Як ведеться, так і живеться

— Мучитель мій! — скрикнула вона, ламаючи руки, — проклятий! яку мені на тебе кару наложити? Що мені тепер з тобою зробити?

Василь сидів і спідлоба побликував на матір, як вона голосила, заливалася слізьми.

— Ти обідав, Василю? — спитала Галя, витягаючи страву з печі.

— Ні, — понуро одказав Василь.

— Будеш же їсти? — Авжеж.

— Кому, тобі їсти? — скрикнула Параска, схопившись. — Тобі? Підожди, ось я тобі сама дам їсти, — і кинулася з хати. Василь тілько зуби зціпив, та спідня губа у його затремтіла, а то як сидів, так і зостався — хмурий, суворий.

Параска вернулася з ломакою в руках. Люта — вона кинулась на сина і зачепила раз по плечі. Василь підвівся — грізний, сверкаючи, мов жаром, очима, він підійшов до матері, скрутив її за руки, посадив на піл, вирвав палицю.

— За що ви б'єтесь? — твердо одказав він, переломив палицю на три часті, кинув тріски під і тихо вийшов з хати. Параска тілько совалась на полу.

Цілий тиждень не говорила мати з сином; Василь, здається, і радий тому. Як настав ранок — так він і пішов з дому, хіба в обід прийде, а то часом і ввечері присуне. Мати не питає, чи обідав де син, Василь не просить їсти, — німе розладдя царює в хаті.

Одного разу в неділю прибіга Василь додому. Задумане завжди лице його на сей раз грало якоюсь усмішкою, очі радісно блищали. Сіли обідати. Усі мовчки їли. Василь знай заглядав у лице матері, — вивіряв, чи й досі ще мати сердита. Параска, геть одвернувшись від його, сиділа.

— Мамо, — почав Василь.

Параска тілько скоса глянула на сина.

— Сьогодні мене сторож з ратуші стрів і питався, чи не поступив би я до їх на службу? Послужиш, — каже, — привчишся, а там і жалування буде.

Мати нічого не сказала, Василь не допитувався. З другого дня він почав ходити в ратушу.

Пройшов місяць, пройшов другий… Трохи та помалу хатнє розладдя вляглося, серце в Параски стихало. А може справді там його доля? — думала вона, вертячи у руках дві рубльових бумажки, місячний заробіток її сина, котрі Василь, прийшовши додому, припоручив матері. Той день і Параска і Василь ще мовчали, увечері тілько Василь сам про себе лаяв одежу, що на його вже не приходилася та чимало і зносилася: рукава трохи не доходили до локтів, стан насеред спини, одна пола розірвана зметана на живу нитку, локті у дірках — сорочку крізь їх видно. За той місяць Василя так вигнало! Мати сама бачила, що одежа вже не по Василеві, та з чого вона йому нову пошиє? Хай ще з місяць у цій походе, прийдеться доложить трохи до його грошей та тоді, — думала мовчки Параска.

На другий день Василь знову приносить семигривеника. Дав чоловік за прошеніє, що переписав Василь, на третій — сороковку, на четвертий — коповика, а там дивись і рубля затягне. Щодня, щодня та й несе хоч небагато додому. Ще й до місяця далеко, а в Василя вже шість рублів. Треба шити одежу. Знайомий Василеві по ратуші жид Гершко недорого узяв за шитво, зате ж і пошив, наче вилив. Коли переодівся Василь — панич — паничем та й годі, чоботи, правда, не по нозі, — Василь уже сам, не питаючись нікого, заказав шевцеві чоботи, щоб і на одну ногу, і на рипу, і на високих підборах. Як виходить Василь з двору, то на всю улицю чутно його рип, тим рипом він дає знати і дома, що вертається обідати. Параска, зачувши, підганяє Галю, щоб мерщій сипала борщ і становила на стіл, — син там так наробився, виморився на службі, не ждати йому обідати!

Між матір'ю і сином настав мир та лад. Хоч вони мало розмовляли одно з другим, не сповіряли своїх таємних думок одне другому, та мати на стороні не нахвалиться своїм сином, не налюбується своїм паничем, а Василь місяць од місяця все новину уводить, то на лави гримає — стульців йому треба, то стіл чорти батька зна який, то кроваті немає — валяйся на полу, то долівка курна, тілько убор закурює, старіє, то в хаті і тісно і жарко. Параска сама бачила, що то не по йому захист, — їй, старій, і Гальці — ще нічого; вони вже привикли до такого життя, а синові — він з панами поводиться, у їх буває, може коли прийдеться і до себе покликати — як його у такі руїни? З весни Параска затіює перестройку, через сіни з комірчини робить другу хату, з великими вікнами, з грубою, з дощавою долівкою. То для сина, ради його. Ради панства його вона на все здатна: що б не сказав він, його слово закон. Вона сама часто й густо услуговує синові, а про Галю — вже нічого і казати, — то наймичка: вона повинна прибирати у його в хаті, їсти йому подавати туди, собакою ганяти — куди він тілько не задума.