Як ведеться, так і живеться

Ще Парасочка спить, а для Парасочки і чай готовий, і молочна каша, і іграшки… Тільки очі розкрила — уже її заливають і забавляють. Вона звиклася з тим. Її нетерплячка розбирає, як не зразу вгадують її бажання, її вередливі примхи. З року на рік вона робилася непокірніше, вередливіше; чи то дивлячись на пана, вона училася вередувати, чи, може, кров панська унесла ту вередливість у її кріпацьке тіло.

А тілом не поскупилася наділити її мати: така і повненька, і біла, і рум'яна, і чорноока, чорнобрива, як мати, і на норов трохи скинулась на неї: весела, балакуча, жартовлива, як і мати була замолоду, і така безжурна, ласа на ласощі, на те, щоб добре поїсти, гаразд поспати.

Добре ж, поки було добре… а як нужда та недостачі прикрили їх своїми злиднями та дрантям, коли Парасочці хотілося паски з солодким чаєм, а мати давала сухий хліб з остюками до такого, що аж дим схоплюється, борщу, коли Парасочка не хотіла їсти і вередувала, то Оришка і духопеликів надає, — тоді у малому дитячому серці зло закипало, спершу на матір, а далі й на людей, що відняли від їх добро їх. Мучилась тоді Парасочка; кров панова голосно обзивалася у мужичих жилах дитини, і вона увесь світ ненавиділа — зло і заздрість звивали гніздо у тому серці ще змалечку. Коли дійшла вона до розуму, вередливість її де й ділася, зате заздрість, заздрість пекуча — палюча розбирала її.

Не раз, ради заздрості, вона крала, чого у неї не було, а на других бачила. Її страмили, били — вона все одно робила. Їй і страму немає. Чим вона винувата, що у неї немає того, що у других є? А б'ючи тільки ще дужче розпалювали її ненависть до людей. Вона хоче панувати, а її б'ють, заставляють робити. «Підожди ж! Не я буду, а панування добуду!» — зарубала вона на носі і ніколи не викидала з голови.

Як не сварилася, не лаялась, не билася Оришка, а не зробила з дочки працьовитої кріпачки, невсипущої хазяйки, вірної слуги. На панщині вона не робила, як другі, а більше бавилась — заводила сміхи та реготи. Її полають, а в неї то голова розболиться, то в серце заколе, і в холодочку вона вилеже цілий день. Дома теж немає у неї ніякого порядку: одежа розкидана, кісники та стрічки і на печі, і під піччю валяються, де скинула що — там воно лежатиме хоч і вік. Хоч бачила Параска, що його треба б прийняти, що воно і на другий раз згодиться, та раз надіване уже в неї старе, нікуди кчемне. Любила Параска уборами менжувати, коли б вона була багачка — на жоден день мала б новий убір. Та горенько — нужда: іноді приходиться одно носити, поки воно на ній і поділиться, обпаде, — а перемінити нічим — яке буденне, таке й празникове. Тоді для Параски наставали гіркі дні тяжкої муки та туги. Вона вже дівка; і молода, і уродлива, а приходиться свою красу дрантям прикривати, пишну уроду у ганчір'я завірчувати. Коло неї хлопці, як хміль коло тичини, в'ються… хочеться їй з ними погуляти, уволю нареготатися, досхочу подуріти, а в неї ні стрічки доброї у косі немає, ні намисто не бряжчить на круглій, мов виточеній шиї, ні черевички не риплять на невеличкій нозі, ні нова спідниця не обхоплює високого стану, а тендітне біле тіло не тонкого льону сорочка прикриває, а матірка з десятки натирає його до розчосу. Горенько Парасці! А ще більше горе, коли хто з дівчат або хлопців насміється з її благого одягу. Огню палючішого не треба — як у той час стане Параска; вилає усіх, утече додому і цілу ніч проплаче. Хлопці те бачили, і хоч липли більше всього до неї, а з старостами ніхто не потикався. Їм весело було з нею жартувати, гратися, а якби прийшлося вік зжити — не весело б воно, певно, жилося. Та й Параска не дуже б'є на дворових кріпацьких парубків — їй коли не панича, то купця, а вже найменше міщанина подавай.

Так літа ішли, минали, проносячи за собою більше лихе, ніж добре. Оришка умерла, а Парасці ще й краще: нікому її голови клопотати, нікому їй її провини вичитувати — сама, як знаєш, по своїй волі живи… Параска раділа. До того ще один судовий панич до Параски почав приставати.

Нагляділа якось раз Параска, мажучи панські сараї, молоденького панича, що гуляв по полю коло Ратієвщини.

— Панич! панич! — крикнула вона і з повними жменями глини кинулася через окіп до панича.

— Паничу! ідіть до нас мазати, — сміло присогласила вона його.

Слово по слову — розбалакалися. Уже Параска забула і про роботу, уже і руки об траву потерла; стоїть з паничем, щебече йому, наче пташка; а він, як сіренький котик, заглядає у чорні веселі очі, побликує на стрункий стан, на високе лоно.

— Чи у сад пускають? — спитався він.

— Пускають! пускають! Як можна паничів не пускати. От хлопців — друге діло… — І повела панича у сад.