Як ведеться, так і живеться

— Цить, цить! ач вередливе яке!

— Серце моє! Галочко! — не витерпів він і, як ужака вигнувши шию, п'явкою упився у її повну щічку. Галя похнюпилась і ще дужче притисла його до свого серця, до свого лиця…

Щось за тінь промелькнула повз вікно.

— Іде, іде! — боязко зашептала вона і кинулась з лави, так що він трохи не впав.

— Хто йде?

— Він. Василь, — сказала вона і пересіла на друге місце, закриваючи платком своє розмарніле лице.

— Та де ж це Василь дівся, — голосно спитався він, заминаючи недавнє.

— Ви б пішли, пошукали його, — одказала вона.

— А справді?

— Ні, не ходіть — спохватилась вона.

— Чому?

— Я щось маю сказати вам.

— Що? кажіть.

— Вам нічого не казав Василь?

— Ні, нічого.

— Він щось журиться усе. Хоче кидати ратушу, — дуже вже важка служба та місця другого не знайде.

— Хай і не шукає. Я йому обіцяв у конторі.

— У вас же там і без того повно.

— Нічого. Там один у нас гуляка. Оце батько поїхав, а він і загуляв. Приїде тілько, скажу — зараз і вижене. От і місце буде. У нас так. У нас хоч роботи і небагато, а держи себе гаразд. А то попід шинками валяється.

— Це хто? Гусак? — спитав Василь, увіходячи у хату. Він давно стояв коло дверей і підслухував їх розмову.

— А ти де був?

— Гуляв по садку. А ви про кого це говорили? Про Гусака?

— Про його. П'янствує, ледачий. Скажу батькові безпремінно, як вернеться. І ти вже, Василю, не турбуйся, — місце буде твоє.

— Та я що? Мені все одно де служить, то служить. От коли б тілько жалування більше.

— Та вже більшого немає як у нас.

— Та у вас нічого. Ще жити можна.

— Ну і будемо жити. Та знаєш купно. По — товариськи. Батько щось і на прикажчика гоне, — розжився вже, каже, розжирів. Пора б перемінити. А він знаєш який? Полюбиться йому хто — чоловіком зробе, а не полюбиться — і на той світ зажене.

Вечоріло. Сонце, западаючи за гору, косим промінням світило у те вікно, де сидів Василь. Його гарячі іскри бігали по його оливковому лиці, червонили його. Сірі Василеві очі з-під густих мишастих брів світили якимсь зеленим огнем. Чи то червоне сонячне зарево одбивалося у їх, чи радісна думка скрашала? Сестра сиділа трохи збоку і не спускала своїх очей з брата. Вона прикро — прикро дивилася на його і тілько стиха зітхала та непримітно покручувала своєю головою. Так дивиться чоловік тілько на свого улесливого ворога.

Коли зовсім смеркло, тоді тілько пішов Власов додому. Брат і сестра проводили його до хвіртки і потім вернулися.

— Ти лиш не дуже близько підпускай його. Гляди!.. — прикро глянувши на Галю, сказав Василь.

Галя ні слова не сказала, тілько похнюпилась і пішла в свою хату. За дверима вона сплюнула і зразу наче гадина коло серця її обвилася, забилось воно у неї, защеміло.

При вході її стара прокинулась, позіхнула.

— Пішов уже? — спитала вона дочки.

— Пішов, — одказала та.

— Дай мені пити.

Стара напилась і, повернувшись на другий бік, знову заснула. Галя прибрала що треба було, засунула сіни і лягла на лаві, одсунувши віконце. Тихий вечірній вітерок повівав і холодив її гарячу голову. Місяць випливав з‑за садка, розкидаючи срібне проміння. І в хаті і надворі так тихо, так незамутно тихо. Чари літнього вечора так пестять Галю, молоді думки снують у її голові. Їй пригадався увесь сьогоднішній день: і збори в церкву, і стрічі в церкві. Кого — кого тілько вона там не бачила? Вона була така наряжена. Певне дівчата заздро дивилися на її одяг. Та як його і не позавидувати? Не було, не було нічого, а це зразу на тобі. І тітка здивувалася. Давно вже я у тітки не була, страх давно. Прохала заходити, а мені аж соромно зробилося. Серпом черкнула її по серцю згадка про напасливого парубка. Вона одначе задавила думку про те розчотами, коли їй піти до тітки. Завтра хіба? Завтра… Хіба зранку, бо певне той осоружний Олександра прийде знову. А чудний такий він. Справді, як та дитина… Добрий він, видко. От коли б у мене брат був такий. А то, — господи! щитається товаришем Олександрові, а все своє на умі. Чи в нього то є хто близький, котрого б він не продав, не променжував? І завдасться такий. Рада б я його бачити, який він закоханий. Навряд мабуть чи достанеться бачити. Хіба в його є серце — грудка каменюки якась замість серця. Дивно мені, як з ним Олександра потоваришував. А не взяв його гаспид, цього Олександри, він уродливий удався. Мати каже: якраз тобі під пару. Хіба й я уродлива?.. Та й дурна ж я, господи, яка! — трохи не скрикнула Галя — і забреде таке в голову. Яка він мені пара? Панич, багатого батька син. Грається він з тобою, а я і справді повірила. Розбазікалася з ним, мов з близьким родичем. Сказано дурна! І чим більше Галя гнала думку про Олександра, тим він усе більше та більше вертівся перед її очима. Дивиться на місяця — а бачить його лице, дивиться на зорі — і їй здається, то він світить очима. Серце її все далі та далі, дужче та дужче починає битись.