Я бачу, вас цікавить пітьма

Андрій знову гмикнув. Ніби ненароком вийняв блокнот і викреслив слово «мер» у куточку.

— Друге: цю людину, найімовірніше, всі довкола вважають приємною, привітною, готовою безкорисно допомогти і в усіх сенсах позитивною…

— Знову я! — підвівся Тупогуб.

— І найголовніше, — Андрій усміхнувся, — гумор! Точніше, його відсутність. Почуття гумору закладається в дитинстві, коли з дитиною жартують батьки. А у всіх поголовно серійних убивць проблеми в сім’ї, дефіцит любові тощо. Так би мовити, не до жартів. Ось ви, Павле Борисовичу, точно не підходите.

— Просто гора з плечей! — Тупогуб картинно зітхнув. — А тепер серйозно. Зовсім непитущих у нас не так уже й багато, звісно, але саджати за це ми ще не пробували. Потрібне щось суттєвіше.

Андрій розвів руками.

— Це все, що є: людина, яка щосили намагається справляти хороше враження, та насправді не здатна ні на почуття, ні на елементарний жарт… Тож, як побачите когось, хто вчить напам’ять збірку «Приколи на всі випадки життя» — відразу телефонуйте.

— А нащо вчить? — не второпав мер.

— Щоб жартувати. Чикатило зізнавався, що для нього це було найскладнішим у спілкуванні: він не розумів гумору в принципі. А треба ж сподобатися жертві, здобути її довіру! То кажуть, що він буквально заучував чужі жарти, щоб потім повторювати…

— Цікаво… — Павло Борисович чомусь спохмурнів. — Дуже цікаво… Отак прямо заучував?

— Кажуть… — звів плечима Андрій. — Вам недобре? Ви аж сполотніли…

— Нормально все… — Павло Борисович відмахнувся. — Тиск сьогодні скаче. Скажіть ліпше, що ви маєте, крім психологічного портрета? Напевно ж у вашій теці є щось предметніше. Он яка товста…

— Якщо ви про докази, то, на жаль! — Андрій похитав головою. — Майже нічого.

— Майже? — Тупогуб вмить насторожився. — Отже, щось усе-таки є?

Андрій насупився, шкодуючи, що проговорився. Хоча… Він підвівся й пройшовся туди-сюди по кабінету. Підійшов до вікна і подивився на площу.

— Оці літери… Давно їх поставили?

— Та от‑от буквально… А що?

— Тієї ночі, коли встановлювали напис… — Андрій повернувся до столу і звірився з течкою. — На площі бачили Христину Рогач. Христина пішла з дому й не повернулася. А недавно виявили її тіло. Точніше кажучи… — Андрій узяв теку й затнувся, запізно згадавши, що у справі помилкова дата. — Точніше кажучи, зовсім недавно…

— Узагалі ні сном, ні духом! — наморщив чоло Тупогуб. — Чи це Субота воду каламутить, не розумію?

— Це не до мене, — стенув плечима Андрій. — Я про інше хочу запитати. Під час монтажу щось пішло не так, і на площі погасло світло. Пригадуєте?

— Авжеж, було таке… Вони там щось напартолили. Тут усе вирубало. Увесь центр.

— От! Мені важливо, щоб ви пригадали, що тієї миті чули у слухавці. Адже ви залишалися на зв’язку? З ким ви тоді розмовляли?

— А… Та із Захаром нашим. Науменком. Хіба не все одно, що я чув?

— Отже, щось таки чули?

— Та й не пам’ятаю… Фігню якусь… Може, і не чув нічого… Світло ж погасло! Я тоді подумав, що літери згоріли до бісової матері! Яка взагалі різниця?

— Є інформація, що саме тієї миті просто на площі сталося вбивство. Саме тоді, як погасло світло.

— Оце так поворот… — промовив Павло Борисович, і неясно було, знущально він це сказав чи ні. — І кого ж убили?

— Христину Рогач.

Він судомно смикнув плечима, ніби його піджак ураз зменшився на три розміри.

— Це вона на знімках?

— Ось на цьому, — Андрій підсунув ближче до мера моторошну посмертну світлину.

— Андрій Олександрович… — мер похитав головою. — Це не вона.

Розділ 24 Хід звіра

Андрій перевернув знімок, щоб переконатися. На звороті був напис: «Рогач Х. М.».

— Ви абсолютно впевнений? — запитав він мера.

Той квапливо кивнув, збираючись щось сказати, але затнувся й насупився.

— Принаймні не схожа, — невпевнено відповів Тупогуб.

— Мертві часто не схожі… Близько її знали?

— Чому близько… Були знайомі. Вона ж медсестра в медпункті.

— Отже, стверджувати на сто відсотків, що не вона, ви не можете?

Павло Борисович знову пересмикнув плечима, тоді зітхнув і став коло вікна, замислено взявшись за підборіддя.

— Припустімо, це Христина. Припустімо… Я, до речі, бачив її зовсім недавно. От якраз перед оцими ось літерами… Аж раптом — зникла! Ну, наприклад, справді зникла. А Субота або приховує це від мене, або, може, сам нічого не знає — припустімо! — тепер мер заклав руки за спину, походжаючи туди-сюди. — Але ж ви як сказали! Мовляв, тіло уже знайшли! І коли ж? Бо так виходить, наче вона от‑от зникла, а у вас уже тіло знайшли, і ви тут як тут, та ще й з усіма документами? Тобто, вас устигли з Києва відрядити, а в нас навіть одна бабця з іншою не встигли попліткувати! Ви знаєте, з якою швидкістю розходяться чутки в таких селищах, як оце? Та нашу з вами розмову вже в крайніх хатах обговорюють — як довго ми спілкуємося та про що, а ще те, що ми зараз до вікна підійшли, а я руками розмахую!

— Не знаю, як швидко тут розходяться чутки… — почав було Андрій і замовк.