Я бачу, вас цікавить пітьма

Найприкріше, що батьки йому не вірили. Коли був малий, ніколи не виходило пояснити, що він почуває, — не пасувало жодне слово з тих, що знав. Він плакав і не давався зрізати нігті, але коли батьки запитували чи йому боляче, чесно відповідав, що ні. Зрештою, його наражали на цю процедуру силоміць. Пальці робилися такі чутливі, ніби з них здирали шкіру. Але й тоді дотик до будь-чого спричиняв не біль, а інтенсивне, мов електрошок, невимовне оце.

Йому не раз спадало на думку, що коли брехати і казати «боляче», все стане простіше і зрозуміліше. Але брехати, применшуючи власні страждання до звичайнісінького болю, який не здатні витримувати лише слабаки, було принизливо. Усе, що він зміг сформулювати маленьким, це «неприємно». І нічого точнішого придумати не вдавалося.

Слово «неприємно» викликало зневажливу посмішку в батька і незадоволене зітхання у матері. З отим зітханням вона силоміць волочила його у ванну й зрізала нігті, ні на секунду не перестаючи розповідати, який нікчемний він через нездатність потерпіти «невеличкий дискомфорт», і які огидні його спроби роздмухати свої вигадані страждання. А він корчився від моторошного, паскудного почуття, в якого немає назви, мріючи лише про одне.

Про квітковий горщик.

Звір витяг пальці із землі й зітхнув, роздивляючись брудні нігті; його думки ненадовго повернулися до реальності. Добре, що він зрізає нігті лише раз на тиждень. І що не потрібно більше нікому пояснювати свої почуття. Лише він і квітковий горщик… Звір вдивився у шибку. Майже стемніло. У повітрі танцювали самотні сніжинки, але циклон, схоже, минув.

«Отже, площу нарешті розчистять, — подумав він. — До суботи, напевно». І враз іще одна думка спалахнула так яскраво, що затьмарила навіть огидні відчуття в пальцях: «До суботи вони знайдуть тіло!»

Ця думка була бентежно солодка, вона лоскотала в грудях, викликала бажання реготати. Вони знайдуть її тіло, й усі зрозуміють, що їхній наймоторошніший кошмар — це правда! Він буде поруч. О, неодмінно буде! Щоб побачити страх на їхніх обличчях. Побачити, як не лишиться сил заперечувати очевидне. Побачити, як вони почнуть дивитися одне на одне, намагаючись розпізнати вбивцю. О, як йому цього хочеться!

Справжня насолода хижака — викрасти вівцю з-під носа сторожових псів. І він не просто викраде — він переріже все стійло! Він примусить їх іти по ще теплому сліду — так, аби вони до останньої миті вважали, що готові схопити його за горлянку. Поки не опиняться в пастці! Тоді, попідтикавши хвости, вони витимуть з жаху, не знаючи, звідкіля чекати удару.

Авжеж, зрештою він муситиме розкрити себе. І навіть якщо це коштуватиме йому життя, то буде приголомшливий фінал! Вершина його тріумфу!

«Мамо, ти ж любиш дивитися телевізор… Повір мені, цієї програми ти ні за що не пропустиш…»

А його покажуть. О, його покажуть не раз! Він уявив собі материні очі, коли вона побачить сина у вечірніх новинах, і його розібрав беззвучний сміх.

Він сміявся, дивлячись у вікно, сміявся, поки мив руки, дбайливо оминаючи чорні смужки під нігтями, сміявся, витираючись рушником. Нарешті сміх ущух, залишивши в грудях млосне відчуття. Аж раптом несподівана думка увірвалася йому в голову так стрімко, що він промовив уголос, геть цього не усвідомлюючи:

— Не знайдуть!

Відкопають труп, але не зможуть навіть і близько вийти на його слід! Вони не матимуть жодної зачіпки — він занадто ретельно замітав усі сліди! Та й хто там шукатиме! Новий консультант?

У кращому разі все затягнеться на довгі роки. Та й то — навряд… А йому потрібно, щоб мати дожила…

Думки Звіра закружляли в шаленому вихорі, поки він гарячково міркував, що зробити, щоб напевно вивести того консультанта на слід.

— А це ідея! — раптом прошепотів Звір, і відчуття лоскітної радості негайно повернуло до нього слово. — Це ідея!

Над вечір несподівано потеплішало. Засніжені вулиці видихнули пелехи туману, пишні замети зіщулилися й посіріли. У написі на площі знову погасла літера «С», й Андрій, мимоволі гмикнув, вийшовши на парапет адміністрації. «Я ♥ БУСЬКІВ _АД».

Він упізнав медсестру Ксеню здалеку, незважаючи на пелену туману. Вона саме перетинала площу своєю швидкою й легкою ходою — немов пливла. Андрій наздогнав її й гукнув.

Чорна лижна шапочка робила обличчя медсестри ще білішим. Короткий пуховик кольору кави з молоком був облямований світлим штучним хутром і на комусь іншому напевне сприймався б як несмак, але їй надавав навіть якоїсь величності.

— Доброго вечора. У вас щойно закінчилася зміна?

— Іще вранці. Але ми ж в область їздили… — вона мала звичку говорити тихо, майже пошепки. — А завтра знову на добу.

— Ого, як…

— Це через Христину. Нам тепер третя потрібна…

— Я, до речі, хотів вам щодо неї пару запитань поставити. Можна? Заодно до хати можу провести. А то у вас світло лише на площі.

— До хати не варто. У мене чоловік ревнивий.

— До хати в мене і запитань не вистачить…

Вона всміхнулася:

— Запитуйте.