Гробниця

Леоні трохи посиділа на дивані, вслухаючись у тишу. Після гуркоту грому, барабанного дробу дощу та завивання вітру тепер скрізь панувало цілковите безгоміння. Старий будинок більше не рипів і не стогнав. Буря минула.

Леоні усміхнулася. Під лагідним ранковим сонцем учорашні страхи — думки про привидів та дияволів — здавалися щирим безглуздям. Невдовзі відчуття голоду підвело її з дивана, і вона рушила навшпиньках до зали. Повітря там було прохолодним і повсюди відчувалася пронизлива сирість, але також і свіжість, якої бракувало минулого вечора. Пройшовши крізь двері, що сполучали передню частину будинку з господарчою, та відчуваючи холодні кахлі через тонкі підошви капців, Леоні опинилась у довгому коридорі з кам’яною долівкою. У його кінці, за ще одними дверима, чулися голоси й стукіт кухонного причандалля. Хтось насвистував мелодію.

Леоні ввійшла в кухню, яка виявилась меншою, ніж дівчина собі уявляла. То була приємна й затишна кімната з навощеними стінами й темними поперечинами, на яких висіли всілякі обміднені знизу пательні й кухарське начиння. На закіптюженій плиті, розташованій під величезною витяжкою, кипів казанок.

Кухарка, котра тримала в руці копистку з довгою ручкою, обернулась назустріч неочікуваній гості. Заскрипіли по кам’яній підлозі дерев’яні ніжки стільців — то інші слуги, що снідали посеред кухні за пошкрябаним дерев’яним столом, підвелись привітати Леоні.

— Будь ласка, сидіть, — швидко сказала вона, знітившись через своє вторгнення. — Я просто зайшла поцікавитися, чи не можна у вас роздобути кави. І, може, трохи хліба.

Кухарка кивнула.

— Я приготую вам тацю зі сніданком, мадемуазеле. Куди принести — у маленьку їдальню біля кухні?

— Так, дуже дякую. Ще ніхто не виходив? — спитала вона.

— Ні, мадемуазеле. Ви перша.

Сказано було ввічливо, але з кухарчиного тону можна було чітко зрозуміти, що розмову закінчено.

Однак Леоні не поспішала йти.

— Чи завдав вітер якоїсь шкоди?

— Нічого такого, що не можна було б полагодити, — відказала кухарка.

— А ніде нічого не затопило водою? — спиталася Леоні, побоюючись, що суботню вечерю, до якої хоч і було ще кілька днів, можуть скасувати через розмиту чи затоплену дорогу.

— З Рен-ле-Бена не було жодної звістки про щось серйозне. Одна з наших дівчат чула, що на Але-ле-Бен стався зсув. А в Ліму через негоду затрималась поштова карета. — Кухарка витерла руки об фартух. — А тепер, мадемуазеле, якщо ви не маєте більше запитань, то даруйте: мені час братися до роботи. На сьогоднішній вечір треба приготувати чимало страв.

Леоні не лишилося нічого іншого, як погодитись:

— Звісно, вибачте.

Коли вона виходила з кімнати, годинник на стіні вдарив сьому. Глянувши у вікно, вона побачила рожевувате небо за білими хмаринками. У парку почали прибирати листя та гілляччя, якого багацько нападало з дерев під час буревію.

Кілька наступних днів плинули тихо та спокійно.

Леоні мала досить вільного часу, щоб обстежити будинок і прилеглу територію. Вона снідала у своїй кімнаті, а потім уранці могла займатися, чим забажає. Часто Леоні не бачила Анатоля й Ізольди аж до обіду. Оскільки погода давала добру нагоду, удень вона гуляла з тіткою поблизу будинку. Ізольда була незмінно уважною, приязною, але водночас дотепною й гострою на язик. Вони грали на фортепіано дуети Рубінштейна — трохи незграбно й радше з веселим ентузіазмом, аніж з управністю, — а вечорами розважалися всілякими хатніми іграми. Леоні читала й малювала будинок з навколишнім ландшафтом, стоячи на невеликому пагорбку біля озерця.

Вона багато думала про дядькову книжку та аркуш із музикою, знайдений у гробниці, але не чіпала їх. А під час прогулянок у парку Леоні навмисно не дозволяла собі вирушати в напрямку тієї зарослої стежини, що привела її до вестготської каплиці.

Ранок 26 вересня, на яке було призначено звану вечерю, видався чистим і сонячним.

Коли Леоні доїдала сніданок, по під’їзній алеї заторохтів перший постачальницький візок з Рен-ле-Бена. З нього зіскочив хлопець і вивантажив дві великі брили льоду. Невдовзі прибув іще один візок, цього разу — з м’ясом, сирами, свіжим молоком і вершками.

У кожній кімнаті будинку — принаймні так здалося Леоні — слуги під наглядом досвідченої економки прибирали, стелили свіжі обруси й покривала та розставляли попільниці й келихи.

О дев’ятій ранку зі своєї кімнати вийшла Ізольда й повела Леоні гуляти в парк. Озброївшись секаторами та вдягнувши товсті гумові калоші, щоб не промочити ноги на вологих стежинах, вони нарізали росяних квітів для настільних букетів.

Повернувшись до будинку об одинадцятій, Леоні з Ізольдою поскладали квіти в чотири пласкі дерев’яні діжечки. У маленькій їдальні біля кухні на них уже чекали філіжанки з паруючою кавою — і Анатоль, який осміхався до них з-за ранкової газети. Він був у прекрасному гуморі.

До середини дня Леоні закінчила виготовляти таблички з іменами гостей згідно з указівками, що дала їй Ізольда. Вона також заручилася тітчиною згодою на те, що сама розкладе ті таблички по місцях, коли стіл буде готовий.