Я бачу, вас цікавить пітьма

Річ не в тому, коли знайшли тіло. Річ у дівчинці Наді. Виходить, вона зникла в неділю, а наступного дня в «Міражі» Валерка вже сватав його у відрядження. Андрюха міг іще уявити таку оперативність, коли хтось «вмикав зв’язки». Щось на кшталт того, що все селище на вухах, а мер особисто наорює телефоном до когось в області, а той особисто просить міністра… А тут — пошуків немає, поліцейський ні в зуб ногою, а мер узагалі не в курсі. А його, менше з тим, прислали. Чи таке взагалі трапляється?

— Андрій Олександрович… Послухайте… — м’яко мовив Тупогуб. — Ви справляєте враження людини проникливої й відданої своїй справі. Переконаний, ви знаєте, про що кажете. Але зрозумійте і мене теж… Мало того, що ви стверджуєте, начебто в нашому селищі ріжуть людей, а я ні сном, ні духом… Що в нас зникла дівчина і навіть труп не знайшли… Труп! У нашому селищі! Так ви ще й кажете, що вбили її в мене, можна сказати, під вікнами!

— Уточнення: не я кажу, а матеріали справи.

— То може, назву селища переплутали, га? Може, не Буськів Сад, а якийсь Вузький Зад? Кузьків Лад? Що там іще може бути… Бісів Град… Ви, до речі, знаєте, що вони мені тієї ночі на площі ввімкнули? Буськів Ад! — він нещиро засміявся. — Це ж треба, щоб саме ця літера в них перегоріла!

— Навряд чи у справі помилка… — невпевнено мовив Андрій.

— І де ж її знайшли? — не вгавав Павло Борисович. — Там написано, де саме?

— Де саме… Будь ласка! — Андрій знову розкрив теку. — От просто на площі і знайшли. Коли прибирали сніг.

— Ага! Ось, дуже прошу, — сказав мер і знаком запропонував Андрієві подивитися у вікно. — Погляньте: сніг не прибирали ні вчора, ні позавчора, ні тиждень тому. Чому? Тому що тут сипало безперестанку. Вздовж будівель лопатами доріжки розчищаємо, чекаємо, коли циклон мине. А повірте мені, якби наші баби та й на труп наткнулися, вони б такий лемент здійняли! Я б за хвилину вже в курсі був! За хвилину!

— Там написано, снігоприбиральною технікою чистили… — вкрай розгубившись, сказав Андрій.

— …Якої в Буськовому Саду зроду не було! — закінчив за нього Павло Борисович і переможно всміхнувся. — До речі, якщо не будете морочити мені голову нереальними трупами, то під кінець тижня в нас — тьху-тьху, щоб не зурочити — якраз і з’явиться роторний снігоприбирач! Уперше в історії, так би мовити. Й ось тоді — як Бог дасть — ми нарешті й розчистимо площу як слід! Так ось, даю вам слово, Андрію: якщо знайдемо труп… Хоч би й дохлу кішку… Ви дізнаєтеся про це перший!

— Що ж, — зітхнув Андрій, — і за це дякую. Радий знайомству…

— Я теж, Андрію Олександровичу, я теж! — Павло Борисович душевно потиснув йому руку. — Дасть Бог, іще побачите, як розквітне наше селище, коли запрацює цукровий завод! Не захочете додому повертатися!

— Ага, іще одне… — згадав Андрій, уже відчинивши двері, щоб іти. — Ви ні в кого не бачили тут такої маски… Гумової чи, може, латексної… На ній намальоване лице. Так наче дитина малювала.

— Намальоване лице? Ні, вперше про таке чую. Мабуть, моторошне воно…

— Саме так, — кивнув Андрій. — Саме так…

Така прохолодна, волога, пухка земля. Така м’яка.

«Благословенна», — промайнуло в голові Звіра, який глибоко занурив пальці у квітковий горщик.

Він особисто поливав квіти і спушував землю, щоб вона завжди була в такому стані. Сухий ґрунт лише посилив би мерзотні відчуття. Волога земля заспокоювала його аномально чутливі пальці, наче турботлива мати немовля, що заходиться плачем. Вона їх заколисувала.

Цей напад був не такий, як оті, жахливі, із нудотою й блюванням, що він їх переживав після вбивства, ні. Цього разу йшлося про звичайну фізіологію. Огидне відчуття, на яке не придумали окремого слова. Звір і не пам’ятав, як воно з’явилося. Це виникало завжди, варто лишень було, щоб батьки зрізали йому нігті. Лікарі казали, причина в нервових закінченнях на кінчиках пальців — чи то вони розташовані занадто близько до поверхні шкіри, чи то надміру чутливі. Довга нігтева пластина надійно захищала чутливі місця, але непідстрижені нігті у хлопчиків вважають чимсь неприпустимо-неохайним. І мама завжди обрізала «під корінь».

Рятувала тільки земля. Це спалахувало на пальці тієї миті, коли до нігтя торкалися ножиці, й не тлумилося по кілька годин. Волосинки на руках ставали сторч, по спині пробігався рій мурашок, зуби зводило болісною оскомою. Єдиною радою було встромити пальці у квітковий горщик і дряпати землю, наче кішка, яка точить кігті, щоб земля забилася під те, що лишилося від нігтів. Ясна річ, руки з чорними півмісяцями видавалися брудними, це страшенно злило матір, і вона старалася силоміць почистити йому нігті, а це спричинило б нові страждання. Він відбивався, втікав, а якщо їй таки вдавалося домогтися свого, негайно знову біг до квітів. Мати навіть думала позбутися своєї оранжереї, але дуже вже любила квіти.