Я бачу, вас цікавить пітьма

— Варто було б за законом, звичайно… — поквапно заговорив селищний голова, нахилившись до Андрія. — Я намагався зупинити, як тільки міг… Але мужики як побачили! Сидить, значить, у фотостудії, в руці порожня пляшка, і фотографії всіх, кого він убив, розвішені! А прямо біля ніг моя бідолашна Міла — мертва. М-да. Мужиків можна зрозуміти! Поволочили і слухатися мене не стали. А поки я протиснувся через натовп, то вже і край. Ну, тепер уже нехай висить, аж поки з області приїдуть.

Павло Борисович зітхнув. Потім узяв його попід руку й улесливим голосом почав умовляти залишитися в селищі. Обіцяв місце на заводі. Андрій не слухав. У кишені його куртки лежала книжка в паперовій палітурці з помітками, що найцікавіша з них була написана червоним — «Христина сміялася», — й він намагався уявити Суботу чи Арсена, які студіюють цю брошуру. Аналізувати ж по-справжньому не мав сили. А ще Андрій думав, що було б, якби спершу він побіг на площу. Чи мав шанс урятувати бодай Суботу?

На ґанок невідь-звідки вийшло індича. Довгоноге, вже опірене, і водночас — якесь обскубане.

— Чий гиндик?! — гукнули з натовпу. — Ганько! Загородку закрила?

Індича кинулися ловити. Усе збіговисько повалило на ґанок. Андрія відтіснили від мера. Люди кидалися на індича, штовхаючи задами труп.

— Іди сюди! — пролунав над вухом владний голос, і хтось поволік Андрюху крізь юрмище.

Це був Харитон. Уже коли вибралися, довговолосий зупинився.

— У тебе кров на руках! Ти сказився? У твоєму номері труп, оця вся галайстра щойно повісила поліцейського, а ти валандаєшся тут у кривавиці! Думаєш, вони будуть розважливі й учинять за законом?

Він вийняв хустинку і заходився по-мамівському витирати йому руки.

— Я згадав, — прошепотів Андрій. — Згадав, як намагався поїхати звідси. Усі рази…

— От бачиш, — кивнув Чоловік у Червоному, і далі обтираючи йому пальці.

— Але як же таке можливе. Такого не буває…

— Поглянь на мене. Поглянь, — суворо сказав Харитон, і Андрій скорився. — Ти намірений перевіряти ще раз? Щоб завтра я знову привіз тебе сюди, як ото вперше? Чи з тебе досить?

— Досить, — покірно відказав Андрій.

— То їдь! Каністру бензину знайдеш у підсобці в «Мінотаврі». І пам’ятай — спершу вентилятор. Хоча б двадцять хвилин.

І Харитон тицьнув йому в руку монету, з дурнуватою совою на одному боці та з гордовитим профілем Афіни — на іншому.

Вентилятор у старій трубі працював хвилин сорок — Андрію весь час здавалося, що нічого не вийде — тут нема чому горіти. Камінь і камінь… Він стояв надворі та слухав сумовите «взззумм-взззумм-взззумм». Це кінець. Його віра в диво виявилася звичайною впертістю. Бажанням довести щось самому собі. Що? Що діти не повинні помирати? Так наче його рідна сестра від самого початку не спростувала це. Реальності начхати. І поки він переконував себе, що дитина здатна вижити в каменярнях майже тиждень, виявилося, що минуло значно більше часу. Отже, навіть мізерні шанси давним-давно випарувалися. Певно, їх не залишилося вже тоді, коли Гала викинулася з вікна на капот їхнього мікроавтобуса…

Андрій швидко зійшов сходами і підпалив тонку бензинову доріжку, що вела до перекинутої через поріг підвального приміщення просоченої бензином фіранки. Інший кінець фіранки спускався в напівпусту каністру.

Рвонуло так, аж затрусилися стіни. Коли він вискочив надвір, його обсипало градом скла і цегляної крихти. Разюче швидко язики полум’я затанцювали за високими вікнами порожнього цеху. Затріщала дерев’яна підлога на другому поверсі. У ранкове небо піднявся масний чорний дим. Андрій пробурчав: «Гори-гори ясно», — та й пішов собі, аж пролунав другий, значно потужніший вибух.

Згори вшкварив град із цегли, скла і черепиці. Небо вмить затягло димом, ніби знову настала ніч. Пригнувши голову, Андрій вибіг із брами. Завод палахкотів так, наче під ним розверзлося пекло. Понура готична будівля, здавалось, складається з диму і вогню.

Раптом пролунав іще один вибух. Та цього разу це була далека низька гуркотнеча, від якої відчутно задрижала земля. «Каменярні», — подумав Андрій і озирнувся на селище. У голові вперше промайнула панічна думка: «Що я накоїв!»

Несамовито завила сирена. З-за рогу вигулькнув старий пожежний «ЗІЛ», — допіру пофарбований, він сяяв наче цяцька.

— Допоможи! — гаркнув Науменко, вивалюючись із‑за керма.

Оббігши авто, він заходився розмотувати пожежний рукав. Андрій припізніло кинувся до нього.

— Туди! — гукнув Науменко. — Під снігом решітка!

Захар метнувся до узбіччя й узявся розкидати ногами сніг. Андрій почав робити те саме. Сніг давно злігся. Решітка мала бути десь тут… Вітер подув у їхній бік, і чорна димова запона висіла над самісінькою головою. Захар оскаженіло порпався в снігу за кілька метрів.

— Знайшов! — радісно заверещав він.