Я бачу, вас цікавить пітьма

Він усе боявся, що після чергового запитання Ксеня злякається й замкнеться, але вона відповідала охоче. Швидше за все, саме вона була остання, хто бачив Христину — та чергувала в медпункті, й Оксі до неї заходила. А вранці прийшла прийняти зміну — а там нікого нема. На дзвінки Христина не відповідала.

— Уночі ми, звісно, можемо відлучитися… Тут рідко щось відбувається, кому охота стирчати… Але зміну зазвичай передаємо. І всі мене переконують, начебто нічого не сталося…

— А що її рідні? — запитав Андрій.

— У неї лише мама… П’є безпробудно. Я намагалася поговорити — немає сенсу.

— Мати теж тут живе?

— На тому боці приватний будинок, — Ксеня на ходу махнула рукою у бік площі. — Я все думаю, що ж могло статися… Переконую себе, може, поїхала раптово…

— А могла? У неї десь у сусідньому селищі є друзі?

— Немає тут сусідніх селищ… І сіл немає. Ніякого біса немає, — вона зітхнула. — В область години три добиратися. Я сто років не їздила.

— А може, вона туди і поїхала? — запитав Андрій. — Може, в неї там хтось є?

— Не знаю… Тільки вона, мабуть, сказала б, — Ксеня зітхнула. — Чи подзвонила б. Ми дружили.

— А хлопець у неї є? Чи, може, був?

— Ні. Вона давно ні з ким не зустрічалася. Постійно, я маю на увазі… Та тут насправді й немає з ким.

— Ясно, — він зітхнув. — А знаєте що? Напишіть заяву в поліцію. Це в будь-якому разі не завадить.

Далі вони йшли мовчки — одне за одним по вузькій стежинці. Вона перша, він за нею. Лише сніг рипів під ногами. Андрій весь час думав про фото мертвої Христини в течці, і про те, що, розчищаючи сніг, знайти її ніяк не могли… А може, помилка? Може, справді знайшли в іншому місці? В іншому селищі? Тоді все сходиться.

Раптом Ксеня повернулася до Андрія:

— Далі я сама. Онде мої вікна світяться.

— Хай уже до хвіртки проведу…

— Ні, справді.

— Як скажете… Ксеню, я хочу групу зібрати — щоб Надю шукати, Галину дочку. Підете? Треба оглянути кожне подвір’я, кожен сарай. Можливо, катакомби. Що більше людей, то краще.

Вона відповіла, не замислюючись:

— Звичайно, піду.

І продиктувала номер телефону. А він лише щойно помітив, яка ж вона красива. А може, річ у тому, що люди гарнішають, коли роблять хороші вчинки…

— Дякую вам! — щиро мовив Андрій. — Мені казали, що її майже не шукали.

— Воно й не дивно, — пирхнула Ксеня. — Паскудне селище…

— Ого! Отак таки його ненавидите?

— А ви ще ні? Самі поміркуйте: якщо тут навіть на зниклу дитину всім начхати!

— Правду кажучи, думаю, що це провина дільничного. Ну і мер міг би почухатися.

— Вважаєте, якби вони втрутилися, люди кинулись би шукати?

— Думаєте, ні? — засумнівався Андрій.

— Тут усім на всіх плювати! Я взагалі дивуюся, що в Буськовому Саду є діти. Це навіть несправедливо.

— Що саме несправедливо?

— Діти не заслуговують на те, щоб тут жити. А селище не заслуговує на щось таке прекрасне, як діти.

Андрій усміхнувся:

— Я не дуже люблю дітей. І далеко не всі вони аж такі прекрасні.

— Але це не провина дітей! Вони просто намагаються не вирізнятися на тлі бруду, що їх оточує.

Він гмикнув і замислився над її словами.

— Ви не така, як усі.

— Ви мене зовсім не знаєте, — сумовито похитала головою Ксеня.

— Іще раз дякую вам…

Вона встигла відійти на кілька кроків, а він і далі дивився їй услід, аж вона раптом обернулася:

— Скажіть, що з Христиною нічого не сталося!

Андрій помовчав.

— Надіюся, — запевнив він і тут же відчув у роті в’язкий присмак брехні. — Але заяву однак напишіть…

— Звичайно… — кивнула вона. — Неодмінно.

— Ксеню, мало не забув… Я ось що іще хотів запитати: ви знаєте тут когось на ім’я Дора?

— Дора? Ні, на таке ім’я — нікого.

— Може, це скорочення, а ви знаєте повне ім’я…

— Федора чи що? — вона ледь вловно всміхнулася.

— Або Ісідора… — Андрій намагався придумати ще варіант, але більше нічого не спадало на думку.

— Ні, нікого нема. А що?

— Та так… Шукаю просто… Чому у вас на шиї ця хустка?

Останнє запитання вирвалося в Андрія несподівано для нього самого. Немов прокралося з надр пам’яті, поки він думав, як відповісти на її «а що?» Уже проказавши його, Андрій раптом пошкодував, подумавши, що це пролунало нетактовно і недоречно, але було пізно. Вона смикнулася, наче він зацідив їй ляпаса, і розгублено торкнулася пальцями до шиї.

— Просто… Для краси. А вам яке діло?..

— Вибачте… — знітився Андрій. — Іще раз дякую… Я подзвоню.

Розділ 25 У лабіринті

Андрій петляв вузькими стежинками, освітленими лише жовтим світлом із вікон. Ось і готель. Він широкою дугою обійшов ґанок учительського будинку. Свіжий пухнастий сніг встиг створити видимість стерильної незайманої чистоти.

Уже біля входу в «Сяйво» Андрій раптом побачив пташку. На горобця схожа, але не горобець. Голова маленька, а сама начебто трохи довша. Він би не зауважив, але пташка, затріпотівши крильми впала майже йому під ноги, наче поранена. Закатулялася в снігу, настовбурчилася пір’ям.

— Від кота втекла, так? — тихенько запитав він пташку і ступив до неї.