Я бачу, вас цікавить пітьма

Вона поглянула довгим, наче аж благальним поглядом. Так дитина, опинившись у біді, дивиться на незнайому людину.

— Ні, — рішучо підтиснула губу. — Це нікого не стосується. Лише мене.

Розділ 46 Він чи не він

У під’їзді пахло вологою. Павло Борисович подзвонив і нервово озирнувся. Не хотів, щоб його тут хтось бачив. Сусідські двері впиналися йому в потилицю байдужими поглядами «очок», і він мимохіть зіщулився, уявляючи, що за кожними зараз, примруживши око, завмер допитливий споглядальник. Із квартири пролунало приглушене «Іду-йду!» Він осмикнув на собі пальто.

Довелося вдягти улюблене кашемірове, яке він беріг для особливих оказій. Навіть сьогодні на площі поверх костюма був у «алясці». Але тепер усе це в пранні, і Павло Борисович був змушений вбратися так, наче зібрався на омріяне відкриття заводу.

Нарешті заклацали замки. Він нетерпляче переступив із ноги на ногу.

— Заходьте! — гукнули з-за дверей.

Він відчинив. У ніс ударив ядучий, кислий запах, ніби й знайомий, та водночас виникало відчуття, що такий сморід він відчуває вперше в житті.

— Боже мій… — Павло Борисович скривився й аж закліпав, так наче чистив цибулину. — Чим так смердить?

Літня жінка в інвалідному кріслі діловито крутнулася у вузькому темному коридорі й зникла в надрах квартири.

— Не смердить, а пахне! — гукнула вона з іншої кімнати.

Павло Борисович зачинив за собою двері і клацнув вимикачем.

— Роззувайся! — ніби читаючи його думки, гукнула жінка.

— Точно? — запитав він і, вагаючись, втупився в брудну підлогу.

— Капці взуй!

Зітхнувши, він скинув дорогі лаковані туфлі. Двома пальцями взяв із полиці для взуття пару старих хатніх капців. Гидливо зморщився й поставив їх на місце. Пішов у шкарпетках.

Тісна кухня була геть обтикана тліючими ароматичними паличками. У склянках, пляшках, чарках — вони стояли повсюди. На брудній газовій плиті щось кипіло в алюмінієвому ковшику. Пряний аромат паличок домішувався до смороду, й ставало ще гірше. Павлові Борисовичу до горла підступила справжнісінька нудота, він квапливо дістав із кишені хустинку і притиснув її до носа.

— Тут здохнути можна… — прохарчав він.

— Та прямо таки! — відмахнулася жінка і по-діловому збільшила вогонь під ковшиком. — Упарена урина пахне сушеними яблуками.

— То це сеча?!

— Урина! У ній біогенні стимулятори. Потужний лікарський засіб!

Мер судомно лигнув:

— Твій син знає, чим ти лікуєшся?

— Мій син ніякого біса не петрає в медицині.

— Можна подумати, це — медицина…

— Це Шивамбукальпа! У мене від неї, до речі, сивина почала зникати!

— Від чого? — не второпав Павло Борисович. — Я думав, ти в коліно втираєш…

— У коліно я втираю часник. Упарену урину — всередину, по дві столові ложки.

— Ти сечу п’єш, — насилу промовив Павло Борисович, притиснув хустинку до губ і приплющив очі.

— Урину, — виправила жінка.

— Ненормальна…

— Про це навіть по телевізору говорять! — відмахнулася жінка. — Йому я теж сказала: «Спершу подивися передачу, а тоді виступай!» А він, знаєш що? «Мене, — каже, — скоро теж по телевізору покажуть». Я сміялася!

— Може, й даремно, — понуро зауважив Павло Борисович.

— Що даремно? — не зрозуміла жінка.

— Сміялася. Давно він заходив?

— Ну а ти як думаєш? Як я без нього: ні в душ піти, ні поперек розтерти!

— Ти сама себе загнала в це крісло.

— Можна подумати, було б краще, якби мене сюди роки загнали! — обурилася жінка. — І він теж: «Коліно, — каже, — розходжувати треба, а не берегти». Паличок понаставляв — запах йому не нравиться. А як на мене, то від нього після роботи втричі хуже тхне. Це, по крайній мірі, природа!

З цими словами жінка доволі бадьоро підвелася з інвалідного крісла, відчинила кухонну шафку, витягла банку з гвоздикою й кинула зо два бутони в алюмінієвий ковшик.

Тупогуб стенув плечима:

— Пожежники, менти і лікарі завжди по-особливому пахнуть. Але ж хоча б не сечею.

— Прати частіше треба, ото й усе! Пожежники в нього по-особливому пахнуть… Чого прийшов, кстаті? То по року не показуєшся…

— Мені в його кімнату треба.

Вона розвернула крісло й подивилася на нього знизу вгору.

— Що він уже учудив?

— Поки не знаю. Може, й нічого. Просто подумав, де ще можна взнати про твого сина більше, ніж тут…

— Тут він справжній, — вона кивнула. — Просто хороший хлопчик, яким так і не захотів стати в реальності.

— То ти не проти?

Вона штовхнула білі дерев’яні двері спальні й від’їхала у своєму кріслі назад.

Це була дитяча. Така, як буває у п’ятнадцятирічних підлітків — з постерами, дурнуватими написами на кшталт «моя кімната, мої правила», зі склеєною моделькою літака на підставці.

— Він часто тут буває?

— Завжди, коли приходить. Мінімум по годині сидить. Квіти поливає. А буває, що зрізає свої нігті й сидить з пальцями в землі. Отак би й прибила, чесне слово…

Останню фразу вона процідила крізь зуби.

— А ти нічого незвичного не знаходила, коли прибирала?

— Наркотіки? — жінка схвильовано вхопила мера за рукав, наче він міг утекти.

— Та при чому тут це! Просто щось… Не знаю навіть… — мер замислився. — Він нащось брав у мене в гаражі креозот. Не знаєш, нащо?