Я бачу, вас цікавить пітьма

— Та як завжди. Я там усе в журналі записав. Тебе обікрали чи що?

— Ні… — прохрипів Тупогуб. — Бардак після себе лишив. Ти ж знаєш, як я до цього ставлюся.

— Бардак? Може, випадково щось переставив… Вибачаюсь тоді… Завжди акуратно стараюсь… А я вже подумав було, що винесли все до чортової матері!

— Викрутка посеред проходу валяється… — буркнув Тупогуб. — Так наче тут хтось рився… На біса тобі викрутка знадобилася?

— Мабуть, просто зачепив, коли йшов. А так — нащо вона мені…

— Добре, давай… — промовив Тупогуб і від’єднався. Чи може, спершу від’єднався, а тоді — промовив. Він насилу розумів, що робить.

Тримаючи в опущеній руці телефон, селищний голова стояв нерухомий, як статуя. Лише груди важко і часто здіймалися. Його лице зробилося буряково-багряним, о очі так налилися кров’ю, що кожен, хто побачив би зараз Павла Борисовича, серйозно злякався б за його життя. Того вечора він і справді готовий був померти.

Але смерть не була до нього така прихильна.

…За годину Андрій прокинувся від клацання замка й усвідомив, що задрімав на дивані. У дверях стояла Оксі.

— То як? — запитав він. — Вдалося?

Вигляд у неї був геть безрадісний.

— Так.

— Знайшла? — він підскочив. — Там є напис?

Оксі мовчки дістала з кишені золотий браслет.

— Що? — запитав Андрій, не розуміючи, чому на її обличчі ані натяку на усмішку.

Схопив його і квапливо повернув до світла. Цей був тонший і вишуканіший, ніж той, що на руці. І ніякого гравіювання. Андрій розгублено повертів браслет пальцями. Згадав, перевернув — напис, як і на іншому браслеті, був зсередини. Той таки красивий латинський шрифт.

— Лайно собаче… — пробурмотів він.

— І що тепер? — стиха запитала Оксі.

— Чорт! — вигукнув він, задерши лице до стелі, ніби так у його світі називалося божество. — Чорт-чорт-чорт-чорт-чорт!!!

Розділ 40 Юпітер і бик

Андрій сидів у «Мінотаврі». На столі перед ним стояли карафка з горілкою, тарілка пельменів і химерна чарка із золотою облямівкою. Поряд щось галасливо святкували. Гуркотіла жахливезна нафталінова попсня. Андрій сидів, занурившись у себе, і нервово посмикував золотий браслет, — ніби надіявся силою вичавити таємницю латинського напису насподі.

«Beаst». Чудовисько. Звір. І сердечка по боках.

Андрій вихилив чарку, поклав до рота шматок оселедця й заплющив очі. «Мінус доба», — подумав він. Хоч би скільки зараз гадав і хоч би що придумав, — нічого не зміниться, поки він не приїде в обласне управління. Автобус — завтра о пів на третю. Разом — мінус іще доба.

Тепер усе, що в нього є, — Ксенин перелік тих, із ким Христина колись мала стосунки. Андрій важко зітхнув. Йому вочевидь бракує кваліфікації… На що він опирається? Курс лекцій і десяток статей? А ще фільм із Ентоні Гопкінсом… Він же справжнього маніяка в очі не бачив. Чому взагалі послали саме його?! Він наповнив чарку вщерть і знову хильнув.

От, наприклад, Арсен… Так-так, Арсен виявився в переліку Христининих хлопців. «Задовго до мене!» — квапливо запевнила Оксі. І якщо це він, то зрозуміло, чому Христина жодного разу не похвалилася цим браслетом перед Ксенею. Та з іншого боку, Арсен якийсь занадто імпульсивний як на маніяка. Навіть істеричний.

Одна річ, оті вбивства через ревнощі, і зовсім інша — продумане полювання на дівчат… Хоча — конфліктний, соціально не адаптований, весь час у стані тривоги і пошуку чергового коханця дружини — цілком схоже на обсесивно-компульсивний розлад…

Або ж Субота — теж у переліку (хоч за словами Оксі, «то було недовго і несерйозно»). На перший погляд, він узагалі не схожий. Телепень у мера на побігеньках. Звичайний хитрий мусор, схильний до алкоголізму. А з іншого боку — цей вічно зацькований погляд з-під лоба… «Він трохи схожий на Онопрієнка!» — подумав Андрій і випив іще. Подумав, що зовнішність не можна вважати ознакою серійного вбивці, але відмахнувся від цієї думки і налляв іще. Чому б не почати з Суботи! Або з Арсена… Байдуже, з кого! Обох вивезти на середину річки — і у воду! Хто перший зізнається — той і маніяк…

«Це банан, капрале… — сказав собі Андрій, втомлено прикриваючи очі. — Це банан… Завтра вранці ти міг повернутися сюди з опергрупою. Натомість усе просрав…»

Здається, Андрію ще двічі міняли карафку, а потім йому спало на думку подрімати просто на столі, і він полинув у сумбурні уривки снів.

В одному з них посеред річки в човні стояв, випроставшись на повен зріст, сивий чоловік у довгому червоному плащі.