Я бачу, вас цікавить пітьма

— О, я б їх за це не засуджував! Вона щоразу розповідає таку сльозливу історію, що неможливо встояти перед її чаром. Про свого сина, що прожив шість хвилин і помер у неї на грудях.

— У неї був син?

— Був, — кивнув Харитон. — Вона завжди каже, що його звали так само, як того коханця, що вона йому впарює цю байку. Два тижні тому малюка звали Максимчиком.

— А як його насправді звали?

— Насправді… Насправді вона народила його вдома, з акушеркою. Розплатилася, й та поїхала собі. Цілком здоровий хлопчик. Але Оксі загорнула дитятко в покривальце і винесла на мороз.

Арсен мовчав. Лише очі його на мить розширилися, наче його кольнули голкою.

— У неї біля дому був пустир і будівництво. Поклала на бетон, та й пішла. Тут, до речі, є фотографії, — Чоловік у Червоному постукав пальцем по картонній теці. — Його знайшли через два дні. Експертиза встановила, що вранці він іще був живий. Аж поки не замерз. Гм… Одне слово, ніяк не звали.

Арсен дивився просто перед собою й навіть не кліпав. Скидалося на те, що він знову втратив дар мови. Тільки цього разу навіть не сопів, як завжди. Здавалося, він узагалі не дихає.

— Отакий у тебе вибір, друженьок, — м’яко проворкотів Чоловік у Червоному. — Або я заберу папку, і ти більше про все це не згадаєш. Або вона лишиться в тебе, і тоді… Думаю, ми обидва це розуміємо… Тоді ти вб’єш свою дружину.

Арсен довго мовчав. Нарешті звів очі. Будь-кому, хто побачив би зараз цей погляд, стало страшно. Але Чоловік у Червоному милувався ним, як милуються відполірованим лезом ідеально заточеного ножа.

— І що буде? — запитав Арсен. — Коли я відправлю це дебільне повідомлення з Христининого телефона?

— Тобі правду сказати? — безжурний вираз раптом стерся з обличчя Чоловіка в Червоному. — Він її уб’є. Хтось мусить за все заплатити.

Арсен подумав рівно секунду. Потім склав серветку, запхнув у кишеню й посунув теку до Чоловіка в Червоному.

— Справедливо, — сказав він, не розтискаючи зубів.

Андрій дивився крізь аркуш. Скупі фрази із протоколу розфарбувалися в його уяві інтонаціями і жестами. Харитонові слова пульсували болем у потилиці. «Бреше», — подумав він, але навіть подумки не зміг проказати це переконливо.

А коли Андрій зіжмакав аркуш, намірившись жбурнути його в урну, то побачив, що просто перед ним на столі лежить картонна тека в кавових плямах. Він безпорадно озирнувся на свій наплічник, що валявся в кутку, наче той міг пояснити, як течка вилізла з його нутра й опинилася на столі…

Чи варто розповідати, що було в теці? Адже навіть Андрій, що до останку примудрявся знаходити раціональне пояснення всьому, що відбувається, розв’язував тасьму, вже знаючи, що саме побачить. І він не помилився.

Там лежали фотографії мертвого немовляти. Вочевидь виконані поліційним експертом. Великий, загальний, лінійка на бетоні для уявлення про масштаб…

Здавлено застогнавши, він узяв папку двома руками і кинув об протилежну стінку. Тека розкрилася посеред кімнати і розбризкалася десятками однакових світлин.

Це неможливо пояснити, але ні фото немовляти, ні знімків жертв серійного вбивці, ні навіть Арсена з отвором від кулі посеред чола, там не було.

На всіх світлинах був зображений чорнявий хлопчисько років дванадцяти в афганській шапці паколь на голові — він весело всміхався в об’єктив.

Далі головні події тієї ночі розгорталися одночасно в трьох місцях.

О пів на сьому ранку Павло Борисович Тупогуб і гурт пильних мешканців селища зібралися біля входу в адміністрацію. До світанку було ще не менше години, тож увесь люд, що й так свердлив поглядами поліційний відділок на тому боці, ясна річ, помітив, що з-під банерів «термінове фото» і «ксерокопія» на вікнах фотостудії, яка давно вже не працювала, пробивається червоне світло.

За п’ять хвилин до цього Андрій, що безцільно плентався в напрямку площі, помітив раптом світло у вікнах «Мінотавра». Він здивувався і вирішив перевірити, чи кафе таки справді відчинене такої пори. Зійшов сходами широкого ґанку і взявся за ручку. Двері гостинно піддалися, й «Мінотавр» оповив Андрія теплим диханням, що пахло оцтом і пельменями.

Приблизно в цей таки час у сьомому номері готелю «Сяйво» прокинулася Ксенія. Не побачивши поруч Андрія, вона ввімкнула світло й автоматично потягнулася за телефоном. Уже діставши його, згадала, що свого телефона в Андрія більше немає, й, засмучена, відкинулася на подушку. Сон випарувався й, не хотів повертатися, тож Ксеня дістала із сумочки ту дурнувату книжку в м’якій палітурці, яку, за словами мера, забувся в його кабінеті дільничний Субота. А найприкметнішим у ній, як ми пам’ятаємо, були олівцеві примітки на полях. Отож, Ксенія погортала цю книженцію туди-сюди, бо згадала, що так і не розповіла про неї Андрієві. Аж ось дещо примусило її різко сісти в ліжку — ледь не підскочити.

Це були всього два рядочки, старанно обведені червоним олівцем і з приміткою друкованими літерами: «Христина сміялася».