Я бачу, вас цікавить пітьма

Удень нічні страждання нагадували радше химерний сон, і він намагався про них не згадувати. Але зараз із усіх «справ», що він міг би їх «розкрити», Субота здатен був думати хіба що про ті, в яких фігурував секс. Добре, що в течці такого добра було повнісінько. Подружні зради, домагання на робочому місці, секс за гроші — чужі інтимні моменти його захоплювали. Це було як проникнення зі зламом, як підглядування, як зір-рентген, коли можна було бачити голими найманірніших цнотливиць!

Отож Субота завдяки вигаданим розслідуванням знову і знову зустрічався з дівчатами, у секрети яких його втаємничувала картонна тека. Кожній із них він зрештою пропонував переспати, а позаяк пристрасть, зафіксована на знімках, неминуче виявлялася забороненою або ницою, то його жертви готові були уникнути розголосу в будь-який спосіб.

Звісно, декотрі пропонували просто гроші. І Субота теж не відмовлявся.

Спливали місяці. Безлика черниця снилася так регулярно, що це жахало — вона приходила до дільничного немов відплата за сексуальні походеньки. Але ці сни більше не розбурхували, як уперше, ні. Вони лякали! Уранці Субота прокидався з нудотним враженням, що його зґвалтували. Щоразу він зарікався шантажувати когось іще. Чи принаймні обіцяв собі брати грошима. Та варто було хоч на мить відкрити картонну теку, він неодмінно наштовхувався поглядом на чиєсь фото, й воно намертво застрягало в його голові. Субота силкувався позбутися цих думок, лякав себе спогадами про нічну черницю, вмовляв не доторкатися більше до течки — та його вистачало щонайбільше на кілька днів. А тоді знову: його шантаж, її напрочуд легке «так», їхня коротка заборонена пристрасть — майже завжди покваплива, механічна — і відплата. Ніч, коли він боїться заснути, а заснувши, неминуче розплачується власним приниженням. А тоді потайці пере труси і засинає в мокрих, зціплюючи зуби від образи і злості.

Субота закопав її. Знайшов у гаражі металеву скриню, запхнув у неї теку і закопав за будівлею поліції. Це зарадило. Життя, можна сказати, почало налагоджуватися. Свої справи він давно вже міг вести і без теки. Усе працювало, як годинник.

Він би ніколи в житті її не відкопав. Навіть коли хтось забив кастетом одного хлопця простісінько в його власному ліжку, Субота не відкопував папку, хоча був майже впевнений, що знайде там щось корисне. Навіть коли таке вбивство сталося ще раз, і мер в’юном звивався навколо слідчої групи, яка приїхала з області, Субота однак не відкопав. Відчував, що там має бути дещо таке, щоб узяти за яйця самого Тупогуба, але не відкопав. Дуже вже його лякала черниця.

А потім стали зникати люди.

Перша зникла Люда Карпенко. Щоправда, тоді нікому й на гадку не спадало, що вона перша. Завжди усміхнена жінка, головна юристка заводу, мало не права рука Тупогуба. Аж ось — ніхто й до розуму не добере, що ж воно сталося. Зникла, і край. Ходили чутки, що це якось пов’язане з заводом і з її роботою. Аж тут котрась із її подруг узяла й бовкнула про колективного листа на телебачення. Мовляв, нехай розбираються.

Павло Борисович зайшов до Суботи наприкінці робочого дня й несподівано подарував пляшку якогось недешевого віскі. Той одразу второпав, що розмова буде поважна, помив два каламутні келихи і нарізав лимон. Тупогуб довго вихваляв Суботу за порядок у містечку, за тямовитість і вміння тримати все під контролем. Тоді перейшов на улюблену тему — як усе розквітне, коли запустять завод. А потім почав нарікати на долю простих бізнесменів, казати про труднощі приватизації і про те, як модно зараз, не розібравшись, усе на світі називати словом «рейдерство». І що журналістам, які сюди поз’їжджаються, начхати буде і на Людмилу, і на завод, а вже тим більше, на долю селища, яке так чекає свого ренесансу. Що точно цікавитиме журналістів, то це смажені викривальні фактики проти мера.

— Ти ж розумієш, що на майбутньому селища можна буде поставити хрест? — скрадливо запитав мер.

Дільничний розумів. Тим більше, що план мера був нескладний і навіть не такий уже й протизаконний.

— Просто дай мені трохи часу, — попросив Тупогуб. — Хіба ти не знайдеш якогось комп’ютерного генія, що тобі винен?

Геній знайшовся.

Наступного дня зникла Людмила опублікувала на своєму акаунті у фейсбуку фотографію, на якій вона всміхалася в центрі Праги. І хештеґ #янеповернуся. Писати на телебачення ніхто не став.

Людмилин труп знайшли місяць по тому на території цукрового заводу. У неї були відрізані обидві кисті. Знайшов місцевий пенсіонер, що привіявся на завод, сподіваючись поцупити трохи кабелю на кольоровий метал. Окрім нього про моторошну знахідку не знав ніхто. Субота вмовив діда тримати язика за зубами (в інтересах слідства, ясна річ) і кинувся до мера. Мовляв, от же ж дали ми з вами маху.

— Не ми, Віталік, — лагідно виправив мер, — а ти. Мене не вплутуй. Таке, до речі, можна розцінювати як співучасть у вбивстві? Бо я не дуже знаюся.