Я бачу, вас цікавить пітьма

— Далі темно… Темно-темно-темно… Оп! — Андрій зупинив відтворення. — Помітив щось?

— Ну… — дільничний, зосереджено рухаючи бровами, втупився в монітор. — Кажись, усе як і було.

— Сліди, — озвалася Ксенія й показала пальцем на ланцюжок сірих плям на снігу. — Раніше їх не було.

— Молодець, — кивнув Андрій. — Поки було темно, хтось пробігся отут — і сліди ведуть якраз до Христини. Шкода, не видно звідки. Якби якість була трохи краща…

— Да ясно откуда — ми всі в одному місці стоїмо… — Субота знову нахмурився. — Тоді це точно твій Арсен, Оксі!

— Ти охрінів?! — обурилася вона.

— Нічого лічного! — Субота потряс золотим браслетом із написом Beast. — Але ж у Захара з нею нічого не було.

— А в тебе якраз і було! — рубонула Ксеня.

— Да багато в кого було… Твоя Христина нормально роздавала — даже твій Арсен приобщився.

— Закрий рота, Субота! Нічого вона не роздавала! Ну, зустрічалися люди сто років тому, що тут такого!

— Може, й нічого, канєшно. От тільки Арсен… Будемо казати прямо, Оксі: я прекрасно бачив, що він творить із тобою во времня того, як ви…

Субота затнувся, і його вуха вмить спалахнули.

— Заткнися вже! Фу, Віталік, який же ти кончений!

— Я?! Да у вас не секс, а джіу-джитсу! Тобі таке нравицця? От реально — нравицця, коли він заламує руки? Коли за волосся?

— Перестань, прошу тебе… — загарчала Ксенія.

— Віталік, серйозно, про що ми говоримо! — не стримався Андрій.

На Суботине чоло виповзла велика краплина поту, і той роздратовано розмастив її долонею.

— Про шо? — він розвернув до них свій ноутбук. — Дивимся ще раз. Осьо виходить Христина… Осьо вона падає. Потім появляюсь я… Осьо Захар… Трохи промотуємо, — і Арсен. Стоїмо, балакаємо, тралі-валі, тралі-валі… А осісьо і пів минути темноти. Тридцять дві секунди, якщо точніше. А вона потіряла сознаніє пошти шо в мене під вікнами. Одтуда, де ми, сюди прілічно бігти. Теоретичеськи, да, можна вспіти. Но реально — треба напрягтися. Питання: потягне Науменко такий крос? Врядлі. Він би після такого і серце виплюнув.

— А ти? — в лоб запитала Ксенія.

— Шо я?! — Субота ображено закліпав. — Оксі, ти гоніш чи шо! Чи я маніяк, по-твоєму! Я все времня стояв там і витріщався на ці букви хрінові!

— А коли погасло світло? — запитав Андрій.

— Коли погасло світло, цей баран Науменко впустив мого телефона! Я шукав його. Реально навкарачки по снігу повзав, шукав! Свєт врубали, я й кажу йому: «Шукай давай, шо стоїш!» Переляканий, правда, був… — Субота несподівано замислився. — Да, переляканий. І дихав, кстаті, важко. Але міг і просто нєрвнічать — на нього Тупогуб так накричав по телефону…

Субота засопів, знову почав уважно вдивлятися в їхні обличчя й помітно лигнув.

— Ви шо, справді чи шо… — Субота раптом відчув, як страх запхав йому за комір свої пальці й шкребе по спині кострубато обгризеним нігтем. — Це не я! Не я це! Нафіга б я тоді з вами оце сидів!

— Щоб знайти відбувайла, — буркнула Оксі.

— Да вона ж вальтонутого свого вигороджує, Андрюх! Її чоловік — це ж проби нема де ставити! Я в отій папці прочитав! Знаєш, як умерла його перша жінка, Оксі?

— Він ніколи не був жонатий, придурок!

— Нехай буде дівчина — так і ви ж, тіпа, не жонаті! Як думаєш, чого він у Борисоча на побігушках?

— Нічого не зрозуміла… — розгубилася Ксенія.

— А тут і понімать нема чого! Кажу ж вам, у цій папці було все і на всіх! Дак от, Арсен свою прошлу дівчину вбив у припадку ярості. Це ще до мене діло було. Хочете подробностів? Я думаю, це Тупогуб його відмазав, щоб він не сів. Не важно. А потом — любовники оцеї дурепи…

— Заткнися!

— А ти думала, ніхто не знає, Ксюшечка? — єхидно запитав дільничний. — Думала, йому просто так усе з рук сходить?

— Не слухай його! — рубонула Ксенія, обернувшись до Андрія. — Він усіх з гівном змішає, щоб на нього не подумали!

— Ти больна чи шо! — образився Субота. — Я ж правду сказав.

Тоді Оксі рвучко підсунула до себе течку і висмикнула за кутик якесь фото.

— Ось! Це Люда Карпенко! Нащо ти фотографував її труп?

— Ти не слухала мене чи шо! — обурився поліцейський. — Я пів часа розказував — у цій папці є все! Увесь розклад! Шо було, шо буде, чим серце вспокоїцця! Я теж значала думав був, шо хтось підкидає чи в такому дусі. От тільки ця папка в мене все времня у сейфі.

— Віталік, — серйозно мовив Андрій. — Ну такого ж не буває.

— Не буває?! Ладно! Осьо!

Він недовго попорпався в течці й ляснув об стіл кольоровою світлиною.

— Нате! Откуда це, по-вашому, якщо її тіки знайшли?

На фото на снігу просто біля ковша ротора лежала верхня половина спотвореного Христининого тіла.

Оксі закашлялася й зігнулася навпіл, затуливши рукою рота.

— Тіки не на пол! — вигукнув Субота. — Не тре’ на пол, Оксі!

— Відро… — крізь зціплені зуби сказала Ксеня, і він рвонув до вбиральні.

Вона вмить випрямилася, вхопила Андрія за рукав і зашепотіла на вухо:

— Це він! Він сфоткав Христину, а тоді зайшов у студію навпроти і роздрукував! П’ять хвилин часу! Може, й сам не усвідомлює! Може, в нього й справді дві особистості!

Повернувся Віталік із відром, і Ксеня вмить замовкла. Вона дуже правдоподібно ковтала слину і важко дихала.