Как котенок Правду искал

до себе в гості запрошує і ласощами пригощає, принаджує.

Кошеня анічогісінько з почутого не розуміло, а Боровичок тим часом

продовжував:

- А ось якщо хто в домі з Чесністю не дружить, так і Правда в гості не

заходить, і Добро згодом в іншому будинку оселяється. Правда красивою або

некрасивою не буває, вона різна, це як подивитися на неї, - розважливо

промовив старий. - І кожній Правді свій час. Ось якщо на зірки вдень

подивитися, чи побачиш ти їх?

- Ні, - відповів котик, із задоволенням подивившись на зірки, які,

здавалося, підморгували йому з небес.

- А якщо вночі подивитися?

- Якщо вночі, то видно, - мрійливо відповіло кошеня, знову дивлячись

на зірки.

- Тож потрібно навчитися чекати вдень до ночі, щоб зірки побачити, а

вночі до ранку, щоб сонце зійшло. Всьому свій час, - сказав Боровичок,

пильно вдивляючись в допитливого котика, який уважно слухав старого, не

перестаючи милуватися то світлячками, то зірками. – Хто вміє чекати, той

дочекається найкращого…

- Значить, якщо Іван Правду не знайшов, наше Добро в інший будинок

переїхало? - злякано запитало кошеня.

- Ще ні, не переїхало, - відповів старий. - Якщо ти в ліс за нього пішов,

а Іван хоче Правду знайти, щоб мамі повернути гарний настрій, і мама не

сварила його, то Добро ще живе у вашому будинку. Але поквапся запросити

в будинок Чесність, і тоді ці троє збережуть Щастя у вашому домі.

- Та де ж мені Чесність шукати? - допитувалося кошеня.

- Де обгортки від цукерок, там і Правда... - із загадковою посмішкою

відповів Боровичок. - А тепер поспішай, інакше твоя мама хвилюватиметься.

Світляки проведуть тебе, щоб ти не заблукав у темному лісі.

- Дякую вам, дядьку Боровичок! - вигукнуло наостанок кошеня і

помчало слідом за світлячками.

Дорога виявилася не такою вже й довгою, якою здавалася на перший

погляд, коли він шукав Боровичка. Незабаром Мурзик опинився біля вже

знайомого ставка. Він весело подякував тітоньці Воді і дідусеві Бору за

допомогу, розповів їм, як знайшов Боровичка, і що він йому порадив. Вони

побажали кошеняті удачі, і той бадьоро рушив до будинку. Там на нього

чекала, хвилюючись, мама-кішка. А поруч з нею і його друг Іванко.

Котик задоволено потягнувся, влаштувавшись на колінах хлопчика,

який гладив його по голівці і спині, і став муркотіти мамі-кішці про те, що

дізнався в лісі. Мама-кішка слухала його уважно, і щойно малюк заснув на

руках у свого друга, увійшла в будинок. Обійшла всі його закутки, розпитала

мишу, яка жила в норі, озирнулася уважно. І тут вона побачила блиск в кутку.

Це місяць допомагав мамі-кішці знайти Правду і світив на яскравий фантик в

кутку, біля ліжка Михайлика.

Хлопчик сидів за столом і читав казку. Мама-кішка голосно нявкнула,

привертаючи до себе його увагу. Хлопчик невдоволено відірвався від

читання і повернувся до неї. Кішка дряпнула блискучий фантик, і той голосно

зашурхотів. Вона подивилася пильно на хлопчика, на фантик і на двері в

дитячу кімнату. Хлопчик насупився, але нічого не сказав. Кішка встала,

пройшла до іншого ліжка і, присівши біля нього, стала вмиватися. Так могло

б здатися на перший погляд. Насправді ж, мама-кішка від сорому сховала

лапкою мордочку, і Михайлику, який це зрозумів, теж стало соромно за себе.

Адже Добро все ще проживало в їхньому будинку, а хлопчикові зовсім не

хотілося, щоб його брат і мама сумували.

Хлопчик взяв з підлоги фантик, який кинув там зранку, і поплентався

«здаватися». Мама-кішка провела його задоволеним поглядом і повернулася

на поріг, до свого кошеняти, яке уві сні перебирало лапками і мурчало, немов

все ще було в лісі та зустрічало там дивовижно добрих, чуйних тварин і

птахів.

Мама-кішка дуже пишалася кошеням - адже її синочок був справжнім

вірним другом для Іванка.

Михайлик тим часом увійшов до зали, де мама і тато сиділи в кріслах і

читали.

- Мамо... - неголосно покликав хлопчик, присоромлено відводячи очі.

Мама відразу ж звернула на нього увагу, відклавши книгу.

- Що трапилося, Михайлику?

Хлопчик простягнув їй фантик від цукерки і зізнався:

- Мені дуже соромно, що я сказав неправду сьогодні вранці, коли ти

мене запитала, хто розбив вазу. Це я потягнувся за цукеркою, але не дістав і

ненавмисно скинув її.

- Але чому ж ти мені одразу не сказав? - здивувалася мама, і тато теж

відклав книгу, уважно слухаючи їхню розмову. - Хіба я не вчила тебе завжди

бути чесним?

- Вчила, - кивнув хлопчик. - Але я подумав, що ти страшенно

засмутишся, якщо дізнаєшся, що це зробив я.

- Вірно, синку, - відповіла мама, саджаючи його до себе на коліна,

ласкаво пригортаючи ближче. - Але ще більше я засмутилася б, якби

Чесність залишила наш будинок разом із Правдою.

- Адже тоді ми всі назавжди втратили б Добро і Щастя, - сказав тато. -

Хіба це було б добре?

- Ні, - Михайлик похитав головою і міцно обійняв спершу маму, а потім