб вони заплатили нам за корову. І якнайдорожче! Тим
паче, що ми зовсім не збиралися її продавати.
Я роблю паузу й зухвало підморгую, мовляв, я не ликом шитий і сам можу когось
круг пальця обвести. Кажу, роблячи наголос на кожному слові:
- За свою корову ми зажадаємо в них пару коней, три рушпиці й п’ятсот набоїв.
Тиша. Всі жваво перезираються. Успіх мій, як я і сподівався, невеликий.
- Щодо рушниць, то я тебе цілком розумію, - каже Колен. - Рушниць у них десять,
ми заберемо три, їм залишиться тільки сім, ми також матимемо сім, і арсенал наш
вирівняється. І щодо набоїв я згоден з тобою - їх у нас мало.
Знову западає тиша. Я дивлюся на них і бачу, що вони не можуть збагнути, навіщо
нам вимінювати коней. Я почуваю себе стомленим, але зловживаю їхнім терпінням і
веду далі:
- Ви, мабуть, думаєте, що коней нам уже досить, що в нас є Силач, Бурка,
Любонька, не кажучи про Насмішку. Ви, мабуть, також думаєте, що коні не дають
молока. Все це так. Але спробуйте трохи глибше вникнути в становище, яке
склалося з кіньми в Мальвілі. Насмішку поки що запрягати не можна, Любоньку
також. Залишаються Силач і Бурка. На мою думку, двох коней для шести
працездатних чоловіків обмаль. Запам’ятайте одну річ, - я нахиляюся вперед і кажу з притиском: - Рано чи пізно всім
доведеться навчитись їздити взрхи. Всім! І скажу чому: до дня події кожен
сільський юнак і навіть .дівчина, які не вміли водити автомобіль, були
нещасними людьми. А тепер нещасним буде той, хто не вмітиме їздити верхи й не
матиме коня. Тепер кінь заміняє мотоцикл, машину, трактор і бронеавтомобіль.
Тепер без коня ти нічого не вартий. Одне слово, ти - піхотинець..
Я не знаю, чи переконав Мену й Фальвіну. Але чоловіків переконав напевне.
Голосуємо. Навіть жінки “за”. Я підводжуся і в загальному галасі наближаюся до
Мейссоньє та Тома. Пошепки кажу їм, що хотів би поговорити з ними в своїй
кімнаті. Вони згідно кивають. Я прошу всіх замовкнути й кажу:
- Я маю намір побувати завтра на месі й причаститися, якщо, звичайно, Фюльбер
погодиться на це, бо сповідатись не збираюся.
Всі приголомшено дивляться на мене. Мої слова викликають гнів у одних (але вони
стримуються, бо зараз ще мають зустрітися зі мною) й радість у інших. Надто в
Мену. В неї є на це своя причина: вона страшенно розсердилася перед днем події
на мальжакського священика, бо той не захотів причастити Момо, який не міг
висповідатися. І тепер вона сподівається, що коли Фюльбер погодиться причастити
мене без сповіді, то її син теж зможе скористатися з цієї нагоди.
Я веду далі:
- Ті, хто сповідатиметься, зроблять дуже добре, якщо будуть обережні, коли їм
ставитимуть нескромні запитання про Мальвіль.
Усі мовчать.
- Які запитання? - раптом перепитує Жаке, злякавшись, що зможе піддатися
впливові Фюльбера й сказати зайве.
- Ну, скажімо, про зброю, а також про запаси вина, хліба й ковбасних виробів.
- А що я маю йому відповісти, коли він поставить мені подібні запитання? -
питає Жаке, зовсім розгубившись.
- Скажеш так: “Я... я не знаю. Запитайте Емманюеля”.
- Слухай сюди, Жаке, - озивається дебелий Пейссу, на обличчі в якого з’являється посмішка, й кладе руку на міцне плече Жаке. (Вони дуже добре
розуміються між собою відтоді, як один оглушив другого). - Щоб бути впевненим,
що ти не помилишся, відповідатимеш ось так. Наприклад, Фюльбер запитає тебе:
“Сину мій, чи согрішив ти плоттю своєю?” А ти відповідай: “Ох, я... я не знаю.
Запитайте Емманюеля”.
Ми всі сміємося. Сміємося разом з Пейссу, бо він теж задоволений своїм жартом,
сміємося з Жаке, який теж сміється разом з нами. Усе-таки в Мальвілі зовсім
інша атмосфера, ніж у “Ставку”.
Трохи перегодя Тома й Мейссоньє сердито докоряють мені в моїй кімнаті, що я
вступаю в гру з Фюльбером (о жах, навіть збираюся причаститися!). Замість тогот
щоб прогнати геть цього самозваного попа. Я пояснюю їм свою позицію: мовляв,
боюся збройного конфлікту з Ла-Роком. І не хочу дати Фюльберові ані найменшого
приводу, щоб підбурити проти нас Ла-Рок. Я погодився віддати йому корову, маючи
на меті лише одне: ослабити його військову могутність. Через те я також
приєднуюся до більшості в питанні релігії. Це - компроміс. “А ти, Мейссоньє,
повинен знати, що таке компроміс. Твоя партія не раз вдавалася до нього.
(Мейссоньє кліпає очима). Щодо Фюльбера, то я майже певен, що він не священик.
Рудого семінариста з прізвищем Серрюр’є я вигадав, але Фюльбер, як бачите, “згадав” його! Одне слово, це якийсь
самозванець, авантюрист. І це дуже небезпечно. Якщо ви будете розсудливі, ти й
Тома, то підете на месу. Це буде не справжня меса, бо Фюльбер не священик, і
причастя також не буде справжнім, оскільки воно не освячене”.
Раптом хтось шкребеться в двері. Не стукає, а шкребеться. Я завмираю, дивлюсь
на Тома й Мейссоньє, відтак на годинника. Перша година. Звук цей повторюється.
Я беру карабін з піраміди, що її поставив Мейссоньє під стіною навпроти мого
ліжка, киваю Мейссоньє й Тома, щоб і вони теж озброїлися, натискаю на ручку й
злегка прочиняю двері. За порогом стоїть М’єтта.
Вона всміхається Тома, якого сподівалася застати тут, а потім - Мейссоньє,
присутність якого дивує її, і зразу ж мімікою й жестами звертається до мене. Це
не має нічого спільного з мовою глухонімих, якої вона ніколи не вивчала і яку,
до речі, я не зрозумів би. Вона розповідає мені дивовижні речі. Коли після
вечері зона вела Фюльбера до своєї кімнати, він попросив її прийти до нього,
коли всі заснуть. Вона здогадується, чого він од неї хотів (тут М’єтта робить непристойний жест, який неможливо описати). Побачивши світло в моїй
кімнаті, вона піднялася сюди, щоб запитати в мене дозволу.
- Я не заперечую, - зрештою кажу я, - Ти, М’єтто, можеш чинити так, як тобі хочеться. Тебе ніхто не примушує йти чи не йти
туди.
“Гаразд, я піду, - чемно промовляє її міміка. - Але без ніякого бажання”.
- Він тобі не подобається?
М’єтта скошує очі й схрещує на грудях руки, зображуючи Фюльбера, потім кладе
долоню собі на серце й урешті вказівним пальцем правої руки енергійно махає в
себе перед носом. Відтак виходить і причиняє за собою двері. Ми всі троє
розгублено стоїмо перед зачиненими дверима.
- Ну, це вже занадто, - озивається Тома.
- Ти міг би їй заборонити, - понуро мовить Мейссоньє, насупивши брови.
Я знизую плечима.
- Навіщо? Ти ж знаєш наш принцип - ні в чому не зв’язувати її.
Я дивлюся на них. Вони сердиті й ображені, наче зраджені чоловіки.
- Який негідник! - вигукує Мейссоньє, а що літературна мова здається йому не
зовсім влучною, він повторює ці слова діалектом.
Тома цілком підтримує його.
- В усякому разі, - погрозливо мовить Мейссоньє, - завтра я розповім Коленові й
Пейссу, як Фюльбер провів у нас ніч.
- Ти цього не зробиш! - злякано вигукую я.
- А це чому? - дивується Мейссоньє. - По-твоєму, вони не мають права про це
знати?
Звичайно, вони мають право знати, що їх обманули. Особливо Колен, якого
обдурили двічі.
- Я розповім і Жаке, - додає Мейссоньє, стискаючи кулаки. - “Кріпак” має ті
самі права, що й ми.
Я намагаюсь відвернути лихо.
- Коленові можеш розповісти, - кажу я, - але Пейссу ні в якому разі. Або
зачекай, поки Фюльбер поїде звідси. Ти ж знаєш Пейссу: він може перегризти йому
горло!
- Й це буде цілком справедливо! - озивається Тома, зціпивши зуби.
Жодного слова про М’єтту, навпаки, впевненість у тому, що шахрай Фюльбер зловжив гостинністю
бідолашної дівчини. Я переконаний, що вони радо привітали б мого пропозицію
розбудити зараз Колена, Пейссу й Жаке, гуртом виламати двері до Фюльберової
кімнати й вигнати його звідси під три чорти. Уявивши собі шістьох обдурених
чоловіків, які вдираються до Фюльбера й лупцюють коханця своєї дружини, я
голосно сміюся.
- Тут нема нічого смішного, - сердито бурчить Мейссоньє.
- Іди спати, Мейссоньє, - кажу я. - Минулого не повернеш.
- Мене обурює те, що він вирішив скористатися з каліцтва М’єтти, - мовить Мейссоньє, - Він подумав: вона німа, отже, нікому не розповість.
Як же я піду вранці на месу, - додає він, підвищивши голос, - як слухатиму всі
оті дурниці про гріх, знаючи про те, що сталося! Ну що ж, я йду спати, - додає
він, знизавши плечима, й виходить.
Роздягаючись, я й далі суплю обличчя, щоб Тома мовчав. Я не роблю з цього
драми. Передусім Фюльбер не священик. А, до речі, хіба священикові не можна
кохатися? А те, що він, лисий дідько, вирішив кохатися нишком, - його нещастя.
Я зовсім не серджуся на Фюльбера за те, що він викрав у нас М’єтту на цілісіньку ніч. Завтра я використаю цей інцидент проти нього. Він, я
цього певен, - лиха й жорстока людина, яка не зичить добра Мальвілю й проти
якої я згуртую своїх друзів.
Загасивши каганець, я лягаю. Проте, як і сподівався, довго не можу заснути.
Тома теж ніяк не засне. Чую, як він перевертається на канапі з боку на бік. Він
робить спробу заговорити зі мною, але я різко уриваю його. Якщо я не можу
заснути, то принаймні хочу помовчати.