Котик теж притулився до Білки злякано, дивлячись в той бік, звідки
линув звук. А за хвилину з-за дерев до них вийшов маленький ведмідь. Він
важко сопів, намагаючись віддихатися від швидкого бігу. Сповільнюючи
кроки, Потапич-молодший підійшов до Білки.
- Здрастуйте, тіточко Білко! Почув, що ви мене кличете, і примчав, -
сопіло ведмежа.
Білка махнула білченятам лапкою, і вони миттю помчали на дерево. І
вже звідти, з гілки, спостерігали за тим, що відбувається внизу, помахуючи
величезними пухнастими хвостами і нагостривши вушка з кумедними
золотистими китичками. Одне білченя постійно гризло горішки і було
найпухкішим з усіх. Друге ні секунди не могло сидіти на місці і було
худеньким і рухливим, третє - завжди нагострювало вушка і чуло краще за
інших. А двоє інших білченят завжди тулились ближче до мами в пошуках
тепла і захисту, тому що були наймолодшими.
- Все правильно ти зробив, маленький Потапичу, - відповіла Білка
ведмежаті. – Маленькому котику потрібна твоя допомога. Відведи його до
Боровичка-Лісовичка.
- Добре, - пихнуло ведмежа, і підставило свою спину кошеняті. Мурзик
нерішуче простягнув лапку і одразу ж боязко відсмикнув її. Але він ні на
хвилину не забував, що йому неодмінно потрібно допомогти другові. Тому
виліз на спину ведмедика і, попрощавшись з усіма, вони вирушили в дорогу.
Ведмедик пробирався лісом, а над їхніми головами небо, ніби теж бажаючи
допомогти малюкам, розкидало зірки-лампочки, висвітлюючи дорогу.
Кошеня сонно позіхало, і кілька разів навіть згорталося клубочком на
спині ведмедика, але трималося, забороняючи собі спати. І його терпіння і
наполегливість не були марними. Просто перед кошеням і ведмежам
стелилася галявина, повна вогників, що виблискували в темряві. Маленький
Потапич допоміг кошеняті спуститися зі спини.
- Ми прийшли вже, - промовив ведмедик. - Тут знайдеш Боровичка.
Але пильнуй, старий хитрий. Будь обережний. А мені до мами час вертатись,
бо вона хвилюватиметься, якщо не повернусь вчасно.
- Спасибі тобі, ведмедику, - сказав котик на прощання, і ведмедик
попрямував додому, в густий і темний ліс. А Мурзик присоромлено подумав,
що, напевно, і його мама-кішка зараз хвилюється, куди поділося її кошеня.
Але він був упевнений, що мама-кішка неодмінно зрозуміє його, коли
дізнається, що йому вдалося знайти Правду.
Поки ж він захоплено обводив поглядом блискучу галявину,
намагаючись устежити за світлячками, але щоразу не встигав за їх
пересуваннями.
- Здрастуйте, світлячки! - сказало кошеня, і йому відповів цілий хор
голосів.
- Здрастуй, кошеня!
- Я шукаю Боровичка-Лісовичка. Мені дуже потрібно другові
допомогти, - пояснив Мурзик, сідаючи коло величезного гриба з широким
коричневим капелюшком, який цілком міг би бути кошеняті парасолькою,
якби раптом пішов дощ. Але, на щастя, дощу не було. А ось гриб виявився
непростим. Тому що, коли кошеня замовчало, гриб несподівано відкрив очі,
повернувшись до кошеняти обличчям, і випростався. Виявилося, що це і не
гриб зовсім, а старий дуже маленького зросту, у величезному капелюсі.
Світлячки сміялися, дивлячись на здивованого котика, і розліталися в
різні боки, по своїх справах.
А Боровичок привітно посміхнувся кошеняті.
- Ну, здрастуй, Мурзик, - сказав дід, плеснув у долоні, і перед кошеням
з'явилася миска з молоком.
- Здрастуйте, Боровичок-Лісовичок. Спасибі вам, - і Мурзик почав пити
з миски. Напившись молока, він ще раз подякував старому, і миска зникла.
- Весь ліс уже облетіла твоя розповідь про бідолаху Івана, - звернувся
до кошеняти дід. - Знаю і я, що ти шукаєш Правду, щоб другові допомогти.
Що за дива! Таких друзів пошукати треба, щоб за друга в темний ліс
вирушали і небезпек не боялися, - сказав старий у величезному коричневому
капелюсі і подивився на кошеня.
Мурзик замислився на хвилинку.
- Іванко б теж пішов для мене в ліс, - нарешті відповів котик,
поміркувавши. - А ще на шляху мені зустрілися дуже добрі, хороші друзі. І
Курча б заступилося за Уаченя, дідусь Бор - за тітоньку Воду, Їжак - за
синичку, а Філін і ведмежа - за Білку. Мені багато зустрічалося друзів на
шляху.
Боровичок заплескав у долоні.
- Ось так-так! - радів він. – Отже, маленьке хоробре кошеня, тобі й
справді моя допомога потрібна!
- Дуже потрібна, - кивнув Мурзик, переказавши Боровичку всю історію
від початку. - Адже я навіть не знаю, яка вона - Правда? Звір це або людина?
Красива або страшна? І де мені її шукати?
Боровичок лукаво посміхнувся кошеняті, сідаючи перед ним на коліна.
- Правду не потрібно шукати, - відповів лісовий житель здивованому
кошеняті. - Правда у кожного своя є.
- Як же так? Чому ж тоді Іванко її не знайшов?
- У будинку, де живе Добро, - відповів йому Боровичок, - завжди
оселяється і Чесність. Вже вона точно знає, де Правду шукати. Вона її часто