Читаем Як ведеться, так і живеться полностью

— Оце тобі, Галько, наука — не водися з мужиччям! — суворо промовив Василь.

— Хіба я водюся з ним — хай воно задавиться! — жалібно одказала Галя і розплакалася.

Власов узявся утішати — та Галя одмовчувалася. Як день почався радісно, так обіцяв кончитися сумно. Галя, прийшовши додому, куди Василь присоглашав Власова обідати, не пішла за ними у їх хату, а повернула у кухню. Вона сказалась недужою, роздяглася з нового убору і, закутавши голову платком, лягла. Сама мати совала горшки, носила їсти.

Василь знав, що старого Власова не буде дома, — він сими празниками завжди їздив по своєму одкупу, робив ревізію, — і зараньше присогласив молодого Власова на обід. Він мав думку у сей день добитися від Олександра, чи бути йому у конторі, чи ні. Через се, ще до празника, він готувався, скуповувався, щоб угостити Власова на славу: купив вина аж дві пляшки, купив горілки трьох сортів. Мати постаралася наїдками: вона зготувала юшку з куркою і рижом, замість локшини, спекла двоє курчат, ще й медяників купила на цілу сороковку, дознавшись, що Власов любить маковики. І син і мати догожали синові багатого дуки: один ждав через його одібрати тепле місце, друга — далі ішла — хотіла поріднитися. Не то, щоб і Василь того не думав: він бачив, що дурненький Власов утюрився в його сестру, що хвостиком бігав би усюди за нею. Хоч Власов може і не ожениться, та й Василеві не хотілося, щоб Галька зразу вище пішла від його, — а проте все ж через Галю можна багато дечого добитися.

Випили по чарці, по другій, по третій. Хміль ударив у голову, заворушилися найближчі думки коло серця, розцвіли повним цвітом. Василеві здається, що він у конторі служить… щиро служить, аж старий Власов радий його щирій службі. Не раз він синові добрий отченаш читає, виставляючи приміром Василеву службу.

— Вип'ємо! — кричить Василь.

А Власову… Власову сумно. Вони удвох у хаті, мати хіба появиться за тим, щоб що прийняти та натомість того друге подати. Де ж Галя? Де вона? Ще недавно її очі так гріли його, а тепер от і немає. Чому вона не прийде? Чому усі коло одного столу не сядуть і не погуляють вмісті.

— Матінко! — п'яненький мовить до Параски Власов: — ми сидимо тут, їмо, п'ємо, а ви старістю нам прислуговуєте. Чи не краще, коли би і ви з нами сіли, та побалакаємо.

— Куди мені старій до вас молодих? — одказує Параска.

— Хоч вип'ємо ж з вами! Од вас ще й не пили. Попотчуйте нас. Ось винце легеньке, солоденьке.

Парасці наче хто сто рублів у руки. — Та й обхідчастий же сей Олександра, та й увічливий же! — дума вона, потчуючи.

Випили по чарочці. Параска згадала старовину, як вона колись гуляла. І нема нічого краще від благородних. З нашим братом мужиком тілько зачепись — і не одв'яжешся. Варняка, лізе тобі у вічі… Тьфу! так з душі й верне. І пішла Параска. Ще випили, ще. Пристаріле лице її покрилося краскою, очі загоріли. В очах старої Власов бачить Галині очі, вони так і палять його, так і впинаються в серце.

— А де це наша Ганна Йосиповна? У церкві купно були і так гарно було… От би тепер разом посидіти. Увесь рід у зборі.

— Вона чогось квокче. Прийшла з церкви, розділася.

— Та то бачте, — почав Власов, і розказав матері Галину пригоду.

— Посидьте ж. Постойте. Я її приведу. Того рознемоглася? Плювати на дурнів, — скрикнула стара і метнула з хати.

Вона не забарилась.

— Зараз же мені! — почувався її голос у сінях. — Чуєш? Зараз! От і вигадала боліти? Зараз іди до гурту.

— Молода — дурна! — уже говорила Параска, присідаючи до столу. — Я думала справді їй чого не можеться. Аж воно бач що. Ох не в мене вона вдалася! не в мене… Я б йому і очі там видрала. Скости мені, боже, літ двадцять назад — не те б було. Я ще й тепер заткну її за пояс.

Річ старої безугавно, безперестанно лилася. Вона, пригадуючи свої молоді літа, судила теперішню молодіж.

— Ні на що теперішні люди кчемні. Ні на що. Як я була… Чи сиділи б ви тихо, носи повісивши? Я б усе тут догори дном перевернула… Було колись добро, — зітхнувши, сказала вона.

На порозі появилась Галя. Трохи з пересипу лице її горіло краскою, очі не блищали, а тихо, мов підтомлені, дивились, посеред їх тілько у зрачках невеличкі іскорки тліли. Чорний здоровий платок, котрим була її голова і плечі аж до пояса прикриті, так пристав їй до лиця. Власов не видержав і, скочивши, підбіг до неї.

— А ми ждемо, не дождемося вас, — почав він слебезувати перед нею.

— От… отак би й давно. А то наче справді, яка велика пані — її кличуть, а вона уклалася спати. Ти б ще дякувала, що тобою не гордують, що так привітливо з тобою обходяться.

— Та я ж нічого, — виправлялася, соромлячись, Галя.

— Сідайте, Ганна Йосиповна, на моє місце. Сідайте. А я між вами і постою, — увивався коло неї Власов. — Отак, отак, — казав він, усаджуючи її і сам умощуючись. — Та й попотчуйте нас. А ми вип'ємо за ваше здоров я.

— Я і потчувати не вмію.

— Та ну вже, потчуй, — спідлоба сверкнувши очима, гримнув на неї брат.

Галя взялася за пляшку.

— Ні. Ні, не того. Буде вже горілки. Попотчуйте ще нас винцем, — просить Власов, світячи очима.

— Та давай ще по одній, — гукнув Василь.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Отверженные
Отверженные

Великий французский писатель Виктор Гюго — один из самых ярких представителей прогрессивно-романтической литературы XIX века. Вот уже более ста лет во всем мире зачитываются его блестящими романами, со сцен театров не сходят его драмы. В данном томе представлен один из лучших романов Гюго — «Отверженные». Это громадная эпопея, представляющая целую энциклопедию французской жизни начала XIX века. Сюжет романа чрезвычайно увлекателен, судьбы его героев удивительно связаны между собой неожиданными и таинственными узами. Его основная идея — это путь от зла к добру, моральное совершенствование как средство преобразования жизни.Перевод под редакцией Анатолия Корнелиевича Виноградова (1931).

Виктор Гюго , Вячеслав Александрович Егоров , Джордж Оливер Смит , Лаванда Риз , Марина Колесова , Оксана Сергеевна Головина

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХIX века / Историческая литература / Образование и наука
1984. Скотный двор
1984. Скотный двор

Роман «1984» об опасности тоталитаризма стал одной из самых известных антиутопий XX века, которая стоит в одном ряду с «Мы» Замятина, «О дивный новый мир» Хаксли и «451° по Фаренгейту» Брэдбери.Что будет, если в правящих кругах распространятся идеи фашизма и диктатуры? Каким станет общественный уклад, если власть потребует неуклонного подчинения? К какой катастрофе приведет подобный режим?Повесть-притча «Скотный двор» полна острого сарказма и политической сатиры. Обитатели фермы олицетворяют самые ужасные людские пороки, а сама ферма становится символом тоталитарного общества. Как будут существовать в таком обществе его обитатели – животные, которых поведут на бойню?

Джордж Оруэлл

Классический детектив / Классическая проза / Прочее / Социально-психологическая фантастика / Классическая литература