Я бачу, вас цікавить пітьма

— Ти сам сказав, — Харитон поліз у кишеню й виклав на стіл мідну монету. — Підпали завод і їдь собі. На мості поклади під язика монету, і — ти вільний. Навіть афганський хлопчик ніколи більше тобі не насниться.

— Хто ви? — втомлено запитав Андрій. — Хто ви такий?

— Я з тих, що плачуть тут сумні, — печально відповів Харитон. — Дай-но мені теку!

Андрій хотів сказати, що не взяв її, аж раптом відчув у себе за пазухою щось велике й кутасте. Воно тиснуло на живіт і заважало сидіти. Він задер одяг і приголомшено побачив устромлену за пояс джинсів картонну папку. Повільно, немов у трансі, простягнув її Чоловікові в Червоному.

— Ось, поглянь… — Харитон діловито розшнурував клапан і почав розкладати перед ним світлини, немовби ілюструючи розповідь. — Якось медсестра Ксенія надибала цю теку в ординаторській. Всередині були знайомі тобі фото її сина. Відтоді вона знаходила їх щоранку. На роботі, вдома. Знімки опинялися в її сумочці або в книжці, яку читала. І коли вона зрозуміла, що від папки не можна позбутися самотужки, то радо погодилася дещо для мене зробити. А саме — рівно за рік після нашої зустрічі вона підпалила веранду в будинку такого собі Леоніда Науменка. Ясна річ, дівчина не хотіла того, що сталося, адже дім згорів ущент разом із двома людьми…

Він звів очі на Андрія й тицьнув йому фото обгорілих людських останків:

— Зате тепер вона вірить, що не вбивала своєї дитини, а навпаки — подарувала їй кілька хвилин життя й була з нею до останньої секунди. Як справжня мати. Вірить і пишається собою! Або ж Захар. В обмін на спокійні ночі без сновидінь, він відлив із олива чудовий кастет і подарував його на день народження Арсенові. Думаєш, у нього не заячало в грудях, коли хлопця з пожежки забили на смерть саме кастетом? Але ніхто ж за язика не тягне, так же? І він собі мовчав у тряпочку, шкрябав свої віршенята… І пити зрештою покинув, і Льоню свого вже не згадує. Таких історій у мене повні кишені — про кожного. І цим людям ти зібрався допомагати? Це серед них ти готовий залишитися?

— Я не залишуся! Просто візьму собі та й поїду.

— Глибоко в душі ти вже зрозумів, що це неможливо, — Харитон налив собі вина. — Це місто, де страждає люд без меж; Воно, прокляте, має назву Діте. Зауваж, я ще нікому не пропонував пройти по мосту з монетою.

— І чому пропонуєте мені?

— Досі ще жоден нахаба не відмовлявся від угоди.

У голові гуло.

Може, тепер уже від вина, а може, від безумства і нереальності того, що відбувається.

— Якщо ви все знаєте про кожного… — пробурмотів Андрій. — То просто скажіть мені, хто вбивця.

— Так вони всі вбивці. Кожен! — Харитон раптом поглянув на годинник. — От скажімо, за п’ять хвилин на площі без суду і слідства вішатимуть дільничного поліцейського. Тебе, до речі, не запрошували?

— Як це — вішати?!

— Там довга історія. Та якщо двома словами, то твоя знайома медсестра підставила Віталіка і закацуприла славну дівчину Мілу. Ну а повісять урешті Суботу.

— Це не він! — Андрій скочив на ноги. — Він, ясна річ, покидьок, але не маніяк!

— А якщо покидьок, то ліпше сядь, і випиймо!

Андрій кинувся до дверей.

— І щоб ти знав, справжній маніяк просто зараз у твоєму номері! — гукнув услід йому Харитон. — Але прийшов не до тебе!

Андрій спинився, так наче налетів на стіну.

— Що ви сказали?

Харитон зумисне неквапно підчепив нігтем монету, що лежала на столі, і спритним щиглем підкинув у повітря.

— Обирай, — мовив він і зловив монету. — Кого рятуватимеш? Вилупка, якого повісять, але за чужий злочин? Чи ту, котра насправді вбила, але яку заріжуть задля забавки?

Розділ 57 Через міст

Небо прибрало сірого відтінку, але передчуття наближення світанку чомусь не було. Радше здавалося, що сонце померло і це попелясте світло — все, що день лишив по собі в цьому світі. Було зимно. Натовп щулився, переступаючи з ноги на ногу. На дашку поліційного відділку гойдався труп нещасного Суботи, і парашутна стропа, якою донедавна припинали корову, з кожним рухом порипувала.

— Онде він! — сказав раптом Павло Борисович Тупогуб і радісно вказав на Андрія, що стояв позаду. — Ось справжній герой! Виходьте сюди! Виходьте!

Юрма витягла його на ґанок, наче на сцену. Андрій не опирався; він погано розумів, що коїться. Перед його очима досі стояло прекрасне Ксенине обличчя на тлі кривавої лемішки, на яку перетворилося її тіло. І руки. Її понівечені руки.

— А ми не вірили! — ораторствував мер. — Тоді як Андрій Олександрович одразу звернув мою увагу на дивну поведінку нашого дільничного! Добре, що ми дослухалися! Шкода, що не встигли запобігти смерті нашої світлої, чудової Міли.

Мер схилив голову. У натовпі познімали шапки.