Я бачу, вас цікавить пітьма

— Усі кажуть, що нічого з нею не сталося… — озвався Арсен і співчутливо поглянув на дружину.

— То чого ж вона не відповідає? — Оксі зблиснула очима. — Скільки я вже додзвонитися не можу!

— Мало чого… Може, телефон загубила… Може, тому вона пісьмо й написала.

Їй кортіло одним махом заперечити всю цю маячню, та вони з Андрієм домовилися: до заяви в поліцію нікому ні слова. Ксеня взялася набирати знову. За пів хвилини однакового результату жбурнула телефон на скатертину.

— Можна подумати, людина не може все покинути й поїхати, — звів плечима Арсен, намащуючи варенням скибку підсмаженого батона. — Може, вона почала нову жизнь…

— Чи ти дурний? Геть собі голову відбив на тих тренуваннях!

— Що ти сказала?

Його сірі очі вмить набули свинцевого відтінку, і Ксеня припізніло прикусила язика. Десь у її шлунку неприємно зашкряботіли гострі кігтики страху. Не варто забувати, який він справжній.

Справжній Арсен — це не той, що стоїть із таймером над яйцями. Справжній Арсен надіває на пальці кастет і не спиняється, аж доки не почує хрускоту кісток. Справжній — коли виводить її посеред ночі в сарай. Вона здригнулася, втупилась у скатертину і якийсь час мовчки длубалася в яйці. Але нічого не сталося. Арсен ображено засопів і заходився гризти грінку.

— Ну, сам подумай, Арсене, яке ще нове життя… — м’яко мовила Ксеня. — Нічого нікому не сказала — і на тобі.

Він мовчав, і вона досі не була впевнена, що гроза минулася.

— Та й, коли б вона зібралася поїхати звідсіля, невже б мені не сказала… — провадила Ксеня так, наче просто собі міркувала, а насправді боялася проґавити щонайменший порух його очей.

— Може, з матір’ю полаялася… — буркнув він.

Вона видихнула. Її ступні перестали нервово обвивати ніжки стільця, і Ксенія знову поставила їх долі. Доївши яйце, за три ковтки випила каву. Ковтати було боляче, та вона майже не відчувала ні болю, ні смаку кави.

— Я до Суботи піду, — байдужно повідомила вона й заходилася прибирати зі столу.

— Нащо? — спохмурнів Арсен.

— Жити до нього переїду! Арсен! Ти як спитаєш!..

— Він усе одно заяви не прийме.

— Чого це?! Не має права!

Шкаралуща від яєць так енергійно полетіла у сміттєве відро, наче Ксеня намірилася пробити в ньому дірку.

— А того, — звів плечима Арсен. — Через годину Тупогуб якраз буде виступать із промовою про те, що все під контролем. А якщо тут люди пропадають, значить, він не може навіть селищем керувати. То хто в нього буде вкладати?

— А мені — начхати! Піду й напишу заяву. І другу напишу, як треба буде. І третю. Я дві на день писати можу — зранку і ввечері!

— Угу. Тільки от Тупогуб половині селища зарплату наперед платить як працівникам заводу. Не буде заводу — ніякого чорта не буде. Його тут ждуть, як не знаю чого. Як третього пришестя.

— Другого! — Ксенія вже по-справжньому кричала. — Вона моя найкраща подруга!

— А хіба я тобі щось кажу, чи що? Просто ж немає доказів, що з нею щось сталося!

— Є! — вигукнула Оксі. — Я лист бачила, який вона, начебто, матері написала! Там не її почерк, ясно? А знаєш чий? Секретутки нашого мера!

Запала тиша. Арсен зціпив зуби, аж на гладенько виголеному обличчі проступили жовна. Ксеня знову з запізненням прикусила язика.

— Ти хоч знаєш, яке це бабло — цукровий завод? — стиха запитав Арсен. — А твоє життя скільки стóїть, як думаєш?

— А нафіга мені тоді ти, якщо захистити не можеш? — просичала Оксі. — Чи все вже — підтиснув хвоста?

Він раптом підвівся і схопив її за лікоть, грубо притягнувши до себе. Вона хотіла висмикнути руку, але Арсен тримав міцно. Навіть боляче. Він часто так робив. Дрібні синці не сходили в неї, відколи вони переспали вперше.

— Відпусти…

— Я ради тебе вб’ю, ти ж знаєш…

Вона перебила:

— Ради мене? Ти нічого не переплутав?

Він знітився, але ліктя не відпустив.

— Відпусти, кажу! — вона спробувала було випручатися, він заламав їй руку і схопив за волосся. — Відпусти, придурок!

Ксеня відчула в себе на шиї гаряче дихання, а тоді Арсен штовхнув її животом на стіл і притиснув головою до скатертини. Хлібні крихти боляче вп’ялися в щоку… Їхній секс завжди скидався на боротьбу, і біль становив таку ж невід’ємну його складову, як і пришвидшене серцебиття. Часом здавалося, що як вона не опиратиметься, він ненавмисне зламає їй шию й не зауважить. А іноді вона віднаходила в цій брутальності якесь несамовите самозабуття й усе йому прощала. Дослівно — все.

Сьогодні інакше. Нині хотілося, щоб крихти не подряпали обличчя, поки вона совається по столу щокою.