Як ведеться, так і живеться

На другий день і плачу, і суму було в школі, увесь клас знову вибили, а Довбню зовсім вигнали. Василь оддячив за себе. Всі сумували, що уже не буде між ними такого щирого товариша, як Довбня, дехто нахвалявся бебехи надсадити недолупленому москальчукові. Та то були зопалу похвалки. Пройшов тиждень — другий — і все забулося. Не забулася тілько назва «недолуплений». Василя з того часу інакше і не звали.

- VI - ПАНИЧ

Літа йшли — минали, старе старілось, молоде росло. І Настя і Яків уже почали сивіти — гнутися. Ще Яків таки бадьорніше — а Настя баба бабою: повні колись щоки опали, зморшки порізали їх, літа зігнали краску з лиця — воно зажовкло, замліло, спина зігнулася. Перемінилась і Параска: лице її подовшало, хоч краска ще і грала на йому, та то була вже не свіжа краса молодого віку, а послідня одцвітаючої квітки. У шовкових начосах прибавилося срібне волосся. Вона ще, правда, рівно держалася на високому стані, тілько щось дуже вже рівно. Все казало, що удар одна друга негода — і вона, як зламана, зігнеться. Очі тілько її й не перемінилися, чорні, блискучі, хоч і в їх світилась уже задавнена туга, обридлі клопоти. Василь, просидівши три годи в одному класі, переліз якось у другий і обіцяв там навіки застряти. Як не билася з ним мати, як не вговарювала учитися, панства добувати, — та нетерплячому Василеві хотілося його зразу добути, а воно зразу не давалось, не йшло, а наука така нудна та чи й вела лиш вона до панства?.. Василь зненавидів науку.

— Я тебе у свинарі запру! — сварилася мати, та ніщо не помагало.

— Он і Передерійчин Петро покинув школу, на службу став, — правувався Василь.

— Не вибивай мені очей своїми ледарями, баглаями, — лаялась Параска. — Он глянь на своїх братів, на Грицька та Івана. От діти, от милі, слово від їх неправе не почуєш, а робочі, а хазяїновиті? А ти? тебе вчать, тебе на слід наводять — а ти, як ведмега опинаєшся.

Не ради красного слова вона тепер приводила в примір братової синів. Вони справді вийшли на славу діти: тихі, смирні, робочі, до кожного привітні, кожному кидаються у вічі своїм ростом бравим, вродою молодою, доступні, покірливі. Грицько високий, чорнявий, трохи мов суворий — не балакучий, зате Івась — темнорусий, з голубими як квіточки очима, ясними як зорі, говіркий, веселий, кожному подобається, до кожного доступить своєю мовою ласкавою, своїм личком веселим, ввічливим, — слухав би і не наслухаєшся, коли він говорить, дивишся — не надивився б, коли він стиха усміхається веселими очима.

Виросла і Галя. Висока та пряма, як молода тополина, гнучка як лозина, на волос чорна, на личку рум'яна, вона була схожа на матір у її кращу дівочу пору. Параска тілько була весела — реготуха, а до діла не кажи; Галя, навпаки; з її чорних очей завжди світила якась тиха туга, молоде личко хвалилося, що нещаслива доля його кохала — завжди сумне, захудале, в розмові мовчазлива, більше слуха других, ніж сама гомонить, а лучиться розговориться — розмова її тиха, як і вона сама, без гуків, без жартів; зате до діла — не приганяй: з раннього ранку і до пізньої ночі вона все на ногах, все нишпорить, правиться і в хаті і надворі, і коло печі. Параска і наймичку розщитала, бо при її спіху наймичка була лишня. То талан Парасці господь послав, — казали люди, — та тілько не вміє вона того талану шанувати.

Параска справді дочки наче і не примічала; хоч вона і не лаялася і не билася як спершу, бо ні за що було і гримати, оже все держала себе одсторонь від неї, — ніколи вона не поговорить як слід з нею, не посидить як з дочкою, не розчеше довгої коси, не поськає в голові. Та їй і ніколи за клопотами коло сина. Щодня вона з ним б'ється, кипить як кип'яток у горшку — та ні допроситься, ні догарикається нічого.

Третій рік він сидить вже у другому класі, до книжки, до уроків не приженеш. Отак ганяти з товариством, з бузиняних пушок стріляти на воду, смоктати цигарки — йому дай, а до діла, до уроків — і не кажи.

— Чи ти будеш учитись? — пита Параска.

— Що там учити? Я все знаю.

Що було Парасці робити? Спитати сина урок — вона спитала, коли б сама знала. Скрутне тілько головою та й замовкне. Жде — дожидає кінця року, уся не своя — що коли Василь її знову зостанеться? Сором самій, сором від людей… Скілько літ вона билася, скілько утрат понесла — і все марно, все даремно… А перед людьми одне знала, що вихваляла його розум, його дотепність і от що тепер вони скажуть?

З тривогою вона дожидала кінця. Ось настав і він. Зранку Василь пішов у школу, жде — не дождеться його Параска; їжа їй не йде на душу. Ось уже і обідня пора — його немає. Не обідала Параска, неприбрана, нерозчесана ходить, поглядає надвір, за хвіртку, за ворота.

Надвечір тягне Василь додому.

— А що?

Василь почав з серцем розказувати, що його всі учителі ненавидять, що Шкоруцький гірше вдесятеро від його учився та перевели, а його — ні.

Вся затремтіла Параска, почувши слово «ні», поблідла та так і посунулась на піл. Галя вже водою підвела її знову на ноги, а то як мертва лежала та тілько зубами цокотіла.