Я бачу, вас цікавить пітьма

— Чому вони мають мир, якого не заслужили, а ти не маєш? — напосідав бармен. — Тому що кожному своє?

— Ненавиджу, коли так кажуть…

— От! Юпітеру — все, що хочеш, а бику — у найкращому разі батіг! З якого дива, питаю?

Бармен відкинувся на спинку і зняв окуляри. Його очниці темніли проваллями непроникної чорнильної порожнечі.

— Надінь, — сказав він, простягаючи Андрію.

Андрій витріщався на моторошну чорноту в барменових очах і думав, що ж такого з ним сталося. Покірно начепив на себе його окуляри, навіть не запитавши нащо. Скельця були такі темні, що крізь них зала ресторану здавалася зануреною в морок.

— А тепер обирай, — сказав бармен. — Або ти Юпітер…

І з цими словами він узяв із тарілки з оселедцем виделку й простягнув Андрієві — ніби фокусник перед початком трюку. Крізь окуляри чомусь здавалося, що стара виделка сяє, наче платина в яскравому опівденному сонці.

— …або ж бик.

І ледве Андрій торкнувся до виделки, метал враз сам собою збляк і на очах почав вкриватися іржавими плямами. За лічені секунди поверхня потріскалася й наїжачилася лусочками окисленого металу, наче виделка років сто пролежала в землі.

«Оце я п’янючий», — подумав Андрій, і ця думка вмить потонула в танцівному гаморі «Мінотавра».

Розділ 41 Хлібні крихти

— Алло?

— Пал Борисоч… Він не поїхав.

— Хто не поїхав?

— Андрій оцей… Олександрович. Сука.

— Віталік, я тебе вдушу!

— Я ж не знав…

— Ти що мені вчора казав?! Що сам в автобус його посадив!

— Так я й посадив!

— Віталік!

— Та чесне слово, посадив! А ввечері він у «Мінотаврі» вечеряв. Із якимсь чортякою, кстаті. Немєсним.

— Віталік… Якщо він знову буде людям у лице свою папку тицяти, я тебе на шмаття порву! Зрозумів?

— Поняв… Усе порішаєм!

— Тільки ж дивися, правильно порішай! І без самодєятєльності.

— Усе буде чотко…

— І взнай, хто там із ним вечеряв!

— Усе буде…

— І щоб він сьогодні ж звалив звідсіля, ясно?!

— Сьодні, да… Кажу ж, усе буде чотко… Алло? Алло…

Ксеня вертілася коло дзеркала у ванній уже хвилин із десять чи й довше. Витріщатися на себе, як сама ж вона і казала, взагалі «не її». Й так усе про себе знала. Та останнім часом доводилося щоранку гаяти на це час. Роздратовано зірвала з шиї хустину й пожбурила в умивальницю: «Ну його до біса! Так піду…» Загалом було начхати, що про неї подумають. Коли вони тільки приїхали в Буськів Сад і вона показалася на вулиці в улюбленій чорній сукні а-ля «мачуха Білосніжки» і в кросівках (один рожевий, інший — салатовий), багато хто крутив пальцем біля скроні. А з хустинкою — то інше… Оксі зітхнула і знову заходилася пов’язувати аксесуар, намагаючись надати природного й недбалого вигляду. Нарешті вдалося пов’язати так, щоб самій собі не скидатися на повію. Вона звично замастила тональним кремом свіжий синець на лікті. Поставила ногу на кришку унітаза, високо задерла сукню: на стегні переливалася фіолетовим величезна гематома. Арсен учора засмутився через її тривалу відсутність…

Оксі стала втирати в стегно крем від набряків. У кухні задзижчала кавомолка. До ванної долинули пахощі кави і кардамону. «Зараз удаватиме, що все добре», — роздратовано подумала вона. Й одразу ж запитала в себе: «А ти? Доки ти вдаватимеш?» Оксі сіла на краєчку ванни й опустила голову на долоні. А що вдіяти… Покинути його? І що? Арсен принаймні старається заради неї. У них же — єдиний на все селище приватний будиночок із людським туалетом і гарячою водою. Інші обирають: або шпаківня в п’ятиповерхівці, але з вигодами, або хата, але… Оксі знову зітхнула. Та і як вона сама… От якби наважилася трохи раніше, і бодай Христину намовила поїхати звідси разом…

Думка про Христину враз затьмарила все інше, і Ксенія рішучо вийшла. Арсен і справді готував сніданок. Її улюблений — кава (неперевершена, варто віддати Арсенові належне), яйця, зварені на м’яко (рівно три хвилини від початку кипіння), й плитка шоколаду (чорний, ніякого молочного, а тим більше, з начинкою). Якби хто чужий поглянув, то міг би подумати, що Арсен прокинувся в напрочуд доброму гуморі й не знає, куди подіти цю позитивну енергію. Насправді, це він так перепрошував. Щоразу. Кожнісінького довбаного разу.

— Ранку доброго найгарнішим жінкам! — він махнув до неї рукою з кухні.

«То й шурував би до них», — подумки огризнулася Ксеня й мовчки сіла до столу.

…Телефон гугнявив гудками вже з пів хвилини. Арсен зморщив чоло, наче французький бульдог, не зводив із неї очей і совався на стільці.

— Христині дзвониш?

Вона мовчки кивнула.

— Не відповідає? — запитав за секунду.

— Ні, блін, відповідає, а я мовчу сиджу! — Оксі роздратовано хряснула телефоном об стіл.

І нащо вона телефонує… Усе ж ясно… Й однак здається: «А що як!»

Її ложечка нервово зацокала по шкарлупі. Яйце було зварене ідеально. «Для мене старався», — подумала Оксі, й ця думка чомусь теж її роздратувала. Скільки вона вже ненавидить власного чоловіка? Відколи він уперше її вдарив? Чи коли на смерть забив її чергового коханця? Ні те, ні те. Того дня, коли знайшла в нього срану довідку — он відколи.