Мальвіль

У розділі, який ви щойно прочитали, є такий великий пропуск, що я зараз перерву
Емманюелеву розповідь, щоб доповнити його. Спершу я прочитав наступний розділ,
аби пересвідчитися, чи Емманюель, як він це іноді робить, не повернувся назад,
щоб бодай із запізненням розповісти про одну обставину. Та ні. Жодного слова.
Можна подумати, що він забув про це.
Але спершу, оскільки мова піде про М’єтту, я хочу сказати кілька слів про неї. Після Емманюелевої лірики я не хотів
би розвіювати ореолу її чарівності. Однак М’єтта - звичайна сільська дівчина, яких багато. Звісно, вона дужа й кремезна, їй
не бракує усіх тих округлостей, які так подобаються Емманюелеві. Коли
погодитись, що М’єтта вродлива, то, мені здається, це буде перебільшенням. В моїх очах вона не
вродливіша за купальницю з картини Ренуара, репродукція якої висить у головах
Емманюелевого ліжка, або від Біргітти, зображеної на фотографії в позі стрільця
з лука; фотографія та стоїть на письмовому столі в нашій кімнаті.
Тим більше не поділяю я Емманюелевої думки щодо М’єттиного “розуму”. М’єтта - недоношена дитина, німа з народження. Очевидно, мозок її має якусь ваду,
яка заважала їй навчитися говорити, внаслідок цього її уявлення про світ дуже
вбоге. Я не тверджу, що М’єтта - ідіотка чи хоча б недоумкувата, бо Емманюель міг би навести багато
прикладів, коли М’єтта виявила свою дотепність у стосунках з людьми. Але запевняти, що М’єтта “вельми розумна”, як мене в цьому неодноразово переконував Емманюель, - це
вже справді занадто. М’єтта, хоча й дотепна, проте вона все ж таки дуже наївна. Вона, наче дитина,
сприймає дійсність тільки наполовину. Решта - мрії, фантазія, що зовсім не пов’язані з фактами.
Хтось може подумати, що М’єтта мені не подобається. Навпаки, я високо ціную її. Вона великодушна, вся
виліплена з доброти, в неї нема ані крихти егоїзму.
Наступного дня після наради, на якій Емманюелів проект багатомужжя зазнав
краху, в Мальвілі почалося напружене чекання, бо ми запитували себе, кого обере
М’єтта. Ніхто з нас більше не зважувався дивитися на неї, щоб не подати знаку, що
він прагне здобути перевагу над іншими.
Не можу сказати, що думала М’єтта про нашу несподівану стриманість. Однак зазначу, що під час нашої другої
поїздки до “Ставка” дебелий Пейссу, найвідвертіший з усіх нас, сказав,
скорившись долі, що, напевне, “вона” обере собі Емманюеля. Це він сказав
Коленові, Мейссоньє й мені. Ми всі троє не без смутку погодилися з ним.
Настав вечір. Після вечері Емманюель читав біблію. Тепер у нього на троє
слухачів було більше, але, на мою думку, друзі слухали його не дуже уважно. Він
притулився спиною до каміна, а М’єтта сиділа всередині півкола; тремтливе полум’я кидало на її обличчя червоний відблиск. Я згадую цей вечір, згадую своє
чекання, точніше, наше чекання, згадую, як Емманюелів голос дратував мене своєю
млявістю. Не знаю, чи то денна втома, чи нервування від непевності, чи, може,
вечірні сутінки так вплинули на нас, але стриманість, яка нам заважала протягом
усього дня, зникла. Ми всі прикипіли очима до М’єтти, граціозної й спокійної, яка уважно слухала Емманюелеве читання. Однак
вона й не намагалася вдавати, що нехтує наші погляди. Час від часу її очі
стрічалися з нашими, й тоді вона усміхалася нам. Щиро кажучи, всміхалася
кожному з нас. Емманюель уже розповідав про її усмішку, вона в неї справді була
дуже приємна, хоч М’єтта всміхалася всім нам однаково.
Нарешті М’єтта неквапливо підвелася, взяла за руку Пейссу й повела його за собою.
Я гадаю, Пейссу був дуже задоволений, хоча роздивитися його обличчя я не міг,
бо вогонь уже догоряв і у великій залі було темнувато. Він одвернувся від нас і
сховав своє обличчя. Ми, пригнічені й мовчазні, залишилися біля каміна; Мену,
засвічуючи каганці, кидала образливі слівця на адресу новосельців.
Наступного вечора М’єтта обрала Колена. Відтак мене. Четвертим був Мейссоньє. П’ятим - Жаке. А потім вона знову почала з Пейссу, обминувши Емманюеля. Так воно
і йшло.
Ні в кого не було бажання сміятися, хоч становище склалося більш ніж комедійне.
Поборник багатомужжя став його жертвою, А запеклі прихильники моногамії
безсоромно погодилися з багатомужжям.
Тут не було нічого дивного: М’єтта зробила свій вибір мимоволі, не знаючи про нашу дискусію.
Щодо порядку, за яким М’єтта обирала собі партнерів, то незабаром ми помітили, що він цілком відповідав
нашому розташуванню за столом. І все ж для нас залишилося загадкою: чому вона
не обирала Емманюеля, який так палко кохав її?
Згодом з’ясувалося, що вона також покохала його і, наче дитина, нітрохи не соромлячись,
виказувала це. Як тільки він заходив до світлиці, вона не спускала з нього
очей.
Тільки-но черга дійшла до мене втретє, я вирішив усе з’ясувати. Коли я спитав М’єтту, чому сьогоднішнього вечора вона не обрала Емманюеля, в неї відразу
збайдужіло обличчя й вона тільки невиразно похитала головою. Це запитання я
повторював у різній формі, але одержував ту саму відповідь.
Тоді я змінив тактику наступу. Запитав, чи подобається їй Емманюель взагалі?
Вона жваво закивала головою, закліпала повіками, уста її напіврозтулилися. Я
зразу ж поставив своє запитання: чому в такому разі вона обминає його? Вона
знову похитала головою. Ніяких зрушень. Я підвівся, вийняв з кишені піджака
невеличкий записничок, до якого записую видачу й прийом знаряддя в коморі, й
при тьмяному світлі каганця написав на аркушику паперу великими друкованими
літерами: “Чому не Емманюеля?” Простяг записничок і олівець М’єтті. Вона поклала записничок собі на коліна, послинила олівця й старанно
написала: “Бо”. Трохи поміркувавши, поставила ще крапку після “бо”, мабуть, для
того, щоб показати мені, що відповідь її вичерпна.
Лише через три дні я зовсім випадково збагнув її мотиви або радше мотив, бо він
був тільки один.
Емманюель, суворо дотримуючись правил безпеки, вирішив зберігати в нашій
кімнаті три мисливські рушниці, карабін, набої, два луки й стріли до них,
щоразу замикати двері й ховати ключа на дні однієї з шухляд у коморі; про цю
схованку знали, крім нього, тільки я і Мейссоньє.
Якось пополудні я вирішив перевдягтися, - Емманюель почав учити мене верхової
їзди, і я весь спітнів, - і пішов до схованки по ключа. Підійматися крученими
сходами головної башти не так уже й легко було, і я, зморившись, ішов повільно,
тримаючись лівою рукою за кам’яну колону, навколо якої вилися вгору сходи. Так я доплентався до третього
поверху й зупинився на площадці, щоб звести подих, і раптом з подивом побачив у
великій порожній залі, яка вела до двох кімнат, М’єтту. Вона припала до замкової щілини в наших дверях і, здавалося, пильно до
чогось прислухається. Я ж добре знав, що в кімнаті не було нікого, бо,
по-перше, щойно залишив Емманюеля біля “Материнства”, а по-друге, власноручно
замкнув її півтори години тому, взявши чоботи для верхової їзди.
Я підійшов до неї й вигукнув: “М’єтто, що ти тут робиш?” Вона здригнулася, випросталася, почервоніла й злякано
озирнулася, мовби збиралася тікати. Але я зразу ж кинувся до неї, схопив її за
зап’ястя й мовив: “М’єтто, тут немає чого підслухати, кімната порожня!” Вона недовірливо подивилася
на мене, і тоді я дістав з кишені ключа, відчинив двері й, стискаючи зап’ястя її руки, рішуче повів до кімнати. Переступаючи поріг, М’єтта переконалася, що тут і справді немає нікого, й здивовано завмерла на
місці. Відтак, не слухаючи моїх запитань, дівчина насупила брови, відчинила
гардероб і, мабуть, упізнала, який одяг Емманюеля, а який мій, бо на мій не
звернула уваги, а Емманюелів ніжно погладила рукою. Потім почала висувати
шухляди комода, й обличчя в неї потроху яснішало. Випроставшись, вона
запитально глянула на мене, а що я, вражений цим обшуком, не промовив ні слова,
показала на канапку біля вікна, а відтак на мене. Я ствердно хитнув головою.
Нишпорячи здивованими очима по всіх закутках, вона помітила на Емманюелевому
письмовому столі фотографію, на якій Біргітта стріляла з лука, люто схопила її
й, витріщивши на мене очі, помахала нею мені перед обличчям. Вся її поза, вираз
обличчя, жести, здавалось, запитували мене: “А де німкеня?” Все з’ясувалося. На фермі “Ставок” вважали, що Біргітта й досі живе в нас. Цю
помилкову думку поділяла і М’єтта; Емманюелеву стриманість у ставленні до неї того вечора, коли він
повернувся до Мальвіля, вона витлумачила як доказ того, що серце його належить
іншій. А що вона ніде в замку не бачила Біргітти, то вважала, що Емманюель
замикав її, аби заховати від ласих очей. Той факт, що тільки Емманюелева
кімната замикалася на ключ, ще більше зміцнив цю її думку. Вона пройнялася
пошаною до Емманюелевого уявного кохання до Біргітти й через те ні разу не
обрала його.
Ще того самого вечора М’єтта виправила свою помилку; ми всі полегшено зітхнули, а я, побачивши, як
Емманюель іде зі світлиці з товстою біблією в одній руці й з М’єттою, якщо можна так сказати, - в другій, відчув бурхливу радість.